Розділ 16. Ще більше загадок

 Сьогоднішній вечір ставав дедалі холоднішим, і ми з Ліною прискорили крок, мріючи про теплий чай у кімнаті. Але щойно ми підійшли до входу в гуртожиток, я відчула, як серце пропустило удар. Під ліхтарем, розвалившись на лавці, сиділа компанія хлопців, серед яких виділялася одна постать.

— Катю, зачекай на хвилинку! — почувся знайомий, дещо хрипкий голос.

Я миттєво впізнала Дениса. Моєю першою реакцією було просто бігти — сховатися за турнікетами, зачинитися в кімнаті й забути цей день як страшний сон. Я здивовано поглянула на Ліну, вже готова рвонути з місця, але подруга неочікувано зупинилася. Вона не просто не побігла, а рішуче зробила крок уперед, загороджуючи мене собою, наче живим щитом.

— Тільки спробуй підійти ближче, — відрізала Ліна, і її голос був холодним, як лід. — Я серйозно, Денисе. 

— Ліно, не вмішуйся. Мені просто потрібно поговорити з Катею,— серйозно заявив він Та підійшов ближче.

—Тобі мало вчорашнього? Після того, що ти зробив, тобі взагалі варто було б змінити університет, а не крутитися під нашими вікнами. Ти її підставив, ти ледь не знищив її репутацію. 

— Катю, все не так!

—Провалюй!,— ще голосніше промовила Ліна до нього. — Провалюй, щоб я тебе не бачила біля Каті взагалі!

Денис підійшов ще ближче до нас. Його друзі з цікавістю спостерігали за сценою здалеку. Він намагається говорити так, щоб зайві вуха не почули змісту розмови. Його вигляд був жалюгідним: розпатлане волосся, червоні очі й відсутність тієї самовпевненої маски, яку він носив щодня.

— Катю, послухай... все не так, як здається, — почав він, дивлячись мені прямо в очі. — Мене підставили. Я ніколи б не пішов на таке сам, ти ж знаєш...

Я відчула, як у мені закипає лють. Весь страх миттєво зник, поступившись місцем обуренню.

— Підставили? Тебе? — я зробила крок з-за спини Ліни, голос тремтів від напруги. — Хто тебе міг підставити, Денисе? На камерах чітко видно, що це був ти! Саме ти заходив у хол, саме ти витягнув мої папери й залишив порожню папку. Це факти, а не припущення! Ти власноруч підмінив документи перед виступом. Як ти взагалі смієш зараз виправдовуватися?

Денис занервував, почавши перебирати пальцями край своєї куртки.

— Так, на камерах я... але я не міг інакше! — вигукнув він напівпошепки. — Мене заставили це зробити. 

— Катю, ти серйозно в це повіриш? ,— здивовано на мене поглянула Ліна.
— Хто? Хто міг тебе підставити?, — вже і сама цікавлюся. Я не можу повірити як він не хоче признати, що саме він винен і просто навіть вибачитися. А ховається за якимись банальними відмазками та перекладанням винни на інших.

—Я не можу сказати хто, я пообіцяв... Я просто був винен цій людині послугу. Я не думав, що так станеться. Катю, я просто хотів трохи збити з тебе пиху, але мене використали!

— Обіцянка? — Ліна саркастично засміялася. — Ти зараз серйозно?  Знаєш, це звучить ще огидніше, ніж якби ти просто зробив це з ревнощів.

Я подивилася на нього з глибоким розчаруванням. Чоловік, який колись здавався мені цікавим, тепер виглядав як звичайна маріонетка.

— Знаєш, Денисе, мені байдуже, чия це була ідея, — сказала я, відчуваючи дивну порожнечу всередині. — Ти зробив вибір... — тихо промовила я зібрані в моїй голові слова докупи.

— Катю, ну будь ласка вислухай мене.

— Ти виніс ті аркуші. І те, що ти зараз приховуєш ім’я того, хто тобою керував, робить тебе не героєм, а просто співучасником. Нам нема про що більше говорити.

Я розвернулася, і Ліна, кинувши на нього останній презирливий погляд, пішла за мною. Ми швидко зайшли в хол гуртожитку, залишивши Дениса стояти посеред порожнього двору.

Піднімаючись сходами до нашої кімнати, ми тривалий час мовчали, переварюючи почуте. Тільки коли ми опинилися в безпеці свого поверху, Ліна першою порушила тишу.

— Ти віриш йому? Про те, що хтось його заставив? — запитала Ліна, поправляючи сумку на плечі, коли ми зупинилися біля наших дверей.

— Не знаю, — чесно відповіла я, вдивляючись у темряву порожнього коридору. — Але це хоча б пояснює, чому він виглядав таким наляканим у кабінеті Максима. Але чому він мовчить? Кого він так боїться, що готовий взяти всю провину на себе і вилетіти з усіх проектів?

Я на мить замислилася, згадуючи вчорашній день, і раптом одна деталь здалася мені вкрай підозрілою.

— Слухай, Ліно, а тобі не здається дивним, що Денис взагалі поїхав з нами на цю конференцію? — я запитально поглянула на подругу. — Наскільки я пам'ятаю, його спочатку взагалі не було в списках.

Ліна на мить завагалася, а потім кивнула, ніби згадуючи щось важливе.

— А, точно! Він же помінявся з Демиденком. Той нібито раптово захворів перед самим виїздом, а організаторам терміново потрібен був хтось міцний, хто допоміг би нести важкі коробки з брошурами та роздавати їх на форумі. Денис напросився сам, мовляв, йому якраз потрібні додаткові бали.

Я відчула, як по спині пробіг легкий холодок.

— Це дуже дивно, Ліно. Адже Демиденко — це і є той самий Макс, його найкращий друг. Той самий Макс, який сьогодні на парі у Савченка так відчайдушно намагався передати мені записку і поговорити.

— Хочеш сказати, що цей план був спланований заздалегідь? Що Макс спеціально поступився місцем Денису, щоб той міг дістатися до твоїх паперів?, — Ліна примружилася, обдумуючи мої слова. 

— Можливо, — я повільно опустила руку на дверну ручку, але не поспішала її натискати. — Але якщо Макс був частиною плану, то про що він так наполегливо хотів поговорити зі мною сьогодні? Виправдатися за друга? Чи попередити про щось більше?

Я поринула в роздуми. Якщо Денис — лише виконавець, то хто насправді керував цією схемою? Чому Макс, який зазвичай тримається осторонь будь-яких конфліктів, тепер намагається вийти на зв'язок? У цій логістичній задачі з'являлося занадто багато невідомих змінних. Можливо, таємниця у повітрі перед носом, але я її нажаль не помічаю.