Допит

Раптове падіння у просторі та біль, та Лай зрозуміла, що вона у скляній капсулі. Навколо було світло яке на коротку мить засліпило, але очі Чемпіонів були пристосовані до стрибків освітлення. Були інші капсули з людьми, можливо іншими Чемпіонами, що застрягли в них назавжди, але щойно побачила розбиті та порожні, Лай зрозуміла, що може зробити.
Вона швидко витягла капсулу лазера з рота та попри біль від консервувальної рідини, що проникав у тіло тонкими голками почала різати метал з узголів'я. Вона рахувала про себе, бо про консервувальну рідину розповідали у школі, у неї було рівно 20 секунд перш ніж вона потрапить у її тіло та вимкне його, її також використовувала для покарання злочинців.
1,2, 3
Капсула вислизала з пальців в консервувальній рідині.
10,11,12
Очі втрачали здатність бачити через токсичний ефект рідини.
18,19…
Капсула розсипалась склом.
Лай впала у осколки. Будь-яке сучасне скло не було травматичним по стандартах безпеки, але це було старе скло, дуже, дуже травматичне та Лай сильно та глибоко порізалась.
Вся в крові, вона обережно переповзла туди, де не було гострих уламків та довгі п’ять хвилин сповнені пекучого болю чекала поки рани затягнуться. Адже чемпіони мали дійсно потужні відновлювальні сили та порізи загоювались дуже швидко, інакше сама суть змагання була б втрачена.
Не п'ять, майже п'ятнадцять хвилин пішло, щоб відновитись після рідин та порізів. Рекордно швидко — Лай не знала свого батька до того, як він відмовився від неї та її виховала суспільна няня, форма опіки для дітей, що втратили батьків. Вона лише пам'ятала його обличчя. Але їй казали, що він був впливовою людиною та анонімно інвестував в її особистий проєкт, щоб отримати з нього прибуток, та у Лай були кращі характеристики через дорогі токсини та операції з модифікацій характеристик тіла.
Вона підвелася, ніби привид, поки все її тіло охопив свербіж від загоєння ран.
Через матову поверхню скла вона не бачила, де саме була, а очі відновились останніми. Навколо був сірий, порожній, химерний Простір 3, форма віртуальної реальності, яку використовували проти несанкціонованих спроб доступу, найбільш страхітливу форму обмеження пересування.
Без ключа там легко загубитись, поки він буде відтворювати, симулювати твої найстрашніші страхи. Зараз, вона навіть не могла сказати, чи то реально вона була у капсулі, чи то одне з її жахіть.
Лай простягнула руку, захищаючись від химерної стіни, що зчавила її тіло холодом, проникла в її нерви та злилась з ними.
Відкрила очі. Сонце сяяло на високій терасі, це було одне з місць, де відпочивали родини — суміш старих кінотеатрів, інтернет-кав'ярень та звичайних кав'ярень, про які Лай так багато читала в лібріях, зачарована естетикою минулого, коли світ був вільним та анархічним.
Тонкі екрани-проекції сяяли чеві-кіно, що поєднало в собі освітні, розвивальні та рекламні сюжети органічно вплетені в одне, разом з нейро-зануренням коли сам екран випромінював хвилі що дозволяли проживати те що відбувалось на них як наживо.
Її батьки були там. Простір 3 стирав здатність опиратись ілюзії, та Лай відчувала що все більше вірить у те що відбувалось навкруги, що це реальність.
Вона підійшла до них вже майже впевнена, що все реальне. Але раптово, її тіло охопив біль такий сильний, що вона була ладна кричати, але втрималась міцно стиснувши зуби.
— 1… 2… 3… вона тут, все.
Лай відкрила очі. Вона сиділа в кріслі з ременями, поки навколо порпався нібито типовий медперсонал.
— Допит завершено, занесіть все в особовий лібрій, — каже чоловік, а потім знімає маску.
Лай здригнулася. Що-що, а обличчя свого батька вона пам’ятала.
— Тож… — вимовила вона. — Це ти.
— Так, я. З тобою було цікаво розмовляти, — він посміхається, але батьківського в тій посмішці немає.
— Чому ти тут?
— Я іноді присутній на допитах, але зараз особливий випадок, мене викликали одразу. Ми можемо поговорити більш приватно?
Він дав знак, та її звільнили. Лай подивилася на свої руки в синіх слідах від уколів, провела по своїй блідій шкірі руками.
Вони йшли крізь коридори з максимальним рівнем захисту — з дверей не виринало жодного звуку, не було ніяких вікон та зрозуміти, що там коїться, було важко. Нарешті, вони дістались сірого кабінету.
— Це ж реальність, так? — спитала Лай. — Не Простір 3?
— Так, це реальність. Заходь.
Вони зайшли в сірий, ніякий кабінет, за столом якого був логотип, який Лай впізнала — це був логотип Корпорації 1, однієї з трьох мега-корпорацій сучасного світу, що володіла всім в її секторі.
— Ти зробила дуже дурний вчинок, ти ж розумієш, які в тебе шанси знов потрапити назад? — спитав її батько. — Я сподіваюсь, що ти зрозумієш, що жодне кохання не варте самопожертви, та це те, чому вас всіх зараз вчать в школі, що велика жертва це рудимент старого світу, та все має підкорюватись тільки логіці.
— Так, та коли ти нас кинув я це добре зрозуміла. Я ніколи не вчиню так, як зробив колись ти, — виплюнула Лай.
— Отруйна. Вся в матір. Ти ж розумієш, що це була марна жертва? Ти ніколи не побачиш Ванко. Ніколи, Лай.