Розділ 3.Під пильним наглядом

— Максиме, обіцяю! Я буду найчемнішою студенткою в історії цього університету! Буду здавати всі реферати вчасно і навіть перестану малювати карикатури на декана! — Ліна випалила це з такою швидкістю, ніби зачитувала умови капітуляції.

Вона міцно схопила мене під лікоть, притискаючи до себе, як рятувальний круг.

— Тільки нам зараз дуже, ну просто екстрено потрібно в гуртожиток. Там... е-е-е... у Каті кактус не политий! Смертельна небезпека! — вона почала задкувати, тягнучи мене за собою до входу. — Побачимося згодом, братику! Цілую, па-па!

Я встигла лише коротко кивнути Максиму Андрійовичу, відчуваючи, як щоки все ще горять від його останньої фрази. Його погляд — іронічний і надто уважний — супроводжував нас до самих дверей.

Тільки-но ми опинилися в безпеці коридору гуртожитку, Ліна відпустила мою руку і привалилася спиною до стіни, хапаючи ротом повітря.

— Катю... Це ж треба було так вляпатися! — вона раптом почала реготати, закриваючи обличчя руками. — Мій брат — твій викладач! Ти розумієш, що тепер я можу дізнатися твої оцінки раніше за тебе?

— Ліно, це не смішно! — я нарешті знайшла голос, намагаючись відновити свою звичну маску серйозності. — Ти чому не сказала, що він такий? 
— Який «такий»? — вона хитро примружилася. — Симпатичний? Впевнений? У костюмі, від якого в половини дівчат нашої групи стався серцевий напад? Катю, я сама його ледь впізнала! Він за кордоном був зовсім іншим — вічно в худі, з окулярами на пів обличчя і книжками по бізнес-аналітиці. А тут... мабуть, статус «викладача» змусив його згадати про існування перукарів та бритви.

Я згадала його впевнену позу біля машини. Ніякі окуляри не змогли б приховати ту енергію, яку він випромінював.
 

— Тепер мені ще складніше буде йти до нього завтра, — зітхнула я, відчиняючи двері нашої кімнати. 

— Складніше? Та це ж джекпот! — Ліна застрибнула на своє ліжко, розкидаючи подушки. — Він тебе вже виділив. Тепер я розумію, чому він не покликав старосту. Макс завжди був мисливцем. Якщо йому щось — або хтось — цікаво, він не чекає.
 

Вечір пройшов у дивному сум'ятті. Ліна без зупину розповідала історії з їхнього дитинства: про те, як Максим допомагав їй ховати розбиті вази від батька, і як він завжди був «правильним» сином, поки не поїхав на навчання за кордон.

Я слухала, намагаючись звести образ «деспотичного брата» з образом «суворого викладача». Але в голові вперто спливала лише його посмішка, коли він дізнався, що ми подруги.

Наступного дня ноги самі несли мене до кафедри. Я тримала теку з документами так міцно, ніби це був щит.

Коли я підійшла до кабінету, двері були напіввідчинені. Я хотіла постукати, але почула його голос. Він з кимось розмовляв по телефону.

— Так, я її зустрів. Ні, не думаю, що це проблема. Навпаки, це робить гру цікавішою... Катерина? Вона складніша, ніж здається на перший погляд. Уперта, розумна. Саме те, що мені потрібно для цього проекту.

Я застигла. Моє ім'я у його вустах звучало не як прізвище у журналі, а як виклик. Я зробила глибокий вдих і постукала.

— Заходьте, Катерино, — він поклав слухавку, навіть не обертаючись. Знову цей фокус!— Сьогодні він був у вузькій чорній водолазці, яка робила його вигляд менш офіційним і більш... небезпечним.

— Я щодо практичного кейсу, — почала я, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не в його очі.

— Звісно, — він підвівся і підійшов до вікна. — Але спершу скажіть: як там кактус? Сподіваюся, ми врятували його від посухи вчора?

— Кактус почувається чудово. Ліна іноді схильна до... перебільшень, — Я відчула, як губи мимоволі розпливаються в усмішці. Він обернувся, і на мить між нами знову виникла та сама напруга, що й в аудиторії.

— Але вона була права в одному: ви справді виділяєтеся на фоні інших,— Він підійшов ближче. Тепер я відчувала легкий аромат його парфумів — деревина та прянощі.

—Здається ви хотіли зі мною поговорити не про це,— коротко змогла відповісти та відволікти себе від помилок.

— Так…Отже, проект. Ви будете координувати зв'язок між студрадою та моїм курсом. Це означає, що нам доведеться проводити багато часу разом. Поза парами. Ви готові до такої відповідальності, Катерино?— Його голос став тихішим, і я зрозуміла, що питання стосується далеко не лише паперів у моїх руках.

— Я ж казала: я люблю, коли ситуація не контролює мене, — відповіла я, випрямивши спину.

— Чудово, — Максим зробив крок ще ближче, так що я могла бачити кожну риску в його погляді. — Тоді почнемо сьогодні. О шостій чекаю вас у «Грифелі». Це тихе місце поруч, там нам ніхто не заважатиме. Навіть Ліна.

Це не було прохання. Це було розпорядження. І водночас — запрошення, від якого в животі злетіла зграя переляканих метеликів.
 

Максим зробив крок ще ближче, і я вже майже відчула тепло, що виходило від нього, як раптом у двері не просто постукали, а буквально ввалилися.

— Ой, вибачте! Я не завадив? — в кабінет залетів Денис, мій одногрупник.

Він виглядав так, ніби щойно пробіг марафон, хоча насправді просто приніс журнал відвідуваності. Денис завжди був душею компанії: усміхнений, з вічно розтріпаним світлим чубом і тим особливим видом чарівності, який діє на всіх дівчат, крім мене.

— Журнал... — Денис заткнувся на пів слові, переводячи погляд з мого почервонілого обличчя на Максима Андрійовича, який навіть не поворухнувся, лише злегка примружився.

— Катю, а я тебе всюди шукаю. Староста просила передати... е-е-е... що ти потрібна на кафедрі. Ой, тобто, ти вже тут.— Напруга в кабінеті стала такою густою, що її можна було різати ножем.

— Дякую, Денисе. Покладіть журнал на стіл і можете бути вільні, — голос Максима став холодним, як лід. Жодної усмішки, жодної «іскорки». Тільки суворий викладач. Денис швидко кинув журнал і, кивнувши мені, вискочив у коридор. Я, скориставшись моментом, поспішила слідом.

— Я... я все обдумаю і дам знати щодо «Грифеля»! — кинула я через плече і зачинила двері.