Бунт

Лай провела рукою по лицю, та чорна фарба з особливими частинками лягла на її шкіру. Обруч у формі коротких стилізованих крил, що сяяли неоновим білим, стискав її голову та вона відчувала себе трохи п'яною, бо препарат вже почав діяти, та скоро відділить Лай від тієї, що звали Тінь — Чемпіона, бійця від її міста.

За вікном гуділа сирена, схожа на звучання древнього рогу, вона знаменувала початок загальної комендантської години з першої до третьої ночі.

На екрані, що транслювався прямо їй в мозок крізь комунікативний пристрій біля вуха, вона бачила хлопця з білим макіяжем у зеленому вбранні, іншого Чемпіона міста, він був її другом. Це зображення транслював крихітний летючий дрон, що мав супроводжувати її, його, та кожного Чемпіона під час кожної пригоди.

Лай зняла з полиці свій дрон, та підкинула в повітря. Він завис поряд, невеличка металева кулька, щоб у всіх можливих гарних та разючих ракурсах знімати її затягнуте в блискучий чорний та довгий плащ тіло, та забезпечити розваги для жителів федерації.

Зап'ясток кололо компенсувальними токсинами з мікрокатриджів, які мали захистити тіло дівчини від важких пошкоджень. Коли Лай трохи спотикаючись дісталась спеціального люка, її остаточно оплутав туман, але її тіло стало напрочуд точним та могутнім, щойно його підняла неймовірна сила та змусила летіти.

Вона вирвалась у ніч, щоб битись та перемагати.

Вранці Лай знайшла кров на своїй ергономічній подушці. Червона, вона була схожа на троян Дівчина торкнулась вуха, скроні, та звісно, що кров йшла з вуха. Схоже що під час нічної бійки її сильно вдарили по голові. Попри шум у вухах, Лай піднялась, бо був час відвідувати суспільний університет, що було обов'язком для людей її віку, навіть Чемпіонів.

Лай деякий час дивилась на цю плямисту червону троянду, а потім встала та почала повільно одягатись.

Її житло було малим, та розрахованим на одну людину. Вона так жила вже два роки, зараз жити одним підліткам дозволялось десь з сімнадцяти років. Для Чемпіонів частина вартості житла покривалась містом, іншу вона платила зі своєї зарплатні. Воно було дуже невибагливим та ергономічним.

Суспільне таксі комфортно транспортувало її до університету, бо в цьому столітті комфорт був загальнодоступним, а матеріали, що його забезпечували, дешевими, якщо звісно мова не йшла про органічні квіти.

Біла будівля у формі витягнутого металевого купола в центрі міста нагадувала вежу. Спостережливе око могло помітити важку зброю на даху. Іноді міста дійсно захищались, часто від власних жителів, але останній інцидент був більш як десять років тому, коли Лай була маленькою. Тоді загинула її мати. Іноді це досі боліло, але вона була зовсім дитиною.

Лай увійшла в захищений зал, просторий та сповнений синіх вогнів, з чорними строгими коридорами. Її системи сповіщення вимкнулись з коротким повідомленням в навушник, яке чула тільки вона: задля збереження анонімності Чемпіонів та всіх представників служби безпеки міста.

— У тебе з вуха кров йде, — сказав юнак-бібліотекар, який як раз проходив повз.

— Дякую, — буркнула Лай. — Я знаю. Ти ж ніби мав вже випуститись цим літом?

— Залишаюсь тут працювати, у бібліотеці, — він посміхнувся. — Колись і ти знайдеш роботу, Лай.

В нього було в'юнке світле не дуже довге волосся, та гарна яскрава посмішка. Він був одягнений у звичайний коричневий светр (речі без анімації та сяйва входили в моду цього року) та штани модного крою, по якім повзав анімований яскраво-синій візерунок дракона у витонченій анімації, що зникав та з'являвся, змінюючись на зображення цепа.

Вони разом пішли в бібліотеку, ну як, разом, Лай одразу дистанціювалась, як вона робила з переважною більшістю людей, а бібліотекар пішов десь позаду. Життя змусило її рано подорослішати, та рано зненавидіти. У Комітеті, що опікувався Чемпіонами їй за це дорікали, та намагались змусити її пройти психотерапію, але у них нічого не виходило.

Бібліотека знаходилась на середньому поверсі, та щоб її дістатись треба було проїхати ліфтом — або ж довжелезними сходами.

В ліфті бубніли новини, Лай увімкнула пристрій.

“...серед населення ходять тривожні чутки про можливий бунт чорних інтегратів, жахливе повторення трагедії, що сталася десять років тому...”

Лай сердито вимкнула навушник. Інтеграти. Мова йшла про таких як вона, Чемпіонів. Тільки в інтегратів здібності були вроджені та посилені токсинами, тільки вони й могли стати бійцями від міста для федерації. Якщо буде бунт, лояльні інтеграти будуть вбивати бунтівних. А чорні інтеграти були найбільш небезпечними, та найбільш захищеними Чемпіонами, що мали здатність до найжахливіших форм вампіризму.

Двері швидкісного ліфта розсунулись та Лай вийшла у бібліотеку.

Це було велике приміщення, як данина старим бібліотекам, з монолітами стелажами що сяяли синіми вогнями що символічно зображували древні паперові книги, які тепер знайти можна було хіба що в музеях.

Зал був у вигляді хреста, який розміщувався на гігантській троянді — нижніх рівнях, оформлених настільки естетично, що багато хто з тих, хто бачив це вперше міг заплакати від захвату.

Але Лай була похмура. Юнак, з яким вона розмовляла, стояв біля одного з моніторів бібліотекарів, все вже давно робили автоматизовані системи штучного інтелекту, але після Дня Непокори сто років тому ніхто більше не залишав їх без нагляду, та всі дії систем штучного інтелекту працювали виключно на взаємодії людина-машина. Тоді автоматизовані штучні системи спровокували загальнопланетарну катастрофу.

— Тобі б в медичну капсулу, Лай, — сказав він, та дивно на неї подивився.

— Може потім, — пробурмотіла вона. — Я маю готуватись до іспиту, ти знаєш, так? — ніяково спитала вона. — Можеш мені дати ось ці артикули? — вона торкнулась браслета, та той з гарною анімацією (з цими клятими метеликами) перекинув все до систем бібліотеки.

— Захищені архіви, — сказав з подивом юнак. — Тому зрозуміло, чому ти не отримала до них доступ з дому. Але схоже що у тебе є дозвіл для цих файлів. Ти все ж таки хочеш стати медиком після випуску, вчитись далі?