Розділ 10. Важливий ранок

 Ранок видався прохолодним, але сонячним. О 7:50 ми з Ліною вже стояли біля головного корпусу університету. Ліна, всупереч своїм звичкам, не запізнилася ні на хвилину — азарт перед поїздкою переміг її любов до сну.

— Дивись, — Ліна штовхнула мене ліктем, киваючи в бік парковки. — Наш «бізнес-експрес» прибув.

Замість старенького університетського автобуса, на який я розраховувала, до воріт підкотив сучасний комфортабельний мерседес. Біля відчинених дверей стояв Максим Андрійович. Він знову був у своєму ідеальному образі: темно-сіре пальто, стриманий погляд і планшет у руках. Він відзначав присутніх у списку, коротко киваючи кожному.

Коли підійшла наша черга, він підняв очі. Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж на інших. Він окинув професійним оком мій бежевий костюм та бежевий тренч в тон хустини на шиї, який ми з Ліною так ретельно обирали, і ледь помітно кивнув — мабуть, мій "бізнесовий вигляд" пройшов перевірку.

— Доброго ранку, Катерино. Сподіваюся, ви перевірили розрахунки, про які я писав? — голос був рівним, суто діловим, але в очах мигнув відблиск нічного повідомлення.

— Доброго ранку. Так, усе виправлено, — відповіла я, намагаючись не видати хвилювання перед одногрупниками, що стояли поруч.

— Проходьте в салон. Ваше місце — в першому ряду. Нам потрібно буде обговорити деталі форуму по дорозі, — він зробив жест рукою, запрошуючи всередину.

— Ой, а мені куди? Теж у перший ряд? — Ліна, яка стояла за моєю спиною, ледь стримала смішок та невинно запитала брата.

— Ти, волонтере, сідай ближче до кави та сендвічів. Будеш допомагати з логістикою перекусу, — відрізав Максим, але в кутиках його вуст промайнула тінь усмішки.

Я зайшла в автобус і сіла біля вікна. За кілька хвилин Максим Андрійович піднявся в салон, і ми рушили. Він сів поруч, одразу відкриваючи ноутбук. Аромат його дорогого парфуму — суміш кедра та холодного цитруса — миттєво заповнив простір навколо мене.

— Отже, Катерино, — почав він, не дивлячись на мене, а швидко набираючи щось на клавіатурі. — На форумі буде багато «важковаговиків» ринку. Вони не люблять довгих вступів. Якщо ви не зацікавите їх у перші тридцять секунд — ви програли. І не зможете попасти до них на практику. Ви готові до того, що я буду ставити вам незручні питання прямо під час презентації?

— Ви вже почали це робити на лекції, — зауважила я, дивлячись на його профіль.

Максим на мить зупинив пальці над клавішами й повернув голову до мене. На його обличчі з'явилася та сама тонка, ледь помітна посмішка. 

— Це була лише розминка. Там, на форумі, я не буду вашим викладачем, який хоче поставити «залік». Я буду вашим головним критиком. Це найкращий спосіб перевірити, чи ви справді лідер, чи просто дівчинка, яка вміє гарно підкидати монету.

— Тоді сподіваюся, ви взяли з собою достатньо критики. Бо я не збираюся програвати.— Я відчула, як усередині спалахнув азарт.

— Сміливо, — прокоментував він і знову повернувся до екрана. — Тоді почнемо з аналізу вразливостей вашого кейсу...

Решту дороги ми провели в напруженій роботі. Максим виявився неймовірно вимогливим наставником: він чіплявся до кожного слова, змушував переробляти слайди й аргументувати кожну цифру. Але водночас я бачила, як він захоплений процесом. Він не просто вимагав — він вчив мене бачити те, що приховано за цифрами.

Ми й не помітили, як автобус загальмував біля скляної будівлі виставкового центру.

— Приїхали, — сказав Максим, закриваючи ноутбук. — Зараз я познайомлю всіх вас з організаторами. Тримайте спину рівно. Гра починається.

Ми вийшли з автобуса. На вході нас уже чекала група людей у ділових костюмах. Один із них, високий чоловік із сивиною на скронях, миттєво відволікся від розмови з колегами й попрямував до нас. Максим зробив крок вперед, збираючись представити нас. 
 

— Артеме Вікторовичу, дозвольте познайомити вас із моїми кращими координаторами...

Але чоловік навіть не дослухав. Його очі розширилися від подиву, коли він побачив мене.

— Не може бути! — вигукнув він, щиро всміхаючись. — Софійко, дивись, хто це!

З-за його спини визирнула та сама дівчинка в рожевій курточці. Вона впізнала мене миттєво і з радісним криком: «Це моя рятівниця!» — кинулася до мене.

Я побачила, як Максим Андрійович на мить застиг. Його рука, яку він простягнув для рукостискання, так і зависла в повітрі. Він переводив погляд з мене на Артема Вікторовича, а потім на малу, яка вже знову обіймала мої коліна. У його очах застигло німе питання: «Що тут, чорт забирай, відбувається?!». 
 

Артем Вікторович підійшов ближче, все ще не вірячи своїм очам, і потиснув руку Максиму, але його увага була повністю прикута до мене.

— Максиме, де ти знайшов цю дівчину? — запитав він, сміючись. — Вчора вона врятувала мою доньку в супермаркеті, поки я, як ідіот, намагався вирішити робочий дзвінок. І вона навіть не залишила свого імені. Софійка весь вечір тільки про «тьотю Катю» і говорила.

Я відчула на собі погляд Максима Андрійовича. Це вже не було «професійне оцінювання» — це було щире, непідробне здивування. Він повільно опустив руку і ледь помітно підняв брову.

— Рятівниця? — перепитав він, і в його голосі я вперше почула нотку розгубленості. — Катерино, ви не згадували, що займаєтеся благодійністю у вільний від підкидання монет час.

— Я просто допомогла дитині, — спокійно відповіла я, хоча серце вистрибувало з грудей. — Не знала, що це вимагає офіційного звіту.

— Вона скромна, Максиме. Це рідкість у нашому бізнесі, — Артем Вікторович поплескав Максима по плечу, — Софійко, відпусти Катю, їй ще потрібно виступати. Але після форуму, Катерино, я чекаю вас на особисту розмову. Мені якраз потрібні люди з такою реакцією в кризових ситуаціях.

Коли організатори відійшли, щоб зустріти інших гостей, ми на мить залишилися вдвох перед входом. Решта групи вже зайшла всередину, шепочучись про те, що щойно сталося.