Розділ 1: Тіні Шептора

У 1627 році за Календарем Ефірів, світ балансував на лезі магії та війни. Королівство Асторіан, земля золотих полів і кришталевих веж, поклонялося Ефірам — богам стихій, чия енергія текла як ріка, даруючи еліті стабільність і вічну молодість. Магія тут фіксувала тіло в піку сили: знать виглядала на двадцять-двадцять п'ять, хоч роки накопичувалися в душі, як пил у старовинних свитках. Але ця "заморожена" вічність мала ціну — прив'язаність до традицій, родинних союзів і дворянських інтриг. На противагу, Республіка Тенебрис, темна земля туманних узбережжів і жорстоких храмів, шанувала Орден Сталевого Сонця — богів-мечів, що карали за хаос. Їхня сонячна-та-тіньова магія регенерувала організм, роблячи магів вічно юними, але з ризиком: ослабне сила — і чума тіней з'їсть красу та молодість за ніч.

Проблеми були вічними, як магія: релігійні війни за артефакти, класові бар'єри , епідемії темної чуми, що крала сили, і гендерні кайдани — жінки-магічки обмежувалися ролями дружин чи шпигунок. Міста пульсували напругою: Елдора, блискуча столиця Асторіану з магічними балами, де ефірні фонтани шепотіли пророцтва; Шептор, прикордонний порт на межі двох світів, де контрабандисти ховали реліквії в тумані.

Саме в Шепторі, де стіни руїн шепотіли забуті заклинання, Елара Вентор пробиралася лабіринтами старого храму. Двадцять вісім років, але тіньова магія Тенебрису робила її вигляд на вічно двадцять п'ять: струнка, з хвилястим волоссям кольору нічної ріки, зеленими очима, що пронизували брехню, і свіжим шрамом на скроні — нагадуванням про бурхливе минуле. Плащ з ефірних ниток зливався з тінями, дозволяючи маніпулювати ними, як маріонетками. Вона була шукачкою, детективкою тіней — вигнаною з Тенебрису за "єресь" (запитала забагато про заборонені артефакти). Її мета: Кристал Гармонії, священний камінь, крадений з руїн, що міг з'єднати ефіри Асторіану з сонячною енергією Тенебрису, запобігши війні. "Якщо я знайду його першою, — подумала вона з іронічною усмішкою, — то принаймні зможу купити собі нормальне вино, а не цю ефірну бурду. І уникнути чергової 'очисної' церемонії Ордену".

Але тіні зрадили — чи то магія, чи чийсь нюх. З-за колони виринув силует: Лорд Вален Тарвін, радник короля Асторіану, тридцять п'ять років, але еліксири стабільності його родини фіксували на вічній двадцять другій. Атлетичний, з м'яким темним волоссям до плечей, блакитними очима та посмішкою, що розтоплювала кригу — не менш чарівний за Елару, з рисами, ніби виліпленими ефірами. Голова дому Тарвінів, з великою родиною (п'ять братів, три сестри, син від загиблої дружини), він тримав флакон еліксиру — його магія фіксувала хаос, роблячи світ передбачуваним, як родинні обіди. "Леді з Тенебрису? — його голос був теплим, з ноткою гумору. — Ви крадете кристали чи просто гуляєте в руїнах? Бо мій син вважає, що руїни — для привидів, а не для чарівних зломщиць".Елара завмерла, тіні звиваючись навколо ніг. "Чарівних? — пирхнула вона, стримуючи смішок. — А ви, лорде Вічноликий, виглядаєте так, ніби еліксири вашої родини забули про зморшки. Ще трохи, і вас видадуть за принца з казки. Арештуєте чи спершу потанцюєте?" Вален засміявся — щиро, без аристократичної манери, — і опустив флакон. Замість кайданів, простягнув руку: "Мій обов'язок — допитувати шпигунів. Але ваш гумор... він кращий за будь-який еліксир. Ходімо, розберемося з цим кристалом разом. Моя сім'я вб'є мене, якщо я повернуся без перемоги над 'тіньовою загрозою'".