Глава 3.Кроки до довіри

На наступний день, після прогулянки, Тео відчував себе дивно. Ніби вперше за довгий час йому вдалося зробити крок у невідоме, залишити свою зону комфорту, але водночас він не міг позбутися відчуття, що це якось неправильно. Він так довго звик жити в ізоляції, що навіть маленька зміна здавалася йому великим випробуванням.

Але щось у тому, як Алекс не тиснув і не намагався змусити його розмовляти, а просто був поруч, почало змінювати його ставлення. І він не міг зрозуміти, чому все це здається таким правильним, хоча внутрішньо він продовжував опиратися.

Того ж дня після уроків Тео зазвичай прямував додому, обираючи найкоротший шлях, але Алекс не давав йому спокою. Він знову підійшов до Тео біля виходу зі школи.

— Можна? — спитав він, поклавши руку на плече Тео, мовчки. — Можна разом пройтись?

Тео відчув, як по шкірі пробігає легкий холодок від несподіваного дотику. Це був простий жест, але для нього кожен дотик був своєрідною перепоною, яку треба було подолати. Він не любив, коли його торкалися, і це було важким для нього. З дитинства він звик до того, що людський контакт — це щось неприємне, щось, чого варто уникати. Але чомусь цей жест не викликав у нього звичного відразу.

— Не треба, — відповів Тео, злегка смикнувшись. — Я сам.

Але Алекс не відступав. Він просто залишався поруч, мовчки, не тиснув.

— Добре, якщо хочеш, йди своїм шляхом, — сказав він, не образившись, і пішов на кілька кроків вперед.

Тео задумався. Можливо, йому не потрібно відразу реагувати так різко? Можливо, це не так страшно, як він думає?

Врешті-решт, він рушив за Алексом, відчуваючи, як внутрішній конфлікт відступає. Вони йшли вулицею, не поспішали, і, здавалося, все стало на свої місця. Час від часу Алекс кидав Тео якісь смішні фрази, але той не відповідав. І, незважаючи на мовчання, не було того відчуття тяжкості, яке раніше супроводжувало його в таких ситуаціях. Як ніби Алекс і не чекав від нього нічого, але і сам не мав наміру йти.

Після декількох хвилин, коли вони вже підійшли до найближчого парку, Тео зрозумів, що не хоче завершувати цей момент.

— Ти... завжди так ходиш з усіма? — спитав Тео, намагаючись звучати рівно, хоча в його голосі все ж була деяка напруга.

Алекс засміявся.

— З усіма? Ні, я не такий. Може, тільки з тими, кому я довіряю.

Тео не зміг приховати здивування. Чому це прозвучало так... просто? Чому йому не здавалося, що Алекс намагається маніпулювати чи змусити його робити щось?

— А ти довіряєш мені? — запитав Тео, перш ніж встиг зупинити себе.

Алекс подивився на нього. Його погляд був спокійний, але в ньому було щось таке, чого Тео не міг зрозуміти. Він відчував, як його серце забилося швидше. Чому це питання здавалося таким важливим?

— Мабуть, так, — відповів Алекс, і в його словах була та сама простота. — Я не знаю, чому, але так.

Тео зауважив, як Алекс не намагався пояснити, чому довіряє, і це було ще однією річчю, яку Тео не міг зрозуміти. Як це можливо — довіряти без умов, без пояснень?

Вони зупинилися біля лавки в парку, і Тео сів, навіть не подумавши, чи хоче він цього. Але в той момент він відчув, як його думки трохи заспокоюються. Він почав розуміти, що не всі стосунки повинні бути складними, що не завжди потрібно шукати приховані мотиви в кожному жесті чи слові. І навіть якщо він сам не готовий відкриватися, можливо, не треба так сильно боятися того, що інші можуть його зрозуміти.

Вони сиділи разом у тиші, і хоч Тео все ще відчував легке хвилювання, він зрозумів, що цього разу це не приносило йому того болю, який він звик відчувати. Може, щось і змінилося всередині нього, хоча він і не міг зрозуміти цього до кінця.

— Не переживай, — раптом сказав Алекс, помітивши, як Тео знову став зосередженою на своїх думках. — Я не збираюсь змінювати тебе. Просто... якщо хочеш — я поруч.

Тео не знав, що відповісти. Але він не потребував слів. Він лише кивнув і залишився сидіти, дозволяючи цьому моменту бути.