Ціна

Чоловік мовчав, та крутив в руках вузький пульт до лібріїв, що нагадував стилус. Сяяли в стіні білі вертикальні прямокутники, кожен з яких позначав один з них, якими володів цей чоловік.
Ім’я батька. Парадоксально, але вона його майже забула, навіть попри те що він був одним з інвесторів її проєкту. Але вона згадала. Краплі консервувальної рідини сохли на її шкірі, поки вона згадувала його ім’я. Його звали Алан.
Лай міцно стисла зуби. Зараз їй відкривались рівні брехні Нового Світогляду, які вона через постійний вплив токсинів навіть не помічала, просто підкорювалась системі, що експлуатувала її, використовувала, знищувала її почуття та ідентичність, забирала те що важливо.
Тільки зараз вона усвідомила значення всіх тих дивних розмов з Ванко, що її раніше дратували, всіх цих спроб обіймів, та найважливіше, чому це так її обурювало.
Вона не знала.
Але вона його кохала, та тільки коли токсини припинили діяти на неї так, як треба, вона це зрозуміла.
В цьому світі Нового Світогляду 2000 кохання більше не було чеснотою, та вчинки, як вчинки її батька не засуджувались, хоча й не схвалювались. Він не отримав жодних наслідків, бо його, як й всіх інших чоловіків, захищала анонімність систем міста.
Але разом з відсутністю нічного токсина, Лай поволі почала розуміти те, що це кохання дійсно не мало існувати, бо Ванко отруїв її та зробив чорним інтегратом. Тепер Лай мала споживати людську кров, хоча й синтезовану, як це робили всі вампіричні Чемпіони. Це була не більше ніж хвороба, яка давала певні дуже небезпечні здібності, які активно використовувались в іграх з першої до третьої ночі. Але в житті люди, що хворіли на це були дискриміновані та страждали від наслідків цієї хвороби, які без специфічних для Чемпіонів токсинів були досить істотні. Ванко скоїв злочин, що в кримінальних лібріях значився як 101123. Виправдовувати його було за це марно.
Але та страшна правда сучасного світу яку вона дізналась через те, що токсин більше не діяв палала в її серці. Правда про зло та експлуатацію, моторошну несправедливість, що вела до того що більшість Чемпіонів ніколи не створювали сім’ї.
— Твоя матір, — сказав нарешті її батько, поки всі ці думки проносились в голові Лай, ніби спалахи комет в темряві. — Ти маєш це знати. Вона загинула не через те, що сталось на іграх, на шоу. Вона загинула, бо її коханець-інтеграт випив її, та її не встигли врятувати. Я не казав тобі цієї страшної правди.
— Але це не завадило тобі мене покинути, — сказала Лай. — Мене виростила суспільна няня, а не ти.
— Як ти думаєш, хто оплачував найкращу суспільну няню, а не тих монстрів, що зазвичай виховують дітей? — вкрадливо спитав її батько. — Ти знаєш, що… — почав він, але махнув рукою. — Ні, ти не знаєш, нічого не знаєш, зараз це закрита для суспільства інформація.
Лай сиділа, стискаючи руками ручки крісла, яке втягнуло її тіло комфортно та м’яко, але для неї воно відчувалось ніби те крісло для тортур. Дійсно, багато чого тепер приховувалось з метою збереження анонімності, та це тільки довершувало нову картинку дійсності в її голові, що відрізнялось від солодкої пропаганди токсинів.
— Токсини контролюють свідомість, так? — спитала Лай.
— Так. Та від старих токсинів ти б вже божеволіла без нової дози. Але ці лише роблять людей ідеальними громадянами. Слухняними та не здатними на жертви.
— Зі мною щось зробили, там, в лікарні, — сказала дівчина та міцно стисла зуби. Її чорне волосся злиплось від консервувальної рідини та висіло негарними висульками.
— Ти… на тобі дещо протестували. Якщо це спрацює, Лай, це буде проривом в подоланні вампіризму, цієї страшної хвороби. У тебе досі немає титрів від неї, та вірус досі циркулює в тобі, ми перевіряли. Але це лікування діє повільно та тимчасово знімає дію токсинів, тому можливо я зможу добитись, щоб тобі вичистили пам’ять та повернули назад в місто, як ми це іноді робимо, щоб зберегти ілюзію того, що ніхто та ніколи не може вибратись з Підземного Міста.
— Дякую, — жорстко посміхнулась дівчина. — Але мене цікавить інше. Де Ванко, та що ви з ним зробили, — спитала Лай, поки її серце пекло цим дивним почуттям для сучасної людини під назвою “кохання”. — Що тут знаходиться, в Підземному Місті? — додала вона тихіше.
— Ти хочеш це знати, так? — спитав її батько. — Я покажу, але Ванко ти більше ніколи не побачиш.
— Чому? — у повному відчаї тихо спитала Лай.
— Моя мила, мила дівчинка, — сказав Алан, та від цього його раптового співчуття її продрав мороз по шкірі. — Він тепер Страж. Він тебе навіть не пригадає.

Підземне Місто не було тюрмою, як очікувала Лай — це було місто з цілком звичайною інфраструктурою, але дуже дивною, тут… дихалось вільніше. Не було такого тиску анонімності та темних вікон, за якими нічого не було видно.
Вони їхали в подобі суспільного таксі по монорейках, та Лай розуміла що ніколи не бачила такого, бо нагорі транспорт левітував.
— Тут живуть еліти, — пояснював її батько. — Без тиску того, що коїться нагорі. Але у нас дуже малий рівень втеч, тому більшість тих, хто сюди тікає, або залишається тут як робочий персонал, або повертається назад з вичищеними спеціальними токсинами спогадами, ніби й нічого не сталося.
Лай сиділа зі складеними на грудях руками. Батько змусив її помитись та висушитись в душовій капсулі, щоб зняти залишки консервувальної рідини з тіла та вона була охайно одягнена у новий одяг.
— Ти не відповів, що сталось з Ванко, — крізь зуби сказала вона. — Та що коїться з іншими з тих, хто сюди потрапляє за злочини.
— Ти чула про розробку токсина Шелтер 2? — спитав її батько через паузу, що здається тягнулась вічність.
— Так, звісно, він виправляє злочинців, так? — нервово спитала Лай.
— Його вже давно використовують тут. Більшість злочинців тут живуть звичайним життям. Ми поки що не запускаємо це зовні, бо психічним тригером до повернення до злочинів є колишнє оточення, поки що ми не можемо нічого зробити з цим ефектом.
— Зрозуміло, — крізь зуби сказала Лай, дивлячись вбік, на пейзажі зі штучним освітленням, що не відрізнялось від реального, нагорі. Тут навіть було небо, але очевидно що воно було симуляцією.
— Це Простір 3, — сказав її батько. — Він захищає від проникнення сюди.
Очі Лай на мить потемніли від однієї ідеї.
— Добре. То що з Ванко? Я не забула, який ти завжди був слизьким, я пам’ятаю це навіть попри те, що була дитиною, вмієш дуже добре пудрити мізки.
— Моїм завданням як батька завжди було захищати тебе, — сказав Алан. — Навіть попри те, що мої вороги намагались тобі нашкодити. Ти засмутишся, якщо дізнаєшся, що саме з ним сталось, тому я прошу тебе забути про це та довіритись мені. Та не шукати його. Відпусти його, Лай. Після того як він став Стражем він навіть не згадає тебе, вже ніколи.
Нарешті, Лай зробила те, чого сама від себе не очікувала, бо цих реакцій не мало бути у більшості сучасних людей, які були емоційно холодні. Але схоже що ефект від скасування токсинів, хоча й слабкий, але був.
Вона почала рюмсати, та разом з болем її охопив сором.
— Ти забрав його у мене, — сказала вона. — Ти знав, що я люблю його, але ти забрав його у мене.