Шторм

Лай, та інші інтеграти нічого не знали про те, що вони використовували для нічного шоу, кожне з яких могло завершитись смертю чи каліцтвом, оскільки ключем для сейфів з особливою зброєю була крапля крові з нічним токсином.

Тому дівчина відчула себе кепсько, побачивши в руці короткий меч. Яскрава свідомість знов була тут, знов билися та перемагали під та над силовими полями Чемпіони міста. Та знов Лай була тут сама, розгублена, занадто жива, така, якою вона не мала бути тут, під цим нічним небом з першої до третьої, з якого світили бліді зорі.

— Стривай, адже ти... — почула вона позаду себе знайомий голос.

Рефлекси токсина були сильніші за будь-що людяне в ній, попри те, що Лай-людина була тут, Лай-Чемпіон теж нікуди не зникла, та вона розгорнула руку з мечем, трохи відвела її уверх в стрімкому розвороті, та глибоко встромила його у живіт того, кого токсин вважав її супротивником.

Руки в рукавицях обережно, щоб не простромити її голками, лягли на її плечі. Яскраві помаранчеві очі чорного інтеграта дивились прямо в її.

Лай, не вірячи собі, зірвала з нього маску. Їх персональні дрони літали навкруги, знімаючи найяскравіші ракурси.

Ванко дивився на неї своїми помаранчевими очима інтеграта.

— Вибач, — сказав він, та навалився на неї вперед, бо їх зброя, як ця Лай-Чемпіон зараз згадала, була просочена токсинами, що робили поранення небезпечними навіть для чорних інтегратів.

— Ванко? — спитала розгублено Лай. — Ні, стривай, не треба!.. я...

Раптово, будівля на якій вони знаходились, не захищена силовим полем, бо вже давно не використовувалась, почала розпадатись на шматки. Один з Чемпіонів, ім'я якого ця Лай-людина не могла пригадати, опустився повільно з небес, простираючи руку, осяяну тією самою енергією.

Лай-Чемпіон знала що робити, а Лай-людина, якою вона стала зараз, ні, та це змусило її розгубитись та втратити дорогоцінний час для нападу.

Вони падали у вихрах силових полів — її власного, Чемпіона, що знищив будівлю, та Ванко, що ще пробував летіти попри отруту, якою було просякнуто лезо. В голову вдарило, боляче та страшно — це був токсин, що мав запобігати її пробудження. Лай закричала та схопилась за голову в цій страшній майже невагомості, у якій вона знаходилась. Та її поглинула темрява.

Лай схопилась на ліжку. Все це здавалось не більше ніж сном, але... воно було закривавлене. Та це була не її кров, адже Лай мала звичайну кров, не з синім відтінком, як ця. Така була у чорних інтегратів.

— Ванко, — гірко прошепотіла вона.

Поки вона активувала одяг, який було завжди прикріплено до її тіла у блідих невеликих кліпсах, які активували матерію, що мала ним стати, в голові крутились слова, що вона чула, поки була в лікарні. Експеримент. Вони щось казали про експеримент. Невже дійсно хтось хотів перевірити, чи зможуть Чемпіони бути такими ж жорстокими свідомо?

Лай хитало від нервового напруження, бо токсин, що захищав її свідомість від того, що коїлось з першої до третьої, дав збій. Вона завалилась на бік та впала, намагаючись не плакати, бо для Чемпіона то вважалось проявом слабкості. Кулер вирішив, що їй треба лід, та викинув кілька кубиків прямо їй на голову. Лай схопила один та сунула до рота, як цукерку, щоб просто відчути, що вона жива, та все це їй не наснилось.

Вона обхопила голову руками, скуйовдивши волосся, яке втратило яскравість, яку надавав йому нічний токсин для кращих ракурсів.

Вона вдихнула, видихнула, та тільки потім помітила, що на стіні біля домашнього месенджера кліпало світло. Лай терпіти не могла сучасні месенджери, які відправляють повідомлення прямо в голову, та обрала ретро-версію 2070 року.

Блимало повідомлення, термінове. Від її менеджера.

ЛАЙ, МИ ЦЕ ОТРИМАЛИ! КОНТРАКТ НА ПІВФІНАЛ! ТИ БУЛА НЕЙМОВІРНА ВЧОРА! ПРОСТО НЕЙМОВІРНА!

Лай захитало. Вона ще бачила ті очі, в яких був реальний біль. На її ліжку були плями, що казали, що це не сон. А для них... для тих, хто керував шоу, це було лише способом отримати контракт на півфінал. Способом розважити натовп. То ж, те що вони робили з нею справді могло бути експериментом.

Лай скривилась на підлозі, її знудило самою жовчу. Живіт горів від голоду, бо вчора, перед шоу, вона майже нічого не їла.

Через декілька хвилин вона тихо підвелася, та випила води з кулера. Її браслет відреагував на нервовий зрив дозою заспокійливого токсину. Трохи згодом з'їла їжі з домашнього автомата, це була лабораторна курка (бо м'ясо більше не виробляли тваринництвом). Новим органам була потрібна пожива.

Якийсь час вона намагалась зв'язатись з Ванко через його персональний прилад, але він не відповідав. Поволі Лай змінила одяг з домашнього на вуличний одним натисканням на кліпсу, та вийшла зовні. Місто дихало морським бризом. Енергетичний бар'єр, проникний для людей, стримував радіацію, але дарував захищену свіжість радіоактивного моря.

Вона прийшла на набережну, та сіла на ослін, дивлячись як сяє сонце над горизонтом. Його світло вже давно не було безпечним ні для кого, хто був зовні, за містом, без його захисного поля, що фільтрувало сонячну радіацію.

Лай сиділа мовчки, поволі жувала синтезовані желейки.

Раптово, вона почула кроки — невідомо чому, вона почула чиїсь кроки ще на відстані, хоча денний токсин мав би глушити її надздібності. Подивилась назад. Це був той самий чоловік, якого вона колись бачила біля кав'ярні, коли хотіла виграти токсин для дихання під водою.

— Привіт, — сказав він, сівши поряд. — Я — батько Ванко.

— Ванко казав... що він довго не говорив з вами, — сказала Лай.

— На жаль, так... Але ти знаєш, чому саме?

— Ні, — сказала Лай, не відводячи погляду від моря, там, далеко за захисним куполом. Хоча чоловік зняв маску, що розсунулась в боки, показуючи біле волосся. Старі вибілювали його косметичним токсином, хоча люди тепер жили довго та зовні майже не старішали, але так підкреслювався вік.