Розділ 7. Невідмовна зустріч

  В аудиторії панувала тиша, яку зазвичай можна зустріти лише на іспитах. Максим Андрійович не просто читав лекцію — він панував у просторі. Його голос, глибокий та впевнений, заповнював кожен куток, але я відчувала, що для мене він звучить інакше. Холодніше. 

Чи це все лише мої здогадки? Я намагалася зосередитися на конспекті, записуючи кожне слово про стратегічне планування, але рядки виходили кривими.

— Отже, основний ризик будь-якого проекту — це людський фактор, — Максим повільно пройшовся вздовж першого ряду. Його кроки лунали ритмічно, наче відлік таймера. — Ми можемо розрахувати бюджет, час, логістику... Але ми ніколи не знаємо напевно, коли наш партнер вирішить змінити пріоритети. Або просто... зникне в середині процесу.

Він зупинився прямо навпроти моєї парти. Я не піднімала очей, але відчувала його присутність шкірою.

— Катерино, — промовив він офіційно, — Як ви вважаєте: що гірше для лідера — відкрита зрада партнера чи його прихована ненадійність?

Я нарешті підняла погляд. Він дивився на мене зверху вниз, і в його очах не було ні краплі вчорашнього тепла з кав’ярні. Тільки професійна цікавість, змішана з чимось гострим, як лезо.

— Прихована ненадійність, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів, — З відкритою зрадою можна працювати. Ненадійність же руйнує систему зсередини, поки ви продовжуєте на неї розраховувати.

— Саме так, — він ледь помітно звузив очі, — Саме тому я ціную людей, які тримають слово. Навіть у дрібницях. Журнал, про який ми говорили вчора, занесете після другої пари до кафедри.

«Журнал. Який журнал?!» — панічно закричав мій внутрішний голос, щойно я опинилася за дверима аудиторії. «Катю, ти ж міс Логіка! Ти записуєш навіть кількість калорій у лате! Чому в твоєму ідеальному блокноті немає жодної згадки про цей клятий журнал?»

Наступну пару я провела як на голках. Щойно пролунав дзвінок, я полетіла коридорами в бік бібліотеки, почуваючись героїнею квесту, де головний приз — не вилетіти з власного життя через неуважність.

«Може, він мав на увазі звіт студради? Чи журнал обліку бізнес-кейсів? О боже, Катю, якщо ти зараз принесеш йому підшивку газети "Вісник університету", він точно вирішить, що твоя "відповідальність" — це просто гарний міф».

У бібліотеці панувала тиша та запах старого паперу. Я гарячково переглядала полиці в архівному відділі, коли з-за стелажа з економічною теорією висунулася знайома голова з розпатланим чубом.

— Катю? Ти теж вирішила, що реферат Савченко — це занадто великий стрес для такого сонячного ранку? — прошепотів Денис, зручно вмостившись на підлозі з пачкою чипсів.

— Денисе! Ти чому не на парі? — я зупинилася, намагаючись віддихатися.

— Ну... я вирішив, що бібліотека — найкраще місце для прогулу. Тут мене ніхто не шукатиме, крім тебе. А ти що, скарби шукаєш?

— Я шукаю журнал активу за минулий семестр. Максим Андрійович наказав занести.

— Ти надто серйозна,— Денис зітхнув, відклав чипси і підвівся, — Тримай, він на третій полиці знизу, за "Маркетингом для чайників". Я його вчора гортав, шукав якісь фото з літнього табору.

—Дуже-дуже дякую, — він простягнув мені синю папку, я неочікувано прийняла його допомогу.

— Тільки не кажи нікому, що я тут. Особливо Савченку, що я тут. А то він мене точно на перездачу відправить одним поглядом.

«Ну ось, — подумала я, забираючи журнал, — доля сьогодні явно має специфічне почуття гумору. Мені допомагає прогульник, щоб я могла вчасно прийти до людини, яка цей прогул точно не схвалить».

Я постукала у двері кафедри рівно після другої пари.

— Заходьте, — почулося зсередини.

Я зайшла. Максим Андрійович підвівся і підійшов до вікна. За ним місто купалося в яскравому ранковому світлі, а сонячні зайчики витанцьовували на склі, підкреслюючи його занадто ідеальний профіль.

— Ви принесли його. Вчасно.

— Ви ж цінуєте людей, які тримають слово, — нагадала я, кладучи журнал на стіл. — Чому ви зранку... зробили вигляд, що не знаєте мене? Перед Ліною та Денисо.

— Бо в університеті я — ваш викладач, Катерино.— Максим підвівся і підійшов до вікна. — І я не хочу, щоб ваша репутація постраждала через плітки. Студенти швидко помічають «особливе ставлення». А ви занадто розумна, щоб давати їм привід для цього.

— Дякую, що пояснили, — на мої слова він обернувся, і його погляд знову пом’якшав, стаючи таким же, як учора ввечері.

— І ще... мені не подобається цей ваш Денис. Не тому, що він студент. А тому, що він змушує вас виправдовуватися. Лідер не повинен виправдовуватися за свої рішення.

— Я не виправдовувалася! — заперечила я.

— Хіба? Ваші очі вранці казали про інше. — Він зробив крок до мене. 

— Це ви про що?

— Ліна сказала, що ви хочете знати, як пройшла вечеря. Знаєте, про що я думав весь вечір, поки вона розповідала мамі про свої ескізи?

Я похитала головою, не в силах вимовити ні слова.

— Я думав про те, що монетка підказала вам правильний вибір, але ви все одно намагаєтеся його оскаржити.

— Звідки ви знаєте про це? Ви напевно… Ви все не так зрозуміли, — почала оскаржувати його слова, але він простягнув руку і легенько торкнувся мого підборіддя, змушуючи підняти голову. 

— Завтра студрада влаштовує виїзд на бізнес-форум. Ви їдете як координатор. Але я хочу, щоб ви знали: там не буде Дениса. І там не буде аудиторій. Тільки робота... і ми.