Розділ 4. Вибір монетки

  У кімнаті гуртожитку панувала атмосфера, яку можна було назвати «передгрозовою». Ліна сиділа на підвіконні, затиснувши на колінах чашку вже холодної кави, і спостерігала, як я п'яте коло поспіль міряю кроками наш невеликий простір.

— Катю, ти зараз протреш дірку в лінолеумі, — зауважила вона, переводячи погляд з мене на годинник. — До шостої залишилося тридцять хвилин. Твій «містер Досконалість» чекає в «Грифелі», а твій «друг дитинства» Денис — біля фонтану. Це як у тих турецьких серіалах, які ти так не любиш.

— Це не серіал, Ліно! — я зупинилася і відкинула пасмо волосся з обличчя. — З одного боку — робота, студрада і... — я запнулася, — ...і цей нестерпний погляд Максима Андрійовича. З іншого — Денис, якому я, здається, справді подобаюся.

— Тобі подобається контроль, — констатувала Ліна. — Але зараз ситуація контролює тебе.

Я витягла з кишені штанів монету у дві гривні. Метал був холодним, але в моїх пальцях він нагрівся за секунду.

— Знаєш що? Я не можу обрати. Моя логіка зламалася десь між бізнес-кейсом і попкорном у парку. Тому... нехай вирішує доля.

— Ти зараз серйозно?—Ліна вирівнялася, її очі засяяли.— Катерина «Я-все-планую» вирішила підкинути монетку?

— Саме так. Решка — йду до Максима на ділову зустріч. Орел — йду до Дениса в парк.

Я поклала монету на великий палець. Серце калатало так гучно, що, здавалося, Ліна чує його ритм. Один різкий рух — і сріблястий диск злетів угору, виблискуючи в променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь фіранки.

Дзеньк. Монетка впала на стіл, кілька разів підстрибнула і... закрутилася.

Ми обоє затамували подих. Монета сповільнювалася, нахилялася то в один, то в інший бік і нарешті зупинилася.

— Решка, — прошепотіла Ліна. — «Грифель». Максим Андрійович чекає.

Я дивилася на цифру «2» на монеті й відчувала дивну суміш полегшення та... страху. Доля зробила свій вибір. Або я просто дозволила їй це зробити.

————

«Грифель» був саме таким, як я його собі уявляла: мінімалістичний інтер'єр, багато бетону, стримане освітлення і тихий джаз. Максим вибрав столик у самому кутку, подалі від панорамних вікон.

Коли я зайшла, він уже був там. Перед ним стояла чашка чорної кави і розгорнутий планшет. Він виглядав настільки інтегрованим у цей простір, ніби цей бетонний мінімалізм був його природним середовищем.

— Ви вчасно, — сказав він, підводячи голову. — Приємно бачити, що ви цінуєте не лише відповідальність, а й пунктуальність.

Я сіла навпроти, намагаючись не демонструвати, як тремтять мої руки під столом. — Доля розпорядилася так, що я тут, — кинула я, не подумавши.

Максим підняв брову. В його погляді промайнула усмішка — та сама, «бісівська». — Доля? Ви довіряєте вибір таким ефемерним речам? Я думав, ви віддаєте перевагу розрахункам.

— Іноді змінні стають надто складними для розрахунку, — я розгорнула свій блокнот. — Тож, почнемо з кейсу?

— Почнемо з того, що ви замовите каву, — він кивнув офіціанту. — Робота на порожній шлунок призводить до помилок в управлінні.

Ми працювали майже годину. І я мусила визнати: він був генієм. Максим розбирав структуру студради так легко, ніби це був дитячий конструктор. Він бачив прогалини там, де ми роками не помічали проблем. Але щоразу, коли наші погляди зустрічалися над екраном планшета, я відчувала, що ми говоримо не про проекти.

— Ви дуже напружена, Катерино, — раптом сказав він, відсуваючи планшет. — Ви постійно озираєтеся на двері. Когось чекаєте? Чи боїтеся, що нас побачать?

— Я просто... згадую про одну обіцянку, — чесно відповіла я. Перед очима постав Денис із його попкорном на самотній лавці.

— Обіцянку тому хлопцю з коридору? — Максим промовив це спокійно, але в повітрі знову запахло озоном, як перед блискавкою. — Він дивився на вас так, ніби ви — його власність. Це погана стратегія для бізнесу. І для життя.

— Він мій друг! — спалахнула я. — І він просто добрий.

— Доброта — це чудово, — Максим нахилився ближче, його голос став низьким. — Але вам потрібен не той, хто буде годувати вас попкорном. Вам потрібен той, хто змусить вас рости. Хто зможе витримати ваш характер.

Він простягнув руку і накрив мою долоню своєю. Його пальці були теплими і сухими. Електричний розряд пронизав мене від кінчиків пальців до самих п'ят.

— Максиме Андрійовичу... — почала я, але подих перехопило.

— Для вас зараз я просто Максим, — прошепотів він. — Поза стінами університету немає професорів. Є лише ми.

Саме в цей момент мій телефон на столі вібрував від вхідного виклику. На екрані світилося ім'я: «Денис».

Я дивилася на руку Максима, що стискала мою, і на екран, що миготів ім'ям іншого. Монетка випала решкою, але гра тільки починалася.

Телефон продовжував вібрувати, настирливо підстрибуючи на гладкій поверхні столу. Ім'я «Денис» миготіло перед очима, як попереджувальний сигнал маяка.

Я різко, майже грубо, висмикнула свою руку з-під теплої долоні Максима. Відчуття його шкіри все ще палило мої пальці, але я вже змусила себе випрямити спину. Контроль. Мені терміново потрібен контроль.

Я схопила блокнот і почала інтенсивно перегортати сторінки, хоча цифри розпливалися перед очима.

— Чи потрібно ще щось доповнювати до поставлених завдань? — мій голос прозвучав напрочуд сухо та офіційно, хоча серце все ще намагалося вискочити з грудей. — Якщо по структурі кейсу питань більше немає, то чи можу я бути вільною? Мені... мені справді потрібно йти.

Я навіть не дивилася на нього. Я дивилася на чистий аркуш паперу, міцно стискаючи ручку в руці.

Максим не поспішав з відповіддю. Почувся легкий звук — він відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях. Тиша в «Грифелі» раптом стала оглушливою. Тільки джаз десь на фоні продовжував свою меланхолійну гру.

— Бути вільною? — він повторив мої слова з ледь помітною іронією. — Знаєте, Катерино, свобода — це дуже суб’єктивна річ. Ви можете піти з цієї кав’ярні прямо зараз, але чи будете ви вільною від думок про те, що тут щоправда відбулося?