Минуле

— Ти працюєш на Новий Світогляд, так? — спитала Лай.
Молодик нахилився до неї. На його шкірі не було смужок після імплантації нейропристроїв, та шкіра не була така ідеальна, як у людей з міста. З подивом Лай дивилась на тонкі шрами та видимі пори, які у людей яких вона знала коригувались екстрактами зі штучного дощу, якого, на відміну від отруйних дощів минулого до створення куполів, вже ніхто не боявся.
— Крихітко… як там тебе звати? — він подивився на тривимірний інтерфейс. — Лай, так?
— Так, — процедила дівчина. — А ти хто такий? Я не знаю твого ім’я.
— Маркус, — посміхнувся їдко молодик.
— Навіщо тоді ти мені все розповідаєш, Ма-аркус? — протягнула Лай перший склад його ім’я знущально. Той потемнів поглядом та нахилився до Лай.
— Ти ж знаєш, що буде якщо я проведу гострим лезом по твоїм отворам від нейроінтерфейсів? — спитав молодик.
Лай заклякла. Так, вона знала. Ці чорні борозди на її обличчі були досить глибокі та болісні. 
— Ось й не провокуй, — він посміхнувся їй так весело та безтурботно, ніби вони людина з пропагандистських картинок минулого, що зображували неможливе зараз — цілі поля зелених трав та квітів. Не всі рослини загинули,  але навіть під куполами ростили  тільки декоративні, та дуже, дуже дорогі квіти, більшість рослин зникли назавжди попри спроби їх зберегти, та які вбила людська жадібність 
Лай дивилась в очі цьому молодикові, так сильно та потворно схожому на Ванко, що це було боляче. Він, його погляд, був ніби оті безмежні та безплідні поля всіяні симбіотичними рослинами, здатними харчуватись сонячною радіацією та виживати всюди. Вона бачила там лише спотворену людяність, в тому сенсі в якому зараз розуміли її в сучасності — щось, чим важко було б заволодіти.
— Що таке? — спитав Маркус мружачись. — Ти закохалась?
Лай відвела погляд та трохи почервоніла.
— Звісно ні. Просто… ти нагадуєш мені декого, — тихо сказала дівчина.
— А. Зрозуміло, — сказав він байдуже, та повернувся до тривимірної проекції інтерфейса, залишивши Лай в кайданках.
— І що, ти так залишиш мене тут? У мене руки болять, — сказала крізь зуби Лай.
Маркус подивився на неї як на дурепу.
— Я знаю, хто ти, — відповів він. — Я дивився твій файл, ти мені голову проламаєш, щойно я тебе визволю. Тож ні, на-а, навіть не сподівайся.
Лай нахмурилась та спробувала знов розірвати кайданки. Але нічого не вийшло, вони були явно зроблені людьми з Нижнього Міста. 
Вухо з якого витягнула ту рідину нестерпно боліло, але з плином годин, поки вони з Маркусом тихо, майже невідчутно пливли у якесь невідоме місце, біль потроху вщухав. Але не встигла Лай зрадіти, як з сильною нудотою почали повертатись моторошні спогади.
Маркус зкоса на неї подивився, коли Лай зойкнула від суміші страху, напруги та емоційного болю. Можливо, в цьому уважному погляді навіть було відчуття, але Лай була не в тому стані, щоб це побачити.
Блювота. Лай дрижала від суміші напруги та страху, бо краще б вона не знала, що саме приховував сріблястий токсин. 
Вона закрила очі та повисла в кайданках з свідомістю, яку жорстокою вкрило темрявою. Молодик подивився на неї з тінню співчуття, яке мало суто практичне значення, оскільки Чемпіони були коштовним товаром на ринку рабів, про який Лай нічого не знала, та не дізналась би, якби не ця пригода.
Можливо, порятунку не було взагалі. Але Лай звикла діяти там, де інші відчували безсилість.
Останні імпланти під шкірою мали захистити від торговців Чемпіонами, це пояснювали на короткому брифінгу після шоу з першої до третьої. Єдине, що взагалі залишалось в пам’ґі, це бріфінг з короткими поясненнями після бійок.
Лай торкнулась імплантів під шкірою. Розчавила один. Корабель раптово труснуло, він зупинився. Чоловік підійшов до неї, граючись з ножем. 
Він зітхнув та провів легко лезом по отвору від нейроімплантів.
— Схоже що ми не домовились, так, крихітко? — спитав він ласкаво.
— Я не дозволила підкорити мене корпораціям, ти теж мене не підкориш! — кинула крізь зуби Лай, вона страждала від того самого забороненого болю, болю що карався ув’язненням для того, хто його робив.
— Невже, Лай? А ти не думала, що є один маленький такий сумний факт, що може змусити тебе змінити точку зору?
— Який? — тихо та вперто спитала Лай.
— Мій батько вбив твою матір, Лай,
 — він сказав це з такою буденною посмішкою, що в серці дівчини не залишилось нічого окрім страхом.