Кепська висота

Тут було кепсько високо. Стріла експреса вже майже зникла з виду, Лай висіла на одній руці посеред антигравітаційних рейок, а знизу відкривалось русло брудної іржавої річки серед скель. Тихо дзижчало енергетичне поле, що мало захищати її шкіру від сонячної радіації поза куполом, її тіло сяяло ледь помітним синім неоном. 
Вона зачепила карабін мотузки, що на перший погляд здавалась відчайдушно короткою, на металеву трубу під рейками, до якої смогла причепитись після того, як вибралась з потяга. З потяга, в якому тепер на одну велику дірку в металі було більше. 
Мотузка мала зарадити на час активації чобіт.
Чемпіони були легші за звичайних людей, бо мали левітувати, та набагато сильніші, тому Лай не боялась чи витримає її вона. Але вони миготіли екраном-проекцією несправність. Тоді вона не думала, що її реплікатор зламав їх структуру навмисно, ця думка прийшла пізніше. Мотузка мала тимчасову структуру, та поки Лай намагалась увімкнути чоботи, вона почала розпадатись. Лай почала просто падати вниз, з цієї кепської висоти.
Люди її покоління не знали молитов, бо релігії були повністю знищені ще три століття тому. Але щось ефемерне залишалось в її голові, та головах інших людей, хоча й вже не мало назви. Лай не пам’ятала цього, але від відчаю вона спробувала до цього звернутись — та раптово, її тіло підхопила левітація.
Вона була неідеальна та слабка, можливо тому, що токсини не робили свою роботу, але її було достатньо, щоб без шкоди опуститись на скелю біля річки.
Але Лай не втрималась на ногах та впала, бо левітація, яка б не мала працювати взагалі, випила всі її сили. Дівчина опинилась на скелі, що вищерилась іржавими боками на яскраво-болюче сонце, та здригалась від божевільної напруги, що скрутила її м’язи. Зазвичай браслет мав викинути уколи релаксантів у відповідь на цю напругу, але Лай використала цінний злам, щоб вимкнути постійне відстеження, а разом з відстеженням не працювали жодні з токсинів, які мали б дублювати недоліки тіл Чемпіонів.
Через півгодини виснажуючого болю, Лай нарешті могла підвестись, поки її тіло, на клітинному рівні налаштоване на швидке відновлення навіть без токсинів, відновлювало свою структуру, ремонтувало розриви м’язів.
Вона подивилась вниз. Там її чекала не менш істотна височина, а ціль — та хатинка, була далі, Лай це знала, бо запам’ятала особливості рельєфу карт. Дівчина викинула безглузді чоботи, у які вчепилась через падіння, у відчайдушних спробах їх активувати. Вони вже не були їй потрібні.
Скеля була більш-менш рівна, та фактично була залишком величезної штучної споруди, що стрічкою збігала вниз разом з рікою, поволі переходила у пустельну равнину, покриту рідким мохом та лишайником. Сама ріка була штучна та протікала у бетонному незмінному руслі.
Лай подивилась уверх, на сонце що вбило б її, навіть з властивостями Чемпіона, менше ніж за годину, бо атмосфера Землі була так кепсько виснажена, що вже не захищала від сонячних випромінювань. Міста жили під куполами вже більше як дві сотні років, та ситуація тільки погіршувалась.
Воно мало геть інший колір, яким його пам’ятали б люди минулого, нічого спільного з старими зображеннями з лібріїв. Воно лучилось райдужними діамантовими променями, та на нього було боляче дивитись. Лай чомусь подумала про матір, хоча будь хто з її часу зараз назвав би ці думки недоречними, бо їх суспільство виховувало повну сепарацію від рідних.
Вона покрокувала вниз, де, як вона пам’ятала, була та хатинка зі сходами — їй здавалось, що там була відповідь на питання, що її мучили. 
Вона вперше усвідомлювала, чи принаймні їй так здавалось, що її спогади вкрали. Але поставало моторошне питання, на яке Лай боялась відповіді — який саме це раз вона розуміє, що її спогади вкрали? Суспільство схвалювало використання амнезійних токсинів, токсинів, що захищали пам’ять. Але саме їх використання створило стіну між людьми та системою, що керувала їх призначенням. Багато людей більше не належало самим собі, вони належали системі Нового Світогляду, що керувала токсинами та вдосконалювала їх. 
Ніхто не знав що робили насправді більшість токсинів. Якими зручними та як саме вони робили зручними людей. 
Бо анонімність захищала не тільки громадян. Анонімність дуже надійно захищала тих, хто ними керував, але ніхто не протестував, протестуючих висвітлювали божевільними від побічних ефектів токсинів та вони швидко кудись зникали, та Лай могла це пригадати, тепер, імена тих, кого забрав Новий Світогляд, як й ім’я Руфуса, яке вже почало стиратись з її пам’яті. Але вона пам’ятала. Лай озирнулась назад, де на горизонті безкінечної пустелі виднілись обриси міста. 
Можливо, повертатись туди, в цю клітку, не найкраща ідея.
Але куди вона мала йти? Бо крім затишних кліток не було нічого, тільки пустеля. Чи були ті, хто зміг протистояти Новому Світогляду? Чи вони змогли придушити увесь спротив так само, як стирали спогади громадянам федерації?
Браслет почав миготіти екстреним повідомленням. Лай відкрила сяючу білим проекцію інтерфейса — вона майже беземоційно очікувала побачити повідомлення з погрозами, але замість цього там були координати з словом “запам’ятай”, від невідомого відправники. Координати зараз кодувались трьома цифрами та трьома літерами, тому це було легко — тільки (ха-ха) якщо їй не зітруть пам’ять.
Лай відкрила карти. Координати з повідомлення були розташовані на проекції трохи нижче того місця, де був будинок.
Браслет почав спалахувати зеленим знов, Лай відкрила повідомлення де було коротке “через дві години”. 
Лай вилаялась та покрокувала туди, де бачила той будинок, трохи розігналась та підстрибнула, сподіваючись на диво що левітація знов спрацює, але цього не сталось, вона тільки впала на скелю.
Дівчина сердито дихала, опиралась руками на цю ідіотську скелю. Давай, дурепо, сказала вона собі. Працюй ногами. Як на тренуваннях. 
Лай видихнула та покрокувала вниз серпантином стародавньої будівлі, вищерблення часом та сонцем як дивовижний кістяк тварини.
Через півгодини, їй здалось… ніби вона почула свист. Її зір від адреналіну став точнішим, імпланти в очах що проектували метричні лінії на поле зору активувались. У Лай не було зброї, бо саме її тіло було зброєю. Вона стала у стійку, якій її вчили — хоча тут видовищно позувати не було перед ким.