Глава 4.Тіні з минулого

Наступного тижня стало зрозуміло, що між Тео і Алексом щось змінюється. Кожен з них по-своєму відкривався, і хоча Тео не був готовий повністю довіряти, він вже не відчував того непереборного бажання втекти, коли Алекс наближався. Навпаки — він почав помічати, як серце б’ється швидше, коли той з’являється. І це не було вже так страшно.

Проте іноді Тео все ще відчував важкий тягар. Це була тінь його минулого — тінь того, як його колишні однокласники сміялися з нього, як його самого загнобили за його різницю. Це було те, що залишило глибокі шрами на душі, і, попри все, Тео не міг цього забути.

Вони з Алексом зустрілися на обідній перерві, але Тео почував себе розгубленим. Він не міг не помічати, як інші хлопці сміялися і дивилися в їхній бік. Тео відчував, як йому стає важко дихати. Знову ці погляди. Знову ці усмішки.

— Що ти робиш? — почув він голос Алекса, і коли поглянув на нього, побачив занепокоєний вираз на обличчі. — Тео, ти чого?

Тео не відповів одразу. В його голові крутилися тисячі думок. Як це може бути нормальним, коли всі навколо це бачили? Як він міг дозволити собі відкритися? Як можна бути в безпеці, коли навколо так багато людей, які готові осуджувати?

Алекс, здається, помітив його напругу. Він тихо присів поруч, не намагаючись торкнутися Тео чи змусити його розмовляти.

— Я розумію, — сказав Алекс, тихо. — Це не легко. Я знаю. Але, дивись, якщо тобі зараз не зручно, ми можемо просто піти звідси.

Тео не підняв погляд, але його руки стиснулися в кулаки. Він відчував, як серце б’ється, але не від радості. Це було щось знайоме — відчуття стискання в грудях, коли здається, що весь світ готовий осудити тебе за те, ким ти є.

Але Алекс не йшов. Він залишався поруч. Спокійний. Чутливий.

— Ти не зобов’язаний нічого робити, Тео. Якщо тобі не хочеться показуватися, просто скажи, і ми підемо. Я просто хочу, щоб ти знав, що тебе не осуджую.

Тео відчув, як серце почало заспокоюватися, хоча все ще було важко дихати. Йому не було потрібно багато слів. Йому не було потрібно, щоб Алекс змушував його до чогось. Але це відчуття того, що він не один, здавалося чимось важливим.

— Може, підемо в парк? — запропонував Тео, раптом усвідомивши, що хоче втекти від поглядів, хоче просто побути десь наодинці.

Алекс усміхнувся, і Тео зрозумів, що це була саме та відповідь, яку він шукав.

Вони вийшли з їдальні і пішли до парку, не поспішали. І хоча Тео все ще відчував внутрішній спротив, він відчував, як серце трохи розслабляється, як тиск на грудях зменшується. Алекс був поруч. Спокійний. Ненав'язливий.

В парку Тео сів на лавку, дивлячись на людей навколо. Це була його зона комфорту — місце, де він міг залишатися самому зі своїми думками, але вже не відчував того жаху, який був раніше. Тут не було оцінок, тут не було цього невидимого тиску. Тут був тільки Алекс. Спокійний, безтурботний, з легким усміхом на обличчі.

— Як ти там? — запитав Алекс, сидячи поруч. — Вибач, якщо я занадто наполегливий. Я просто хочу, щоб ти знав: тобі не потрібно щось змінювати для мене.

Тео подивився на нього. Він не знав, як пояснити свої почуття, але на мить відчув, що вони можуть бути різними, і це не страшно. Вони можуть не ідеально підходити один одному, але це не робить їх відмінними.

— Я просто не готовий... — почав Тео, і, незважаючи на власні сумніви, продовжив: — Я не знаю, чи готовий я, щоб хтось дізнавався все. Щоб бути тим, ким я є насправді.

Алекс нічого не сказав. Він лише простягнув руку і поклав її на плече Тео. І це був не такий дотик, від якого він звик відчувати себе некомфортно. Це був простий, щирий жест, і для Тео він був найбільшим кроком до того, щоб дозволити собі бути.

— І не треба бути готовим, — сказав Алекс, дивлячись на нього. — Я тут не для того, щоб тебе змінювати. Я просто хочу, щоб ти знав: тобі не потрібно нічого приховувати. Просто будь собою, коли будеш готовий.

І цього було достатньо.

---

Дні ставали довшими, а між Тео та Алексом виникали моменти, що здавались дедалі більш значущими. Тепер, коли вони проводили час разом, щось змінювалось — не тільки в тому, як вони спілкувались, але й у тому, як Тео почувався. Замість того, щоб відчувати свою звичну напругу, коли Алекс був поруч, він почав чекати на ці миті, що дарували йому спокій. І навіть більше — він помічав, як його серце починає битися швидше, коли Алекс наближається.

Якось вони знову гуляли в парку після уроків. Тео не пам'ятав, як вони опинилися поруч, але відчував, що кожен крок наближає їх один до одного. І хоч він ще не міг повністю зрозуміти, що з ним відбувається, він відчував, що не хоче віддалятися.

Алекс йшов поруч, злегка знижуючи темп, щоб Тео міг йти на його рівні. Від нього не йшло нічого примусового, не було натиску, але його присутність ставала все більш важливою для Тео.

— Я... — почав Тео, але не знав, як продовжити. Він намагався впоратися з тим, що сталося в його серці. Щось несподівано з’явилось, щось тепле і дивне. — Я... дякую тобі. За те, що ти є. За те, що не змушуєш мене почуватися... дивно.

Алекс зупинився, і його погляд був м’яким, але глибоким. Він підняв брови, а потім тихо посміхнувся.

— Це нормально, Тео. Я не хочу змусити тебе робити щось, чого ти не готовий. Але... я радий, що ти згоден бути поряд.

І тоді Тео відчув, як його серце б’ється швидше. І це було не від того, що він намагався щось приховати, а тому, що все було просто і справжньо.

Вони продовжили йти далі, і цей момент став для Тео особливим. Це не було настільки драматичним чи високим, але чомусь він відчував, що щось важливе відбулося між ними. Ніби між словами і поглядами була якась невидима нитка, що зв'язувала їх.

Наступного дня, після уроків, вони знову зустрілися біля виходу зі школи. Це стало звичною практикою — зустрічатися і гуляти разом. Тео почав чекати цього моменту з нетерпінням, і хоча він ще не розумів до кінця своїх почуттів, він вже не боявся. Боявся лише одного — щоб цей момент не закінчився.