Брат Темряви

Розуміння, які безглузді її навички театрального, видовищного бою прийшло разом з біллю — її вдарив, зламав ліву руку так сильно, схожий на сірий та безликий сталевий камінь безпілотник.
Вони оточили Лай, ніби мухи, удар за ударом — не всі одразу, але вони були точні, так що дуже скоро дівчина просто впала на землю, поки її тіло охопив біль, який через зламаний браслет більше не могли втамувати знеболювальні токсини.
Зір Лай затуманився, та вона щиро подумала, що їй прийшов кінець.
Однак через хвилину слід за ще десятком безпілотників, що розрізали повітря свистом прилетіла велика машина, схожа на них за будовою —  така сама сіра, броньована, призначена для таранів, щоб знищувати великі повітряні та космічні кораблі одним потужним ударом, та вцілити самій.
Вона зупинилась, та хтось з неї вийшов. Лай вже не могла бачити, бо її очі заливала кров від потужного удару в голову, який її не вбив та не проломив череп тільки тому, що скроневі імпланти мали за функцію також захист мозку від можливих ушкоджень.
Погляд був холодний та дуже недружній, та Лай мимоволі відчула справжній страх, який ще не відчувала ніколи.
В шию встромили голку, схожу на ті що використовували лікарі. Та Лай занурилась у темряву небуття.
Вона прийшла до тями та спробувала підскочити на ноги, як вчили Чемпіонів, та свідомість миттєво спалахнула відточеними рефлексами. Але її руки було зв’язано за спиною, а у відсвіченій неоновими спалахами інтерфейсів напівтемряві перед нею хтось сидів. Хтось, в кому вона спочатку беззаперечно впізнала Ванко, але щойно він повернув до неї голову — одягнутий у чорний міцний та щільний костюм що зазвичай носили контрабандисти що займались зламами,— Лай зрозуміла, що це не він.
Це був молодик старший за Ванко та дуже на нього схожий. Він дивився на неї з гострою та недовірливою ворожістю, його погляд був схожим на погляд хищного птаха які існували колись, в старі часи та яких Лай бачила в освітніх відео.
Лай стиха поворушила руками, намагаючись відчути чи заросли пошкодження, бо її тіло підказувало, що пройшло достатньо часу, щоб повністю все відновити. Вона вже збиралась відкрити рот, щоб поговорити з ним, так схожим на Ванко.
Але раптово в скроню вдарив біль та Лай заплющила очі та повела головою, бо це єдиний рух, який могло їй дозволити тіло. Вона відчула як з вуха тонкою ниткою йде кров, вона капнула на її білі бриджі та скотилась з водонепроникної поверхні маленькими червоними перлами.
— Вони зробили тобі мітку. Я зараз її видалю, це буде боляче, але ж ти Чемпіон, так? Ти це витерпиш? 
Лай не підіймала на нього погляд. Вона не могла йому вірити. Але він не виглядав як друг її ворогів, тими, ким став для неї Новий Світогляд. Тому вона обережно кивнула, та врешті-решт подивилась на нього, щоб зустріти погляд блакитних очей, таких світлих, що вони палали майже білим ореолом навколо зіниць.
Він безшумно підійшов до неї з приладом, призначення якого виглядало моторошно через декілька гострих голок на кінці.
— Ти Чемпіон? Ти ним був? — спитала Лай через відчуття від того, як він рухався, ніби вода, гнучко та сильно, як рухалась вона сама.
— Так, — молодик посміхнувся з жорсткістю у погляді. — Я колись ним був, ти права. Нахили голову вбік.
Голки занурились в її плоть та Лай стиснула зуби, бо біль справді був дуже кепським, його було важко витримати.
Коли вона вже була готова просто кричати, він прибрав прилад. В ампулі, що була раніше пустою, колихалась срібляста, схожа на ртуть рідина, але у дівчини виникла відчуття ніби разом з цим її голову покинуло щось жахливе, що керувало цим болем, посилювало його.
— Краще? — спитав її молодик та поклав руку їй на плече.
Лай дивилась йому в очі, та їй прийшло в голову що це така собі версія Ванко, яка не дуже регулярно харчувалась та періодично отримувала поранення. 
Вона перевела погляд на його руку. Її ледве не трусонуло від миттєвого ірраціонального жаху.
На його зап’ястку не було браслета. 
Такий браслет мали всі громадяни федерації без виключення. Їй казали, що контрабандисти що переміщували та торгували технологіями створення зламів їх не носили, але вона бачила таке вперше. Для когось, хто вперше бачив відсутність технології, що стала абсолютно невід’ємною частиною життя громади її міста, це було жахливим. Не незвичним, а саме жахливим. Бо людям її часу казали, що без токсинів не можна вижити. Навіть коли Лай вимкнула зламом браслет, вона не збиралась надовго відмовлятись від ін’єкцій. В її голові це було тимчасово.
Молодик перевів на неї втомлений погляд, який Лай також раніше ніколи не бачила у людей її міста, та поволі вимовив:
— Ти зробила щось таке, що вони вживили тобі відстежували. Він також діє як отрута. Поволі послаблює.
— Дякую, — тихо вимовила дівчина, та опустила очі.
— Поки що немає за що дякувати, — сказав молодик. Він сів на крісло пілота та дивився як на екранах несеться вперед пустеля.
— Мені не треба туди, — Лай рванулась зі своїх браслетів, та метал затріщав, він ледве не зламався.
— Ого, — з повагою вимовив молодик. — Зараз вас роблять сильнішими. Здається, я багато пропустив за ці пару років. Він хмикнув та перевів погляд на екрани зі схрещеними руками.
— Ти… ти його брат, так? Брат Ванко, — нарешті наважилась сказати Лай.
Той кивнув.
— Моє прізвисько було Темрява, — сказав він. — Я… я був чорним інтегратом.
— Я ніколи про тебе не чула, — сказала дівчина.
— Ті, хто тікають з Об’єднаних Федерацій зазвичай просто забуваються іншими. Всі дані стираються. Щоб ніхто не знав, що ми навіть існували. Та й ти я бачу теж вже зрозуміла, що не можна вірити тому що кажуть очі та власна пам’ять, коли ти в місті. Інакше б я не знайшов тебе тут.
— Ти був чорним інтегратом? — Лай відчула, що від всіх цих відкриттів їй бракує повітря.
— Так, — посміхнувся молодик. — Я вилікувався, — він додав це тихо, ніби сам у це не вірив.
— Але це невиліковна генетична хвороба, — заперечила Лай. — Це неможливо.
— Ти зараз за містом. З непрацюючим браслетом, я перевірив. Ти вірила у пропаганду. Але… але це неправильно. Я сам обрав цей шлях. Але…. Досить, я скажу все інше тобі після. Як тебе звуть? — спитав він пристально дивлячись їй в очі.
— Я Лай, — відповіла вона.
— Добре, стривай, — він торкнувся її браслетом маленьким приладом розміром з горіх, що лежав на панелі під проекційними об’ємними екранами. — Лай. Зрозуміло. Так, Чемпіон, матір, батько… ого! — він присвистнув. — За тебе мені дадуть найкращі злами.
— Ти хочеш мене продати?
Молодик їй посміхнувся.
— А як ти думаєш я виживаю?