Розділ 5. Сімейна вечеря поза розкладом

Прогулянка з Денисом закінчилася біля входу в гуртожиток. Він ще довго стояв поруч, щось розповідаючи про плани на вихідні, але я лише ввічливо кивала. Моя ментальна батарейка розрядилася до нуля. Все, чого я хотіла — це тиші, піжами й чесної розмови з Ліною, яка завжди вміла розставити мої думки по поличках.

Але, відчинивши двері нашої кімнати, я завмерла. Тиша.У кімнаті горіла лише настільна лампа Ліни, відкидаючи довгі тіні на розкидані ескізи. Її сумка зникла, а на ліжку самотньо лежав той самий велетенський ведмідь.

Це було дивно. Ліна — людина-хаос, але вона ніколи не йшла ввечері, не закидавши мене мільйоном повідомлень про свої плани. Я глянула на телефон. Жодного сповіщення.
 

— Де тебе чорти носять, Ліно? — пробурмотіла я під ніс і, не роздумуючи, натиснула на виклик.
 

Гудки йшли довго. Я вже збиралася скинути, думаючи, що вона десь у метро, аж раптом лінію з’єднали. Але замість звичного «Привіт, сонце!» я почула лише приглушений шум дорогого ресторану, дзвін келихів і... мовчання.

— Ліно? Ти де? Я прийшла, а тебе немає. Щось сталося? — випалила я, скидаючи кросівки.

— Ліна зараз трохи зайнята. Вона намагається пояснити офіціанту, що десерт без цукру не може бути таким смачним, — пролунав у слухавці низький, оксамитовий голос, від якого в мене по спині пробігли сироти. Це точно був його голос. Я застигла з кросівком у руці. Серце провалилося кудись у район п’ят.

— Максиме Андрійовичу? — я миттєво перейшла на офіційний тон, хоча в порожній кімнаті це звучало безглуздо. — Чому телефон Ліни у вас?

— Тому що вона забула його в машині, коли ми виходили, — спокійно відповів він. Я прямо відчувала його ледь помітну усмішку крізь кілометри мережі. — У нас сімейна вечеря, Катерино. Традиція, яку Ліна, вочевидь, забула внести у свій — і ваш — графік.

У трубці почувся шерех, а потім далекий голос Ліни: «Ой, це Катя? Дай мені! Дай сюди!».

— Катю-ю-ю! Вибач! — Ліна нарешті відібрала телефон. Голос у неї був збуджений і трохи винуватий. — Цей тиран завантажив мене в машину прямо під гуртожитком! Я навіть мявкнути не встигла. Виявляється, мама подзвонила йому і наказала «вигуляти» дитину.

— Прямо під гуртожитком? — перепитала я, згадуючи, що Максим був у «Грифелі» зі мною ще годину тому.

— Ну так! — продовжувала Ліна. — Він сказав, що чекав мене там майже сорок хвилин. Уявляєш? Мій зайнятий братик просто сидів у машині під общагою. Я думала, він мене вб’є за те, що я запізнилася, а він такий... дивно спокійний сьогодні. Навіть не бурчав!
 

Я опустилася на ліжко. Сорок хвилин? Якщо він чекав її під гуртожитком сорок хвилин, значить він поїхав з кав’ярні одразу після того, як я пішла до Дениса. Він не залишився працювати. Він поїхав... за нею? Чи він просто хотів бути впевненим, що побачить, як я повертаюся з парку?
 

— Катю, ти тут? — покликала Ліна. — Слухай, тут стільки всього смачного! Макс сьогодні щедрий. О, він знову забирає телефон...

— Катерино, — знову цей голос, від якого стає тісно в грудях. — Сподіваюся, ви вже в безпеці і ваш вечір пройшов... продуктивно. До завтра.

Він скинув виклик раніше, ніж я встигла обуритися на його «продуктивно».

Я сиділа в напівтемряві кімнати, тримаючи телефон біля вуха. Максим чекав під гуртожитком. Він знав, що я пішла до Дениса. Він бачив нас? Чи просто хотів, щоб я знала: він завжди десь поруч?

Ця «сімейна вечеря» раптом здалася мені особистим викликом. Максим Андрійович грав у гру, правил якої я не знала, але одне було зрозуміло точно: монетка сьогодні збрехала. Спокою не буде.
 

Я лягла на ліжко, дивлячись у стелю. Завтра знову пара. Знову його погляд. І тепер ще й Ліна, яка буде випитувати кожну деталь нашої зустрічі в «Грифелі».