Сходи над рікою

Лай швидко набрала на інтерфейсі особистий код, але рефлекторно закрила очі руками — через заставку з сонцем, що сяяло, з обрисами фігур Чемпіонів, що летіли кудись вперед, переможні та неприборкані. “ГРАНД-ШОУ! ТИ ОБРАНА!!!” сяяли літери внизу.

— Куди я обрана? — похмуро спитала дівчина, хоча її ніхто не чув.

Але ні, не так — на її голос одразу висвітилось віконце зі штучним оператором, щоб узгодити деталі шоу — це було більш-менш знайомо Лай, бо після якихось змін в шоу таке траплялось постійно.

Кострубата розмова (бо Лай нервувала) призвела до того, що після того, як вона завершилась, дівчина вдарила кулаком по стіні, розбивши стіну з мікродинаміків біотитановими костяшками. Замість того щоб скласти екзамени, які було неможливо перенести, та які мали бути перездані тільки через рік повтору ключових матеріалів, вона мала їхати на якийсь віддалений острів, де буде жити та тренуватись з іншими Чемпіонами для гранд-фіналу у покинутому місті Отка. Вона вперше чула про це місто, та нічого не знала про нього, хоча в іграх була з сімнадцяти років. Схоже що це було якесь нововведення. Вона автоматично набрала через нейроінтерфейс Руфуса, але той не відповів та Лай знов згадала що саме трапилось.

Дивно, подумала вона. Спогади зникають, ніби пісок просочується крізь пальці та раніше вона не помічала цього.

Вона знов невпевнено подивилась на свій сховок. Таке вже траплялось раніше, часто. Речі кудись зникали, щось могло опинитись не на своїх місцях, але короткочасна втрата пам’яті вважалась побічним ефектом рутинних токсинів. Але саме зараз це викликало Лай незрозумілу тривогу. Ніби щось муляло в пам’яті, щось моторошне, ніби на тебе з дверей тихо дивився монстр, якого ти не бачив, але відчував шкірою, нехай ніхто в цьому світі вже не вірив в монстрів.

Лай визирнула зовні. Захисний купол імітував дощі, бо було доведено користь від імітації природних умов життя на планеті в минулому. З тією різницею що в цю рідину додавали нутрієнти для шкіри та волосся без консистенції та запаху. А можливо щось ще, подумала Лай, але ця думка спровокувала головний біль. Їй ніби доводилось опиратись чомусь, що оселилося в її голові ніби моторошний хижак. 

Дівчина зайшла в медичну капсулу, поки системи перевіряли її тіло. Тихий голос нейроінтерфейса доповів про розрив селезінки та легкий струс мозку, та зазначив що можливо це сталось внаслідок участі в шоу з першої до третьої ночі. За дві хвилини всі пошкодження було відновлено, та Лай змогла відкрити скриньку, де були квитки та вся потрібна інформація про шоу.
Лай скривилась, бо це було подано так, ніби її очікувало щось веселе та захватний, а не черговий тріп під токсинами, який вона навіть не згадає. У висок вдарив головний біль. Не згадає ж? Тінь якогось спогаду. Дивно. Біль не відпускав, не проходив навіть після лікування. Лай потерла скроню та раптом знов побачила червоне — на її руці була кров. Знов дивна кровотеча з вуха.

Медичні капсули вирішували більшість проблем зі здоров’ям у сучасних людей, але Чемпіони та працівники безпеки міста, до яких, як іноді вважала Лай — помилково належала вона сама, іноді отримували тяжкі ушкодження, які потребували уваги справжніх лікарень. В її місті була така лікарня, куди потрапляли всі люди з міст-сателітів, та вона… Лай знов прикрила очі на мить, бо головний біль знов штрикнув її у скроню. Вона не могла пригадати, чи була вона там. Чи була вона в лікарні. 

Щось було не так з її пам’яттю. Можливо, через струс мозку чи токсини, дівчина не могла позбутись відчуття, ніби в її голові хазяйнує щось на кшталт чиєїсь безжальної руки, яка просто забрала все зайве, що заважало.

Тренування не проходили в повній свідомості, оскільки токсини все одно приглушили б дію свідомої пам’яті, але вони проводились зі слабшими речовинами, та Лай могла хоча й слабко пригадати, що саме тоді коїлось. Але зараз… вона пригадувала щось дивне. Щось, чого в її спогадах не мало б бути. 

Вона потерла лоба та дістала зі сміття пігулки Парадайз, та закинула одну в рота. Все було занадто складно, хотілось забутись в приємних фантазіях, що давали ці невинні речовини, доступні кожному. Можливо, треба в лікарню, але Лай не страждала на іпохондрію, тому вирішила покластись на тіло, що мало вилікувати пошкодження саме.

Лягла в ліжко, поки у вікно зазирало світло сонця, що сяяло слабше, ніж в ті прекрасні старі часи, про які Лай часто мріяла, як й багато підлітків охоплених ностальгією за старими часами, побачити світ, яким він був до того як Новий Світогляд знищив повністю право вибору та свободу сучасних людей. 

Фантазії уносили її в безпечне місце, відчуття комфорту та тепло емоцій, які інакше були пригнічені токсинами.

Раптово, її охопив холод. Очі Ванко, очі чорного інтеграта, вампіричної істоти, що дивились в її власні. Рука Лай лягла на шию, на сліди від укусу, що погано загоювались. Її охопив жах. Вона піднялась, взяла крихітку пляшечку з полиці біля ліжка, та швидко її випила. Тіло охопив спокій від фантазій та емоцій. Дія пігулок завершилась.

Лай трохи прийшла до тями та почала вивчати карти міста Отка. Раптово, її увагу привернула деталь, яка змусила її серце пропустити удар. 

Стіна над рікою, до якої вели сходи в каменю вниз до води та розвалини будинка. 

Зовсім як на її картині.