Руки

Короткий звіт про стан. Тривимірні фото органів з поясненнями. Повідомлення, що деякі з них були видалені та вирощені наново в її тілі. Список метаболічних та гормональних модифікацій згідно з останніми протоколам для Чемпіонів, проведені планово. Тип отрути.
Лай похмуро провела пальцем по опроміненому в повітрі тексту, істота замуркотіла голосніше, для неї це було те саме, що погладжування. І нічого в статті не було сказано про те, хто саме залишив цю отруту, бо згадати ім'я Чемпіона в дівчини не вийшло, хоча вона пам'ятала шматок цієї ночі фотографічно детально, адже зір інтегратів був кращим за зір людей.
Лай сердито вдихнула лікарняне повітря, що нестерпно пахло озоном.
Хто був той Чемпіон? Адже це було не по правилах гри.
Хтось порушив їх.
Та вона, горда бути частиною цієї системи, як і її матір, Кріона, мала з'ясувати, хто саме це зробив з нею, щоб Чемпіон, що грав проти правил, зазнав справедливого покарання. В її дивних нічних спогадах, спогадах, яких не мало бути, спалахнули його очі, що сяяли помаранчевим, та в них — інтерес, гострий розум, м'яка іронія.
Лай здригнулася. Це розуміння стало для неї справжнім шоком. Все було набагато серйозніше. Навіть гірше, ніж вона думала.
Цей Чемпіон також не спав. Токсин не спрацював як треба, адже на тренуваннях, коли Лай було всього шістнадцять, їм показували близькі кадри з дронів, як виглядали очі практично всіх Чемпіонів під нічним токсином — гострі, ніби леза, холодні, жорсткі, цілеспрямовані.
Лай відчула, що їй погано. Вона відкинулась на ергономічну верхню частину ліжка, яка одразу м'яко обхопила голову, приймаючи форму її тіла. Закрила очі, але з голови не йшов образ тих очей, в яких було щось ще... щось потаємне та заборонене. Ніби не з цього світу. Щось, чого там не мало бути, окрім цих м'яких емоцій.
Та вона не знала, що ці очі спостерігають за нею саме зараз, через камери.
Чоловічий силует на фоні чисельних тонких моніторів зітканих зі світла взяв трохи напою магбу та м'яко посміхнувся, дивлячись як Лай знов втрачає свідомість та камера спалахує червоним — сигналом для медиків, що потрібна їх увага.
— Ти з цим впораєшся, — вимовив він.

Лай сиділа зовні лікарні та дивилась на свої руки, перебинтовані білими бандажами, які мали лікувати післяопераційну слабкість м'язів. Це знов були останні модифікації, які зробили, користуючись тим, що вона вже в лікарні.
Слабке денне світло — через хмари, якими було затягнуте небо. Небо, що сяяло м'якими райдужними кольорами захисного силового поля.
Лай витерла очі від крихітної сльози, що з'явилась від думки, як вона колись ще мала чекала тут матір, яка так й не повернулась назад з лікарні. Саму Лай зараз ніхто не чекав.
Вона встала, підхопила свою невелику чорну сумку з рекомендованими токсинами та реабілітаційними приладами для медичної домашньої капсули, та пішла геть по білому карбоновому тротуару до місця, де вишикувались суспільні таксі.
— Лай! — раптово почула вона. Дівчина озирнулась з легким подивом.
Ванко біг за нею легкими кроками. Він посміхався. Посмішка в нього була гарна та щира.
— Я запізнився, вибач, — сказав він, та міцно її обійняв.
Лай застигла, а потім здригнулась, бо це було не тільки боляче, але й... не по загальноприйнятім правилам соціальної дистанції. Вона видралась з обіймів та озирнулась, на щастя тут майже нікого не було — зараз був час обіду, та більшість жителів Черкова були в суспільних їдальнях. Їжа на будь-який смак була безплатною для всіх та гарантованим базовим правом для кожного жителя федерації.
— Ванко, що ти робиш? — спитала абсолютно розгублено вона. — Ти ж знаєш, це заборонено робити.
Вона озирнулась на червоний трикутник що спалахнув на її плечі.
— Ніби ти завжди граєш по правилах! — засміявся парубок. — Я так радий, що ти жива! Почув в новинах району, що з тобою щось сталося, але звісно, я не знаю що саме, — сказав він, та на хвилину в його очах промайнуло щось... якийсь вираз... Лай примружила очі, намагаючись це осягнути. Але він швидко минув, щось нетипове для Ванко.
— Пішли на пірс? — посміхнулась злегка Лай.
Ванко відійшов, теж примружив очі ніби хижий кіт, демонстративно обійшов дівчину по колу.
— А чого це ти така добра? Де твоє типове “Придурок!”, або “Бовдур!”? — спародіював він її.
— Пішли на пірс, придурок? — спитала Лай іронічно, та пішла до іншої лінії чорних сфер суспільних таксі, що мали прямувати до пірса.
В суспільному таксі вони мовчки дивились на ферми з квітів, кольорових оберемків квітів, які коштували цілі статки, але їх пролітали таксі, щоб люди, які не могли їх собі дозволити, могли милуватись за броньованим склом ферм.
— Колись я куплю тобі таку, — сказав Ванко раптом.
Лай дивилась на нього, та її серце чомусь сповільнило свій рух — завдяки біомодифікаціям, які робили Чемпіонів невразливими до звичайного щоденного стресу. Щоб Лай могла прожити (якщо її не вб'ють) відведені їй двісті п'ятдесят років, на які було розраховано сильне тіло Чемпіона. Майже на п'ятдесят років більше, ніж звичайна людина.
Ванко вразливо посміхнувся, та вони обидвоє провели мовчки, без жодного слова весь залишок дороги.
Сонце ще не котилось до заходу по райдужному небу, але його було чудово видно крізь хмари, як білу сферу. На пірсі було ще декілька людей. Охочих гуляти біля радіоактивного Мрійного моря було небагато.
Лай сіла на пластикову лавку, та дивилась на пусте море, над яким не було жодного птаха, та в якому за чутками водились лише монстри. Ванко сів поряд.
— Я знаю, чого ти сюди ходиш, — сказав він нарешті.
Серце Лай знов сповільнилось. Вона потайки подивилась на Ванко.
— Для своїх медичних досліджень. Адже я думаю, що ти теж, як й вчені, б'єшся над цією загадкою, через яку ми не можемо повернути наших Чемпіонів назад. Я бачив, що за лібрії ти брала в бібліотеці.
— А, так, — вимовила Лай, та відвернулась. — Це дійсно цікаво. Межа між смертю та життям, яку ніхто не може перетнути назад. Та невідомо, що там. Та чи можна зазирнути за неї, та витягти людину, ні, не тільки людину, інтеграта, назад.
— Якби ж я знав, — сказав Ванко, та несміливо торкнувся її руки.
Лай руку відсмикнула.
— Дякую, що прийшов сюди зі мною, — сказала вона нарешті.
— Так, — сказав Ванко, та теж відвернувся, його кадик ворухнувся, ніби він нервово ковтнув слину.
— Ходім назад? Мені нудно тут зараз, — сказала Лай.
Ванко опустив голову, на мить сумно посміхнувшись.
— Ходім.