Глава 5.Ти це ти

Коли вони йшли по парку, тримаючись за руки, Тео відчував себе якось… незвично. Звісно, він був готовий до цього моменту, але ніколи не думав, що це буде настільки важливо. Як наче кожен крок, кожен погляд Алекса підтверджував те, що було до цього лише невиразним страхом у його серці — що він може бути таким, яким він є, і це не буде помилкою.

Але тепер, коли вони прогулювались пішохідною алеєю, неспішно обговорюючи чергові предмети в школі, Тео раптом відчув, що хоче чогось більше. Щось значуще. Щось, що не можна було б описати простими словами.

— Я ніколи не думав, що можу так відчути себе... — він раптово замовк, не знаючи, як продовжити.

Алекс відразу помітив його напругу. Він зупинився і глянув на Тео, і в його погляді було стільки ніжності, що Тео майже зніяковів. Зазвичай він не любив такої уваги, але тепер це було якесь зігріваюче тепло, яке він не міг відштовхнути.

— Що ти хочеш сказати? — спитав Алекс м'яким, зацікавленим голосом.

Тео глибоко вдихнув, намагаючись зібрати думки. Вони стояли поруч, і коли він підняв очі, він побачив у Алексові лише терпіння, готовність почути, не судити.

— Я не знаю, що це... але коли ти поруч, я почуваюся... — він мовчки зупинився, не в змозі знайти потрібні слова.

Алекс злегка усміхнувся і ніжно потягнув руку Тео ближче до себе. Вони стояли так, на кілька сантиметрів ближче, і це відчуття було неймовірним — щось між комфортною тишею та електричним напруженням.

— Це нормально, Тео, — тихо сказав він. — Ти не зобов'язаний одразу все зрозуміти. Я просто хочу, щоб ти знав: ти можеш бути собою, і я тут для тебе.

Ці слова були як розтоплений лід. Тео відчув, як усі його страхи, які він приховував так довго, почали поступово відступати. Вони не зникали повністю, але відчуття того, що хтось приймає тебе таким, яким ти є, було безцінним.

Алекс нахилився до нього, і на мить його обличчя наблизилось до Тео, майже непомітно. У його очах була не просто прихильність, а й запитання — чи готовий він зробити ще один крок.

Тео, не зважаючи на свою внутрішню боротьбу, тихо зітхнув і обережно поклав руку на його груди. Це було так легко, так природно, що він не міг повірити, що колись боявся таких простих жестів.

— Я боюся, — сказав Тео, злегка опустивши погляд.

Алекс не відсахнувся. Навпаки, він зробив ще один крок і взяв Тео за руку, притягнувши його до себе. Це було не як у кіно — без великого пафосу, просто єдине маленьке порухання, яке змінювало все.

— Можливо, ми можемо зробити це разом? — тихо запитав Алекс. — Крок за кроком.

Тео мовчки кивнув і відчув, як його серце, хоча й битиметься швидше, тепер стало легшим. Це був той момент, коли ти починаєш відпускати всі свої страхи, адже тобі не потрібно нічого приховувати. І навіть якщо дорога буде складною, все одно ти хочеш пройти її разом.

Вони не цілувались того вечора, але у повітрі між ними вже було те, що не можна було виразити словами. Це був початок чогось великого, але найбільше, що Тео відчував зараз, — це безпека. І це було саме те, чого йому не вистачало всюди навколо.

Коли вони йшли додому, тримаючись за руки, Тео навіть не звертав уваги на погляди інших. Вони були разом, і це мало значення більше, ніж усе інше. Він був готовий. І, мабуть, навіть не розумів, як багато для нього це значить.