Балада

Але повільно, Лай заспокоювалась та збиралась з собою, мабуть, її батько спіймав себе на думці, що дивиться не на людину, а на хижого звіра, що миттєво підбирає пазурі та нашорошує вуха. Її тіло адаптувалось до відсутності нічного токсину, та емоції вирівнювались.

— Ти брешеш, мені батьку. Можливо, не щодо Ванко, але щодо того, що тут коїться — ти брешеш. Ти не зможеш мене підлестити вигадками.

Її батько повільно посміхнувся, ніби монстр вийшов зовні, через цю ввічливу посмішку та зустрів прямий, холодний погляд Лай.

— Ти завжди була прониклива, як твоя матір. Що ж, цілком можливо, що так, я тобі брешу. А тепер скажи — ти хочеш побачити Ванко? Щоб залишити всі надії на те, що ви колись будете разом, зрозуміти, що все, що ти маєш — не більше ніж ілюзії?

Лай неприємно посміхнулась. Це була та Лай часів нічних токсинів для шоу, в яких вона була непереможна, Лай, яка ще не усвідомлювала почуттів до Ванко.

— Вразь мене, батьку.

Чоловік злегка ворухнув пальцями, змушуючи машину змінити напрям.

Вони опинились біля будівлі, схожої на старовинні доки, які Лай бачила в ілюстраціях. Поки вони їхали, її батько коротко розповів що колись це місце було сховищем для еліт під час старих війн, яке перебудували під спіднє Нового Світогляду 2000 під час розробки цих систем.

Люди зараз старішали інакше, ніж колись — старій людині могло бути під 200 років, та Лай запам’ятала батька саме таким, не молодим. Але як зараз зрозуміла дівчина, суспільство було достатньо цинічним, щоб використовувати для жорстоких шоу підлітків з сімнадцяти років.

— Скільки тобі років зараз, — спитала вона, поки вони проходили повз скляні будки з операторами безпеки — вгорі було все автоматизовано, але вона пам’ятала з історії, що колись це було звичною практикою. Ніби це місце досі було десь в минулому, бетонні доки уходили в темряву, що здавалась нескінченною — кудись туди, де не було штучного освітлення та був вхід в тунелі.

— 129, — просто сказав він. — Ще в розквіті сил. Наші технології прогресивніші за технології міст нагорі, та я проживу ще довгі роки.

— Батьку, — продовжила Лай. — Яка в тебе улюблена пісня? Я забула. Мама завжди казала про це.

— Одна з балад минулого, “Killah” Леді Га, була така дуже стара виконавиця колись. Хочеш, я її увімкну для тебе зараз? Послухаємо, поки чекаємо. Це частковий запис, не об’ємна віомузика, як сучасна, а та, стара, ще пласка. Чи тебе більше цікавить обробка?

— Я б хотіла почути стару версію, завжди любила минуле та його історію, — сказала Лай, не повертаючись до батька, поки вони стояли в доках та дивились в темряву тунелів, де вода, темна та глибока, тихо миготіла інвазивним планктоном, що тихо сяяв біля бетонних стін доків. Вона стисла зміцнені біологічним титаном зуби.

Killah

Standin' on the corner, smokin' that grass

And … all pass me by

Talkin' some shit with your hand on my ass

I'm … murderer in disguise

Yeah, you wanna be cool, but you're makin' me mad

… my lip, it starts to bleed

Yeah, it tastes so good, but I gotta be bad

… gonna get you home

Звук був стертий, нечіткий, бо більшість старих записів були поганої якості через напівзнищені носії, на яких їх знайшли — минуло було дуже буремним та ставалось багато руйнівних війн, що розвиток технологій тільки погіршував, бо люди знаходили все кращі методи вбивства одне одного.

I'm a killah

And, boy, you're gonna die tonight

Oh, killah, killah, killah, killah

I'm a killah

And, boy, you're gonna die tonight

Oh, killah, killah, killah, killah

Killah

Ця частина пісні збереглася краще за все, без руйнівних змін втрати якості.

Останні ритми, та стало страшно тихо. Гіпнотичний голос жінки, яка вміла змусити себе слухати затих. Залишилась тільки тиша, бо тихі звуки місцевих машин тут було майже не чутно.

— Батьку, я… — раптово повернулась до літнього чоловіка Лай.

— Дивись, — сказав той та показав їй на тунелі.

Вона побачила сяйво, що повільно наближалось. Коли воно згасло, там з’явився молодик, що левітував до неї якого Лай беззаперечно впізнала — попри те що він був блідий, його вилиці були хижо загострені, а очі сяяли золотим, ніби плавлений мед, у людей так не буває.

Тихо, хижо тихо він опустився на настил доку. З тихим шурхотом, який можна було почути лише вухами Чемпіона.

— Ванко! — сказала Лай, та підійшла до нього, але…

Він трохи відкрив губи, в його погляді з’явилась жорстокість, якої в його очах дівчина ніколи не бачила, навіть під час укусу, бо у Чемпіонів очі взагалі були порожні, в них не було жодної емоції.

— Не підходь, — взяв її за плече батько. — Він тепер охоронець цього міста. Він тебе більше ніколи не впізнає.