Розділ 14. Здогадки

Березневе сонце щедро заливало коридор університету, змушуючи нас мружитися і потроху знімати верхній одяг. Ми з дівчатами з’юрмилися біля вікна, і я відчувала, як повітря навколо буквально іскриться від обговорень вчорашнього дня.

— Катю, я досі під враженням! — Ліна емоційно розмахувала руками, ледь не зачіпаючи перехожих. — Ти просто вибила грунт з-під ніг у всієї тієї комісії. Коли ти закрила ту папку і почала говорити від себе, у залі навіть дихати перестали. Це був справжній тріумф!

— Кажуть, всі там від тебе були у захваті, — додала Марина, зацікавлено заглядаючи мені в очі. — Кать, ну зізнайся, стажування в крупній компанії уже в тебе в кишені?

Я лише стримано посміхалася, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. Мої думки все ще поверталися до нічного таксі, теплого погляду в дзеркалі та того самого повідомлення, яке я перечитала вже разів десять.

Раптом коридор на мить затих, а потім дівчата дружно виструнчилися. З боку сходів швидким, впевненим кроком наближався Максим Андрійович. Він виглядав як завжди бездоганно: темне пальто, ідеально біла сорочка і цей його фірмовий погляд, від якого ставало ніяково навіть найбільш самовпевненим студентам.

— Доброго ранку, Максиме Андрійовичу! — першою озвалася Марина, випереджаючи всіх.

Він зупинився біля нас, на мить затримавши погляд на мені. У його очах промайнула ледь помітна іскорка, але голос залишався офіційно-спокійним.

— Доброго ранку, — відповів він, ледь помітно всміхнувшись кутиками вуст.

— А ми якраз вчорашній форум обговорюємо. Скажіть, як усе пройшло з вашої точки зору? — Марина не вгамовувалася, явно зацікавлена не лише навчанням.

— Результати справді непогані, — Максим Андрійович переклав портфель в іншу руку. — Було кілька сильних пропозицій. Більш того, можу сказати, що наш університет отримає підтримку від двох великих спонсорів. Це відкриє нові можливості для вашої практики.

— Ого, це серйозно, — втрутилася Ліна. — А як щодо нас? Сподіваюся, контрольної сьогодні не буде через таку знаменну подію? Може, зробите нам поблажку?

— Щодо контрольної — не сподівайтеся, — його голос знову набув знайомих викладацьких ноток. — Навчальний процес не залежить від успіху фуршетів. Підготовка до реальних криз, про які ми вчора чули, починається з дисципліни в аудиторії.

Дівчата розчаровано зітхнули, але Максим Андрійович раптом змінився в обличчі. Його погляд став холодним і гострим. Він повільно повернув голову в бік Дениса, який стояв трохи осторонь із другом і вдавав, що дуже зайнятий телефоном.

— Денисе, — голос викладача пролунав сухо і владно. — Я шукав вас ще з учорашнього вечора. Нам потрібно терміново поговорити.

Денис здригнувся і нарешті підняв очі. Його самовпевненість миттєво випарувалася, поступившись місцем розгубленості.

— Зараз? — перепитав він, намагаючись зберегти обличчя перед другом.

— Негайно. Зайдіть в аудиторію, — Максим Андрійович вказав на двері, навіть не дивлячись у його бік більше секунди.

Він пройшов повз нас, і я знову відчула тонкий аромат його парфуму — того самого, що вчора заповнював салон таксі. Денис, похнюпивши голову, поплівся слідом. Коли двері аудиторії зачинилися за ними, у коридорі запала мертва тиша.

— Ого... — Ліна першою порушила мовчання, переводячи погляд з дверей на мене. — Ви бачили його обличчя? Здається, у Дениса великі проблеми. Цікаво, що він такого накоїв, що Максим Андрійович шукав його особисто?

Я мовчала, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Я знала, що саме «накоїв» Денис. І, судячи з усього, Максим Андрійович теж це знав. Дівчата продовжували будувати здогадки, а я стояла, притулившись до холодної стіни, і розуміла: сьогоднішній ранок обіцяє бути не менш насиченим, ніж вчорашній вечір.

Дівчата ще довго перешіптувалися, вибудовуючи теорії одну божевільнішу за іншу. Хтось припускав заборгованість по курсовій, хтось — порушення етики на форумі. Я ж лише мовчки стискала лямку сумки. Минула хвилина, друга, п’ята. Коридор поступово пустів, студенти розходилися по аудиторіях, але ми з Ліною наче приросли до місця.

Раптом двері відчинилися. Денис вилетів звідти так швидко, ніби за ним гналися всі демони пекла. Він був не просто блідий — він був сірий. Його погляд на мить зупинився на мені, і в ньому не було ні злості, ні звичної іронії. Тільки сором і якийсь зацькований переляк. Він навіть не глянув на друзів, просто рушив до сходів, майже збиваючи з ніг першокурсників.

У дверному проємі з’явився Максим Андрійович. Він тримав у руках ту саму чорну папку, з якою я вчора стояла на сцені.

— Катерино, — покликав він, і його голос знову став тим самим низьким, оксамитовим баритоном, який я чула в таксі. — Зайдіть, будь ласка.

Ліна штовхнула мене ліктем у бік і прошепотіла «удачі», а я, зробивши глибокий вдих, переступила поріг.

В аудиторії пахло крейдою та його парфумом. Максим стояв біля першої парти, спершись на неї руками. Папка лежала перед ним.

— Я не звик до того, щоб у моїх студентів виникали «технічні несправності» такого масштабу під час офіційних заходів, — почав він, не чекаючи, поки я підійду ближче. — Денис зізнався. Хоча, щиро кажучи, мені не потрібні були його слова — камера спостереження в холі конференц-залу виявилася напрочуд якісною.

Він підняв на мене очі. Зараз у них не було викладача. Був чоловік, який захистив щось важливе для нього.

— Я здогадувалась, що це він,— тихо промовила я упускаючи голову та згадуючи вчорашній інцидент.

— Чому ви не сказали мені вчора? Там, у ресторані, чи в машині?

— Я не хотіла псувати вечір скаргами, — тихо відповіла я. — І... я хотіла довести, перш за все собі, що впораюся сама.

Максим повільно підійшов до мене. Відстань між нами знову скоротилася до тієї небезпечної межі, коли я чула його дихання.

— Ви довели. Більше, ніж планували. Денис відсторонений від усіх проектів кафедри, і я особисто простежу, щоб його «імпровізація» була внесена до характеристики.