Розділ 9. Ситуація в магазині

 Ми нарешті дійшли до великого супермаркету, що світився яскравими вогнями на розі вулиці. Кондиціонери всередині приємно остудили мої палаючі щоки, але слова Ліни про Дениса все ще крутилися в голові.

— Знаєш, Ліно, ти, мабуть, права щодо нього, — сказала я, розглядаючи полиці з шоколадом. — Це прохання про реферат зранку... воно ніби стерло весь той романтичний туман після вчорашньої прогулянки в парку.

— Рано чи пізно туман завжди розсіюється, сонечко, — Ліна кинула в кошик пачку моті. — Головне — що ти побачила його справжнє обличчя до того, як влипла в щось серйозне.

Ми якраз проходили повз відділ іграшок, коли я почула тонкий, розпачливий хлип. Біля великого стелажа з конструкторами стояла маленька дівчинка, років п’яти, у рожевій курточці. Вона міцно стискала в руках іграшкового зайця, а по її щоках котилися великі сльози. Вона була зовсім одна. Я зупинилася як укопана.

— Катю, ти чого? — Ліна смикнула мене за рукав. — Ходімо швидше, нам ще каву обирати. Зараз підійдуть її батьки, не переймайся.

— Вона плаче вже хвилину, і нікого поруч немає, — я рішуче попрямувала до дитини, ігноруючи зітхання подруги.

— Привітик, — Я присіла навпочіпки, щоб бути з дівчинкою на одному рівні, — Тебе як звати? Чому ти плачеш?

— Я... — Дівчинка подивилася на мене величезними, повними сліз очима, — Я…  я шукаю тата, — прошепотіла вона, затинаючись. — Ми дивилися машинки, а потім його не стало.

— Не бійся, ми зараз знайдемо твого тата, — я лагідно всміхнулася їй, відчуваючи дивний спокій, який завжди з’являвся у мене в моменти, коли треба було діяти.

Я озирнулася і помітила працівника магазину, який розкладав товар неподалік. Швидко пояснивши ситуацію, я попросила його допомогти. Вже за хвилину над рядами супермаркету пролунав гучний голос оголошення: 

«Увага! У головному кабінеті адміністрації знаходиться маленька дівчинка, яка загубила тата. Просимо батьків терміново підійти до пункту обслуговування клієнтів».

Ми з Ліною залишилися стояти поруч із малою. Дівчинка нарешті перестала плакати й міцно вхопила мене за руку.

Минуло заледве кілька хвилин, як коридором буквально промчав чоловік у дорогому темно-синьому костюмі та розстібнутим пальто. Його краватка була ослаблена, а в очах читався такий щирий жах і хвилювання, що я мимоволі згадала Максима — вони чимось були схожі у своїй строгості, яка зараз дала тріщину.

— Софійко! — він підбіг і підхопив дівчинку на руки, притискаючи до себе так турботливо, ніби вона була найдорожчим скарбом у світі. — Боже, маленька, я ледь з розуму не зійшов!

Він кілька разів глибоко вдихнув, заспокоюючи серцебиття, а потім повернувся до нас. Його погляд пом’якшав, ставши безмежно вдячним.

— Дякую вам... Величезне дякую, — він щиро подивився спочатку на мене, потім на Ліну. — Я відвернувся лише на секунду, щоб відповісти на робочий дзвінок, і вона зникла. Навіть не уявляю, що б я робив, якби не ви. Ви врятували мій вечір. Та що там вечір — життя.

— Все гаразд, головне, що ви знайшлися, — відповіла я, відчуваючи дивне тепле лоскотання в грудях.

— Ви справжні молодці, дівчата, — він ще раз вдячно кивнув нам, міцно тримаючи доньку за руку.

Вони вже збиралися йти, але раптом дівчинка зупинилася. Вона випустила руку тата і, тупаючи маленькими чобітками, підбігла назад до мене. Перш ніж я встигла щось зрозуміти, Софійка міцно обхопила мої коліна своїми маленькими ручками, притискаючись обличчям до мене.

Я на мить заціпеніла — я не звикла до таких спонтанних проявів емоцій. Але вже за секунду я відчула, як мої плечі розслабилися, і я обережно погладила її по голові.

— Дякую, що не залишили мене саму, — прошепотіла вона, відсторонилася і, сяючи щирою дитячою посмішкою, побігла назад до батька.

Чоловік ще раз тепло всміхнувся нам, підняв руку на прощання, і вони зникли за автоматичними дверима супермаркету. Ліна, яка весь цей час мовчала, нарешті видихнула і підозріло шмигнула носом.

— Ого... Катю, здається, ти щойно завоювала серце маленької людини. Бачила, як вона на тебе дивилася? Як на справжню супергероїню.

— Не перебільшуй, — я намагалася говорити сухо, але відчувала, що мій голос звучить значно м'якше, ніж зазвичай. — Я просто допомогла дитині.

— Ну-ну, «просто допомогла», — хмикнула Ліна, знову вхопивши мене під руку. — Знаєш, дитяча інтуїція — найточніша річ у світі. Якщо вона тебе обійняла, значить під цим твоїм суворим панцирем майбутнього директора справді ховається велике серце.

— Ліно, не перебільшуй.
— А ти… Ти бачила його очі? Оце я розумію — справжній чоловік. Навіть у такому стресі виглядав як з обкладинки Forbes. Знаєш, Катю, твоя інтуїція сьогодні працює на всі сто.

— Мабуть, — тихо відповіла я, знову повертаючись до нашого кошика.

Ми швидко доробили покупки й вирушили до гуртожитку. Цей випадок залишив дивний посмак: я зрозуміла, що за кожним ідеальним костюмом і суворим виглядом ховається хтось, хто може так само щиро переживати, боятися й бути вдячним. І чомусь я була впевнена, що завтра на форумі я бачитиму Максима вже зовсім іншими очима.

Вечір у гуртожитку пройшов у суцільному хаосі. Ліна вивалила на моє ліжко половину свого гардероба, стверджуючи, що мій «суворий офісний стиль» треба терміново розбавити чимось зухвалим.

— Катю, цей бежевий костюм ідеальний, — наполягала вона, крутячись перед дзеркалом. — Ти маєш випромінювати впевненість. Щоб навіть Максим Андрійович на мить забув, що він професор.

Я лише сміялася, спостерігаючи за її енергією. Але всередині мене все стискалося. Кожен раз, коли я заплющувала очі, я бачила його погляд у кабінеті та відчувала дотик до підборіддя.

Ближче до опівночі, коли Ліна вже мирно сопіла на своєму ліжку, мій телефон вібрував від повідомлення. Номер був невідомий, але я одразу зрозуміла, хто це.

«Перегляньте третій розділ кейсу ще раз. Там є помилка в розрахунках ризиків. І... викиньте монетку, Катерино. Завтра вам доведеться приймати рішення самостійно. До зустрічі о 8:00».