Під водою

Мрійне море було штучним, та його темні та глибокі води були радіоактивні. Проте, за допомогою спеціальних хімікатів, ця радіація була деактивована, та була небезпечна тільки якщо знаходитись у воді занадто довго, понад годину.

Мрійне море було пустельним, але знаходились сміливці, які могли в ньому плавати.

Лай опустила руку в воду. Токсин розплився по її браслету желейним світлом, та злився з її шкірою. Дівчина заплющила очі. Та стрибнула з невисокого карбонового пірса в воду.

Там, у воді та темряві, одразу починалась глибина. Тут не було риб, не було життя, та ходили чутки про страшних мутованих монстрів, що жили в глибинах, але яких ніхто та ніколи не бачив.

Лай дихала в воді, завдяки токсину. Це було небезпечно, але її ціль того вартувала. Її сильне тіло Чемпіона міста легко долало відстань, яка для іншої менш підготовленої людини була б неможлива.

На вуха натискала тиша, страшна та темна, присмак води був нейтральніший, ніж мав бути, адже це було не справжнє море з тих, що колись розкидались під небом, на якому ще не було кольорового екрана від сонячної плазми, через що воно переливалось темними райдужними кольорами.

Нарешті, через п'ять хвилин Лай опинилась біля величезної металевої структури під водою, та швидко заплила в добре знайомий люк. Нігті, укріплені вплетеним в їх структуру кевларом сковзнули по блискучій обшивці.

Часу було обмаль, та Лай мала швидко повернутись назад.

Тіла колишніх Чемпіонів плавали в прозорих тарах, збережені в спеціальній рідині, що заміняла древні заморожені кріорідини — передбачалось, що колись цих Чемпіонів повернуть до життя, коли наука зможе подолати останній рубіж, невідворотну смерть мозку.

Її матір була дуже схожа на неї, та дуже гарна в цій рідині. Вона ніби спала, та в неї було таке саме як у Лай волосся. На тарі був підпис урочистими чорними літерами - “Кріона”.

Дівчина з хвилину дивилась на неї, але оскільки у неї не було багато часу, вона мала спішити. Вона дістала з непромокної сумки на поясі крихітну квітку, яка коштувала багато грошей. Та поклала на підлогу біля тари з тілом матері.

Вона дивилась на матір, а потім злегка поцілувала скло, та пішла геть. Залишалось вісім хвилин, щоб дістатись поверхні.

Лай виринула з моря. Сонце гарно сідала вдалині моря, та якусь мить вона милувалась тим, як воно лучиться червоним та димчасто-сірим, а потім швидко попливла до берега, бо довго залишатись в цій воді було не можна.

На березі вона швидко випила пігулку-деактиватор, що мала вивести радіацію з її тіла, хоча й Чемпіони були до неї обмежено невразливі, довготривалий вплив гарантовано приводив до хвороб, а вона не могла дозволити собі бути слабкою.

Оперлася на коліна — одинока тінь на пустому пірсі — та закрила очі, бо пігулка була неймовірно гірка та гидка.

Хтось зітхнув. Токсини, що вживала Лай з першої до третьої штучно пришвидшували реакцію, що призводило до того, що поза цим часом вона не завжди могла швидко реагувати на те, що коїлось навкруги.

Вона змогла подолати бажання стати в стійку, щоб не видати свою особистість, та озирнулась.

Його звали Ванко, та він й був тим самим бібліотекарем.

— А, це ти придурок, — видихнула вона.

Їхні стосунки були прохолодно-дружніми, та в них сильно бракувало теплоти, та вистачало зверхності.

— Ти як завжди приязна, — блиснув посмішкою Ванко. — Ти бачила останній запис “Третьої години”?

Шоу для жителів федерації так й називалось, “Третя година”.

— Звісно, — збрехала Лай, яке це кляте шоу ненавиділа. — Карколомне. Тобі сподобалось?

— Не дуже, — відповів стримано юнак. — Бракує екшену в цьому випуску.

Вони помовчали.

— А ти... — почала Лай.

— А ти... — почав з нею одночасно Ванко.

Вони розсміялись та на якусь мить атмосфера між ними була майже дружня, але тільки майже. Сонце вже майже остаточно зайшло за горизонт, та вони активували токсини, що дарували бачення в темряві. Це бачення було без кольорів, та ці токсини були безплатними для всіх жителів федерацій.

— Нам треба повертатись, — сказав Ванко. — Скоро почнеться комендантська година, та мені треба прокинутись раніше, щоб встигнути на летючий експрес.

— Ого, — присвиснула Лай. — Шикуєш?

— Так, — посміхнувся юнак. — Хочеш зі мною? Я купив білет на мене та друга, але він не захотів зі мною їхати

— Я... — сказала Лай, згадавши, що в неї досі з вуха кров йде.

По мереживу доріг, що вели до пірса, під'їхав прямокутний робот. “Шановні жителі міста Черков, будь ласка, покиньте зону ігор “Третьої години” до початку шоу. Дуже дякую!” сказав він.

— У нас ще повно часу! — запротестував Ванко.

— Так, ще зарано! — вигукнула Лай.

“Просто нагадую!” дружньо сказав робот, але він нікуди не збирався їхати та чекав, поки вони покинуть пірс.

— Пішли, — буркнула сердито дівчина.

Вони тихенько пішли пішохідними доріжками до спального району міста.

Місто вночі було тихе та темне, бо з розповсюдженням токсинів нічного бачення світло використовувалось тільки в приміщеннях, а всі вікна в них були екрановані задля збереження приватності.

Це те, що вирізняло сучасні міста. Тиша. Темрява. Малолюдність. Чисельність сучасних людей жорстко контролювалась за допомогою контрацепційних імплантів, що з використанням машинної праці, роботів та глобальної системи, дозволило перемогти бідність.

Щодо соціального строю, свобода слова стала ціною анонімності, а слова втратили цінність, бо всім керував Новий Світогляд 2000 — система, розробка якої таємно почалась у двохтисячних роках, але яка була впроваджена тільки через декілька століть. Завдяки розвиненим технологіям слова більше ні на що не впливали, як у старі буремні часи, хоча бунтівні спроби перемогти її досі були.

— Побачимось завтра на платформі експреса, — сказав Ванко.

Лай кивнула.

Він зробив ніяковий рух, ніби обійняти її, але на його плечі, та на її плечі загорілись червоні трикутники, та Лай відчула біль.