Розділ 2. Кава з присмаком таємниць

  Наша улюблена кавʼярня зустріла нас звичним дзвоником над дверима та густим ароматом обсмажених зерен. Це місце було моїм безпечним островом, де цифри та графіки нарешті замовкали. Але сьогодні навіть тут у моїй голові продовжував звучати голос Максима Андрійовича.

— Два великих лате: мені з карамеллю, а цій серйозній леді — лате з подвійним еспресо  без цукру, — замовила Ліна, навіть не дивлячись у меню. — Вона сьогодні потребує допінгу, щоб пережити шок від «нової змінної» у своєму житті, — пояснює свої слова баристі. 

— Це просто викладач, Ліно. Тимчасова заміна.— Я лише зітхнула й опустилася в м’яке крісло біля вікна. 

— Катю, «просто викладачі» не носять пальта, які коштують як мій бюджет на рік, і не дивляться на студенток так, ніби розв’язують складну математичну задачу, — Ліна сіла навпроти. 

— Ти перебільшуєш, як завжди, — я спробувала відвести погляд на вулицю, де перехожі куталися в шарфи. — Він просто перевіряв нас на міцність. Звичайна перевірка аудиторії.

— Ага, а запрошення зайти завтра після пар — це теж «звичайна перевірка»? — хитро мружилася подруга. — Катю, ти ж у нас міс Логіка. Чому він не покликав старосту? Чому не написав у загальний чат?

Я не встигла відповісти, бо принесли нашу каву. Я обхопила гарячу чашку долонями, намагаючись заспокоїти дивне тремтіння всередині. — Бо я в студраді, а він хоче організувати кейс. Це логічно.

— Логіка — це нудно, — відмахнулася Ліна й зробила великий ковток своєї карамельної кави. — А от мій брат каже, що... Ой, до речі!

— Що сталося, Ліно? — Вона раптово ляснула себе легенько по лобі.

— Я ж зовсім забула! Мій старший братик нарешті повернувся. Пам’ятаєш, я розповідала? Той самий «містер Досконалість», якого мама завжди ставить мені за приклад. Він влаштувався кудись викладати, і тепер я офіційно під домашнім арештом його опіки.

Я всміхнулася. Скарги Ліни на брата були нашою постійною темою. Вона описувала його як деспотичного зануду, який змушував її в дитинстві переказувати параграфи з історії.
 

— Ліно, а ти впевнена, що твій брат — той самий "зануда"? Може, він змінився? — запитала я, відсьорбуючи каву.

— Та де там! — махнула вона рукою. — Востаннє я бачила його по відеозв'язку три місяці тому, він був лисий як коліно (програв якесь парі в Лондоні) і в жахливих окулярах. Каже, що зараз "змінив стиль", але я йому не вірю. Брат — це діагноз.

— А куди він влаштувався на роботу?, — З цікавістю запитала я.

— Цього не знаю, але якби ще він працював в нашому університеті, то я точно сама перша одразу забрала б документи. Він же нестерпний! Постійно все контролює, ходить із таким виглядом, ніби знає таємницю всесвіту... До речі, він обіцяв зайти за мною завтра ввечері, хоче «подивитися на мої умови проживання». Ховай вино, Катю, ревізор їде!

Ми розсміялися, і напруга ранку нарешті почала спадати. Ми говорили про плани на семестр, про нові ескізи Ліни та про те, як нам не хочеться розбирати валізи. Але десь на задньому плані моєї свідомості все одно крутилося: «Зайти завтра після пар».

Наступного дня я була зібрана як ніколи. Біла блуза, ідеально відпрасовані штани — мій «бронежилет» ділової жінки. Я кілька разів перевірила блокнот із пропозиціями від студради, перш ніж постукати в двері кафедри.

— Заходьте, Катерино, — почулося з-за дверей ще до того, як я встигла торкнутися ручки. У нього що, слух як у кажана?

Я зайшла. Максим Андрійович сидів за столом, заваленим паперами, але без піджака. Тільки біла сорочка з підкоченими рукавами, що відкривали міцні передпліччя. Він виглядав менш офіційно, але від цього не менш владно.

— Я підготувала список активістів, які могли б допомогти з кейсом, — я простягнула йому теку, намагаючись, щоб мої пальці не торкнулися його руки.

— Залиште список, — він навіть не поглянув на папери. Його очі були прикуті до мене. — Сідайте. Насправді, я хотів обговорити не лише список. Мені потрібна людина, яка не боїться говорити правду в обличчя керівництву. Ви вчора це продемонстрували.

— Це частина моєї роботи в раді, — відповіла я, сідаючи на край стільця.

— Це частина вашого характеру, — виправив він. — І мені це подобається.

Раптом у нього на столі завібрував телефон. Максим кинув погляд на екран і його обличчя пом’якшало — зовсім трохи, але я це помітила. — Вибачте, це сестра. Вона іноді буває надто наполегливою.

Він відхилив виклик і знову повернувся до мене. — То як щодо того, щоб стати моєю правою рукою в цьому проекті? Обіцяю, це буде корисніше за будь-яку лекцію.

Я вже відкрила рот, щоб погодитися, як мій власний телефон вибухнув повідомленням від Ліни: 

«Катю, рятуй! Брат приїхав раніше! Він уже під общагою і вимагає, щоб я вийшла. Іди сюди швидше, я не витримаю цей допит сама!!!»

— Катерино? — Максим Андрійович помітив, як я змінилася в обличчі.

— Вибачте... — я підхопилася. — У подруги надзвичайна ситуація. Я можу дати відповідь завтра?

— Звісно. Сім’я та друзі — це важливо, — він кивнув, і мені здалося, що в його очах мигнула якась дивна іскорка. — Ідіть.

Я вилетіла з кабінету, серце калатало. Я майже бігла до гуртожитку, уявляючи, як зараз буду заспокоювати Ліну та відбивати її від «брата-тирана». Підбігаючи до входу, я вже здалеку побачила Ліну. Вона стояла біля чорного позашляховика і щось емоційно доводила високому чоловікові, який стояв до мене спиною.
 

— Ліно! — гукнула я, задихаючись. Чоловік повільно повернувся. Мій світ на мить зупинився. Темне пальто. Спокійний погляд. Ледь помітна щетина. Я впізнаю його навіть із тисячі інших.

— Катерино? — він підняв брову, і цього разу на його обличчі з'явилася справжня, відкрита посмішка. — То ви і є та сама «найкраща подруга», про яку мені прожужжали всі вуха?

— Катю...— Я перевела погляд на Ліну. Та стояла з відкритим ротом, переводячи погляд з мене на свого братика,— Катю… ти... ти знайома з моїм братом? — ледь чутно спитала вона.