Розділ 12. Зустріч без масок

Ми приїхали до невеликого італійського ресторанчика, схованого в затишному провулку подалі від галасливого центру. Тут не було пафосу виставкового холу — лише м’яке тепле світло, запах свіжоспеченої фокачі та тиха музика. Артем Вікторович явно був тут постійним гостем, бо нас одразу провели до віддаленого столика біля вікна.

Я почувалася трохи дивно: мій бежевий діловий костюм, який так впевнено виглядав на сцені, тут здавався занадто офіційним. Софійка ж навпаки — почувалася як удома. Вона одразу захопила меню десертів, вивчаючи картинки з морозивом.

— Катю, сідай зі мною! — скомандувала вона, вказуючи на місце поруч.

Я сіла, опинившись прямо навпроти Максима Андрійовича. У напівтемряві ресторану його очі здавалися ще темнішими, а звична викладацька суворість остаточно розчинилася в розслабленій атмосфері вечора. Він зняв піджак, залишившись у білій сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком, і цей неформальний вигляд робив його... небезпечно привабливим.

— Знаєте, Катерино, — Артем Вікторович відклав серветку, уважно дивлячись на мене. — Я сьогодні багато думав про ваш виступ. Те, як ви зорієнтувалися з порожньою папкою... У нас у Logistics Global кажуть, що справжнього капітана видно лише під час шторму.

— Дякую, Артеме Вікторовичу. Це був гарний урок імпровізації, — відповіла я, відчуваючи, як Максим уважно стежить за кожним моїм словом.

— Це був не просто урок. Це була демонстрація потенціалу. Максиме, — чоловік повернувся до мого викладача, — ти ж знаєш, що я не розкидаюся словами. Я хочу бачити Катерину в нашому департаменті стратегічного розвитку. На стажуванні, з перспективою контракту. Що скажеш як її наставник?

В повітрі повисла тиша. Я затамувала подих. Це була пропозиція, про яку мріяв кожен студент нашого курсу. Можливість потрапити в компанію такого рівня була золотим квитком.

Максим не поспішав з відповіддю. Він повільно прокрутив у пальцях келих з водою, не зводячи з мене очей.

— Я скажу, що Катерина — дуже цінний актив, — промовив він нарешті, і в його голосі почулася дивна суміш гордості та... ревнощів? — І я був би поганим викладачем, якби став на заваді її росту. Але будь обережний, Артеме. Вона вміє приймати рішення, які не завжди вкладаються у твої графіки.

— О, це я вже зрозумів! — засміявся Артем. — Софійко, сонечко, ходімо оберемо те саме рожеве морозиво біля вітрини, поки дорослі поговорять про нудні речі.

Коли вони відійшли, ми з Максимом залишилися вдвох. Музика раптом стала гучнішою, а простір між нами — нестерпно малим.

— Ви справді цього хочете? — Запитав він, нахилившись ближче до столу.

— Стажування? Звісно. Хто б не хотів?

— Я не про роботу, Катю. Я про те, чи готові ви до світу, де папки з промовами зникають щодня, а замість щирих обіймів дитини на вас чекатимуть лише холодні розрахунки? — Він зробив паузу, і його голос став зовсім тихим. — Сьогодні ви перемогли. Але чи вистачить вам вашої «змінної», щоб не стати такою ж холодною, як цей бізнес?

— Ви боїтеся, що я змінююся? Чи боїтеся, що я перестану бути вашим «проектом»? — Виклик сам зірвався з моїх губ.

Максим промовчав, але його погляд був красномовнішим за будь-які слова. Я відчувала, як напруга між нами стає майже відчутною фізично, ніби повітря навколо наелектризувалося. Я вже збиралася відповісти, але раптом тишу нашої паузи розірвала гучна вібрація мого телефону на столі.

На екрані висвітилося: «Ліна».

Я кинула швидкий погляд на Максима — він ледь помітно відкинувся на спинку крісла, даючи мені простір для розмови.

— Вибачте, я маю відповісти, — прошепотіла я і провела пальцем по екрану. — Алло?

— Катю! Ну ви де там загубилися? — голос Ліни в слухавці був таким гучним і енергійним, що я мимоволі відсунула телефон від вуха. — Ми вже хвилин десять як біля гуртожитку! Водій — просто душка, довіз нас усіх у цілості, безпеці та навіть під музику. Денис, правда, всю дорогу мовчав, як сич, але це тільки додало поїздці комфорту.

Я відчула, як на моєму обличчі з’явилася мимовільна усмішка при згадці про «сича»-Дениса.

— Рада, що ви добре дісталися, Ліно.

— Це все круто, але головне питання: коли тебе чекати? — Ліна перейшла на свій фірмовий змовницький тон. — Тут уже всі дівчата в кімнаті чекають на подробиці твого тріумфу. І взагалі... ти там з братиком не сильно засиджуйся, бо я ж знаю його «робочі вечері». Якщо він почне вантажити тебе логістикою посеред десерту — кидай у нього морозивом і бери таксі!

Я відчула, як мої щоки почали горіти. Максим, хоч і робив вигляд, що розглядає вечірнє місто за вікном, явно чув уривки нашої розмови.

— Скоро буду, Ліно. Ми якраз закінчуємо, — відповіла я, намагаючись надати голосу ділового тону.

— Чекаю з чаєм і мільйоном запитань! Цьом!

Коли я поклала телефон, у ресторані знову стало тихо. Тільки тепер ця тиша здавалася іншою — більш легкою, але водночас трохи сумною, бо вечір неминуче добігав кінця.

— Ліна? — коротко запитав Максим, піднімаючи погляд на мене.

— Так. Каже, що група вже в гуртожитку. Запитує, коли я повернуся до реальності.

— До реальності, — повільно повторив він, ніби пробуючи це слово на смак. — Виходить, цей вечір ви не вважаєте реальним?

Я подивилася на порожнє місце Софійки поруч із собою, на вогні міста за вікном і, нарешті, на чоловіка навпроти.

— Цей вечір... він схожий на ту саму імпровізацію без папірця. Неймовірно, але страшно, що в будь-який момент можна збитися.

— Поки що, Катерино, ви не схибили жодного разу, — Максим простягнув руку через стіл і на мить, заледве торкаючись, накрив мою долоню своєю. — Навіть без сценарію.

Я якраз збиралася сховати телефон у сумочку, коли побачила, як Артем Вікторович швидко повертається від вітрини з десертами. Його обличчя більше не було розслабленим — він зосереджено переглядав щось у своєму смартфоні, а вільна рука вже поправляла вузол краватки.