Розділ 1. Ефект нової змінної

 Ейфорія — дивне слово для ранку понеділка, але саме це я відчула, щойно розплющивши очі. Я — невиправний жайворонок. Поки світ за вікном лише починає сіріти, я вже готова підкорювати вершини (або хоча б бухгалтерські звіти).

Моя сусідка по кімнаті — повна протилежність. Спостерігати за тим, як Ліна спить, — це окремий вид мистецтва. Вона закинула ногу на свого велетенського ведмедя (який дістався їй від одного світлого русявого залицяльника) і виглядала максимально щасливою. Та мова зараз не про це, перша пара після тривалого відпочинку не за горами, а всього лише через пару годин. Хоч чи не хоч, а йти на неї потрібно.

— Ліно, якщо ти зараз не встанеш, ти проспиш не просто першу пару, а все своє життя, — я з посмішкою поставила на тумбочку «ранковий набір виживання»: термос із кавою та кілька печива.

— Катю... ти серйозно? — промурмотіла вона, не розплющуючи очей. 

— Серйозно серйозно, — усміхнулася я, передаючи їй чашку, — Без кави ти не існуєш, а я не хочу, щоб ти перетворилася на ходячий гуртожитський кошмар в перший ж день.

Ліна нарешті сіла, потягуючись. У нашій кімнаті панував творчий хаос: розібрані лише наполовину валізи після канікул, речі на стільцях, мої ідеально складені підручники поруч із її розкиданими ескізами. Ми різні: її ваблять креатив і фарби, мене — сухі цифри статистики. Але студрада та спільний побут зробили нас нерозлийвода.

— Ммм… дуже добре… — Ліна сміялася, роблячи маленький ковток, — Зима була чудова, але три тижні з родиною — це як каторжний табір. Я вже марила нашим гуртожитком! 

— Скучила за моїм бурчанням? — я підняла брову. 

— За нашими пригодами! До речі, чула? Сусідка з тридцять другої казала, що у нас заміна по менеджменту. Замість Валерія Васильовича буде хтось новий.

Я лише знизала плечима. Новий викладач — це просто нова методика викладання. Для Ліни ж це був привід для теорій: від «старого зануди» до «красунчика з обкладинки». Дорогою до університету Ліна не замовкала: 

— Якщо він молодий, — серйозно почала Ліна, поправляючи шарф, — то в мене є шанс полюбити менеджмент.

— Ти кожен семестр когось “любиш”, — пирхнула я. — То старосту, то баристу з кав’ярні, то кур’єра з піцою.

— Не перебільшуй! Баристу я поважала.

— Занадто часто поважала, — хмикнула я.

У коридорах було незвично шумно. Після канікул усі виглядали так, ніби повернулися з різних світів — хтось засмаглий, хтось із новими зачісками, хтось із новими драмами.

Біля моєї аудиторії вже зібралася невелика група студентів. І що дивно — всі виглядали… зацікавленими. Ліна пішла зі мною.
 

— Це підозріло, — тихо сказала я їй. — Коли студенти приходять раніше — це або контрольна, або щось цікаве.

— Або хтось симпатичний, — прошепотіла Ліна, підштовхуючи мене ліктем.

Коли двері відчинилися, Ліна саме відволіклася на повідомлення в телефоні. Вона лише мигцем глянула на високу постать у пальті, що заходила в аудиторію. 

— О, високий! — кинула вона, навіть не вдивляючись в обличчя. — Катю, роздивися там все за нас обох, бо я запізнююся! Розкажеш потім все як пройшло! — кинула вона через плече й зникла за поворотом.

— Іди вже! — прошипіла я, відчуваючи, як щоки підозріло теплішають. 

Що я можу про нього сказати? Справді високий. Темне пальто. Спокійний погляд. Ледь помітна щетина. І той тип впевненості, який не потрібно демонструвати — він просто є.

Він переглянув список у журналі, а тоді підняв очі на нас. І на секунду — буквально на секунду — його погляд зупинився на мені.
 

— Добрий день. Група М-21? — голос глибший, ніж я очікувала.

— Так… — майже хором відповіли кілька людей.

— Зберися, — прошепотіла я, хоча сама чомусь відчула, як серце зрадницько пропустило удар.

— Мене звати Максим Андрійович. Я замінятиму вашого викладача.

Максим… Чомусь це ім’я в голові прозвучало окремо. Він зайшов до аудиторії, і ми рушили слідом. Тільки Ліна нажаль побігла до своєї аудиторії, залишивши мене одну.

Я глибоко вдихнула й зайшла до аудиторії та сіла посередині аудиторії. Максим Андрійович зняв пальто, повісив його на спинку стільця й оглянув нас. Без зайвої метушні, але так, що кожен миттєво випрямив спину.

— Перш ніж ми почнемо, — сказав він, — Я хочу зрозуміти, з ким працюватиму. Тому сьогодні без стандартної лекції. Поговоримо.

В аудиторії прокотилося легке здивування. І це було дуже помітно.

— Скажіть мені, — він сперся рукою на кафедру, — Хто з вас дійсно планує працювати у сфері управління, а не просто отримати диплом? — Кілька людей невпевнено підняли руки. В тому числі, я підняла теж. Його погляд знову ковзнув по аудиторії… і затримався на мені трохи довше, ніж на інших.

— Ваше ім’я? — спитав він.

— Катерина.

— Катерина… — повторив він, ніби пробуючи звучання. — І чому ви підняли руку?

— Бо управління — це не про посаду, — відповіла я спокійно. Я відчула, як на мене обернулися кілька одногрупників. Чудово. Перший день і вже під прицілом. — Це про відповідальність. І про вміння приймати рішення, коли ніхто інший не хоче цього робити.

— Цікаво, — на секунду запанувала тиша. Він ледь усміхнувся. Не широко, але помітно, — А якщо ваше рішення буде неправильним?

— Тоді я нестиму відповідальність, — відповіла я, не відводячи погляду. Чому я раптом вирішила грати в цю інтелектуальну дуель — не знаю. Але відчувалося, що він навмисно провокує.

— Добре, — кивнув він. — Побачимо, чи залишиться у вас така ж впевненість після першого кейсу.

О, невже це вже виклик? Він розвернувся до дошки й написав великими літерами:

“КРИЗА”

— Уявіть, що ви — керівник проєкту. Ваш головний партнер відмовляється від співпраці за тиждень до запуску. Ваші дії?
 

Аудиторія ожила. Почали лунати варіанти: “шукати нового”, “відкласти запуск”, “зменшити масштаб”. Я мовчала та обдумувала кожне слово.