Розділ 13. Емоції «змінної»

Весняний вечір видався незвично теплим, але сирий вітер, все ще нагадував про підступність сезону. Ми вийшли з ресторану, я поправила свій бежевий тренч, а Максим Андрійович, накинувши кашемірове пальто поверх білої сорочки, виглядав неймовірно елегантно навіть без своєї машини — сьогодні нас усіх привезли на конференцію іншим автомобілем. А Софійка, загорнута у величезний піджак Максима, вже ледь тримала очі відкритими.

— Катерино, — Максим м’яко торкнувся мого ліктя, вказуючи на під’їхавше таксі. — Сідайте, будь ласка, ззаду. Допоможете мені притримати цю маленьку мандрівницю? Вона засинає прям на ходу.

Я кивнула і сіла на заднє сидіння. Максим обережно передав мені Софійку. Як тільки дівчинка опинилася поруч, вона одразу вмостила голову мені на коліна, обіймаючи свою сумочку з блискітками. Максим зачинив двері й сів попереду, поруч із водієм.

Машина рушила нічними вулицями. У салоні було тихо, лише ледь чутно шелестіли шини по вологому асфальту. Я гладила Софійку по волоссю, відчуваючи її мірне дихання, і раптом підняла погляд.

У дзеркалі заднього виду я зустрілася очима з Максимом. Він не дивився на дорогу і не перевіряв пошту в телефоні. Він спостерігав за нами. Його погляд був не таким, як в університеті — не випробувальним чи суворим. Зараз він дивився на мене й сонного напівсонного малюка з якоюсь особливою, тихою насолодою. Коли наші очі зустрілися, він не відвів погляду, а лише ледь помітно всміхнувся кутиками вуст, ніби ми ділили з ним якусь дуже важливу таємницю.

Я відчула, як серце зрадницьки прискорило ритм. У цьому відображенні в дзеркалі я бачила не суворого викладача, а чоловіка, який любувався моментом. Кожного разу, коли ми проїжджали під ліхтарями, світло вихоплювало його профіль, і я помічала, як він знову і знову повертав голову, щоб переконатися, що нам з Софійкою зручно.

За двадцять хвилин таксі зупинилося біля високих воріт будинку Артема Вікторовича. Максим швидко вийшов, відчинив мої двері й обережно підхопив дівчинку на руки.

— Зачекайте хвилину, я тільки занесу її, — прошепотів він.

Я залишилася в машині, дивлячись крізь скло, як він несе сплячу дитину до дверей. Легкий весняний вітерець розгойдував голі гілки дерев, але мені було тепло. Можливо, через той погляд у дзеркалі, який сказав мені значно більше, ніж усі його лекції з логістики.

Він повернувся швидко, трохи захеканий, і сів уже не вперед, а поруч зі мною на заднє сидіння.

— Тепер — у гуртожиток? — запитав він, і його голос у напівтемряві салону звучав зовсім інакше.

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як простір між нами став нестерпно малим. — Ліна вже, мабуть, зачекалася.

— Знаєте, Катю... — він замовк на мить, дивлячись у вікно на миготіння нічних вогнів. — Сьогодні був довгий день. Але дивлячись на вас там, із Софією... я зрозумів, що деякі речі неможливо прорахувати жодною формулою.

Ми зупинилися біля знайомих воріт гуртожитку. Прохолодне й вологе повітря, миттєво привело мене до тями, варто було лише відчинити дверцята таксі. Максим вийшов слідом. Він не поспішав іти, просто стояв поруч, засунувши руки в кишені пальта, і дивився на старий будинок, який на кілька років став моїм домом.

— Катерино, — покликав він, коли я вже була готова зробити крок до входу. — Я хотів сказати... те, що ви зробили сьогодні на сцені, було сміливо. Але те, як ви поводилися з Софією, було... справжньою вами. Не губіть це за кар’єрними амбіціями.

— Ви справді думаєте, що це можна поєднати? — запитала я, обернувшись. — Холодний розрахунок Logistics Global і «справжню мене»?

— Я думаю, що ви — єдина людина на моєму курсі, якій це під силу, — він підійшов трохи ближче, так що я знову відчула аромат його парфумів, змішаний із запахом нічного дощу. — І щодо стажування... добре подумайте. Це змінить усе. Не тільки ваш графік, а й те, як ми будемо спілкуватися далі.

Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися мого плеча, як тоді в залі, але в останній момент просто поправив комір мого тренча. Його пальці на секунду торкнулися шиї, залишивши вогняний слід на шкірі.

— Добраніч, Катю.

— Добраніч, Максиме Андрійовичу.

Я розвернулася і майже побігла до дверей, відчуваючи його погляд на своїй спині, поки не клацнув замок.

Усередині гуртожитку панував звичний хаос: хтось сміявся на кухні, десь грала музика, але для мене все це здавалося звуками з іншої планети. Я піднялася на свій поверх і прочинила двері кімнати.

— О-о-о, нарешті! — Ліна підскочила з ліжка, ледь не перекинувши чашку з чаєм. — Ну що? Я бачила у вікно чорне таксі! Він тебе підвіз? Він був один? Чому ти так дивно мовчиш і чому в тебе щоки червоні, як те морозиво, про яке я попереджала?

Я кинула сумочку на стіл і просто впала на ліжко, закривши обличчя руками.

— Ліно, здається, я щойно підписалася на щось набагато складніше, ніж просто стажування в логістичній компанії.

— Так, — Ліна підморгнула, сідаючи поруч. — Це називається «позапланова зміна маршруту». І, судячи з твого вигляду, водій тобі дуже подобається.

Я не відповіла. Я повільно дістала телефон. На екрані світилося сповіщення від контакту, який я досі не наважувалася перейменувати з офіційного «Максим Андрійович».

Максим Андрійович: «Чистий аркуш — це не помилка. Це можливість написати власну історію. Ви впоралися на 10/10. Добраніч, Катерино».

Я перечитала ці рядки тричі. Кожне слово відлунювало в голові його низьким голосом. Він не просто бачив мій успіх — він зрозумів ту мить відчаю, коли я побачила пусті листи, і оцінив мою витримку.

— Катю, ти що, застигла? — Ліна зазирнула мені через плече. — Ого... "10/10"? Це що, він тобі щойно написав? Прямо зараз?

Я притиснула телефон до грудей і нарешті всміхнулася. 
— Так, Ліно. Здається, сьогодні я отримала найвищий бал у своєму житті. Але головне — я зрозуміла, що сценарії більше не потрібні.

Я підійшла до вікна. Таксі вже поїхало, але на душі було так тепло, ніби березень вирішив подарувати мені справжнє літо посеред ночі. Цей вечір змінив усе: мою кар'єру, моє ставлення до Максима і, найголовніше, мою віру в себе.