Глава 1.Нова зустріч

Тео сидів в останньому ряду класу, звично втопившись у своїх думках. Він намагався не привертати увагу, як завжди, тримаючи погляд на своєму столі і намагаючись виглядати максимально непомітно. Його звичний захист — тиша і відсутність будь-яких емоцій. У школі він не був потрібен нікому, і йому це подобалося.

Дзвіночок сповістив про початок уроку, і через кілька секунд двері класу відчинилися. Тео не підняв погляду, але почув кроки і відчув, як увага всіх розподілилася на новенькому.

«Ще один новий хлопець», — подумав Тео, ховаючи обличчя в руці.

Новий хлопець був значно вище за Тео, з темним волоссям і незвично впевненим виглядом. Він пішов до порожнього місця поруч із Тео, навіть не сумніваючись у своєму виборі.

— Привіт, я Алекс, — сказав він коротко, дивлячись на Тео.

Тео мовчав, зосередившись на своїх руках. Він не знав, що відповісти. Навіщо цей хлопець до нього підходить? Тільки недавно його почали дразнити через те, що він «незвичний», а тепер цей хлопець навіть намагається завести розмову. Це було дивно.

Алекс явно помітив, що Тео не хоче говорити, але не зупинявся.

— А ти... давно тут? — спитав він, чимось зацікавлений, але без натиску.

Тео невдало знизав плечима, не бажаючи вступати в бесіду. Чому це завжди так? Зараз йому все здавалося настільки тяжким.

— Давно, — відповів він майже пошепки, майже не дивлячись на Алекса.

Алекс, ніби не звертаючи уваги на неприязнь, продовжував.

— А тут взагалі є якісь місця, куди можна податись на перерві? Я тут поки що нічого не знаю.

Тео знову знизав плечима, намагаючись не виявляти жодної емоції. Всі ці запитання — це лише спосіб привернути увагу до себе, і він не хотів цього.

— Бібліотека... Можна піти туди. — Тео намагається звучати байдужно, але його слова видають непевність.

Алекс усміхнувся.

— О, це звучить нормально. Може, після уроків разом підемо? Я ще не був там.

Тео стиснув губи, відчуваючи, як всередині йому стає тривожно. Йому зовсім не хотілося йти з цим хлопцем кудись. Він не розумів, чому цей Алекс продовжує намагатися спілкуватися з ним. Він не був таким, як всі інші, і вже точно не мав бажання заводити нові знайомства. Але щось у тій посмішці і в тих словах було таким... спокійним. Можливо, Алекс навіть не помічав, як це йому важко.

Тео відвів погляд до вікна. Він не відповів, але навіть цього було достатньо, щоб відчути, як в середині щось зламалося.

---
Після уроку Тео вирушив до бібліотеки, як і обіцяв. Він не був особливо налаштований на те, щоб спілкуватися з Алексом, але не хотів виглядати ще більш неприязно. Крім того, бібліотека — це місце, де можна сховатися від усіх.

Коли він підійшов до дверей бібліотеки, він побачив Алекса, який вже чекав, спершись на стіну. Його погляд був уважний, але не настирливий.

— Привіт, — сказав Алекс, коли побачив Тео. — Ти прийшов.

Тео не відповів. Він просто кивнув і зайшов усередину, намагаючись пройти якнайшвидше і не звертати на себе зайвої уваги. Він відчував, як Алексові очі слідкують за ним, і це його дратувало.

Алекс, як завжди, не здавався. Він не поспішав слідувати за Тео, але теж увійшов у бібліотеку і, вибравши місце біля вікна, сів.

— Можна тут, — сказав він, наче не запитуючи дозволу, але все одно не створюючи напруги.

Тео обрав місце подалі. Він не хотів спілкуватися, не хотів, щоб цей хлопець продовжував намагатися розговорити його. Але щось в Алексові було таке... інше. Він не відступав.

Через кілька хвилин Алекс, мовчки переглядаючи книгу, несподівано запитав:

— Ти часто сюди приходиш?

Тео здивувався, навіть злегка піднявши погляд. Це не було так нав’язливо. У ньому не було того звичного тиску, який Тео зазвичай відчував у таких ситуаціях.

— Так, інколи, — відповів Тео, знову відвівши погляд на свої руки. Йому не хотілося говорити більше. Кожне слово здавалось зайвим. Але він не міг пояснити, чому це питання прозвучало не так нав'язливо, як інші.

Алекс не зупинявся.

— Я тебе не розумію, — сказав він, посміхаючись, але без іронії. — Ти так і не відповів на моє питання. Що тобі важко в тому, щоб просто поговорити?

Тео стиснув губи. Це не було питанням, на яке він мав відповісти. Він не знав, як пояснити свою відчуженість. Йому просто не хотілося, щоб хтось входив у його особистий простір. Це було боляче, незручно і навіть страшно.

Алекс, мабуть, відчував це, бо відразу змінив тон.

— Не хочу тебе змушувати говорити, — сказав він, знову посміхаючись, але цей раз його усмішка була вже інша. Це була якась спокійна, розуміюча усмішка, від якої Тео навіть трохи здивувався. — Просто... якщо хочеш — я тут. Не більше.

Тео подивився на нього з-за книги, що тримав у руках. Він не міг зрозуміти, що саме в Алексові було таким притягальним. Цей хлопець не виглядав, як всі інші. Він не намагався його змінити, не змушував робити те, чого Тео не хотів.

Але чому так важко просто піти і залишити це все? Чому все в ньому бажає залишитися і дізнатися, що буде далі?

Алекс продовжував сидіти, не порушуючи тиші. Тео намагався думати про щось інше, але його думки невідворотно поверталися до цього нового хлопця, який чомусь був такий... не схожий на інших.

Не знаючи, скільки часу минуло, Тео відчув, як знизу живота піднімається тривога, але водночас і якась зацікавленість. Він рідко дозволяв собі таке — бути зацікавленим, відчувати, що комусь важливо його слухати чи навіть бути поруч.

— Що ти хочеш від мене? — несподівано запитав Тео, хоча і не мав на увазі нічого поганого. Він просто був вражений тим, що з нього щось намагаються витягнути.

Алекс знову не поспішав із відповіддю. Він трохи відхилив голову, розмірковуючи, перш ніж відповісти.

— Нічого, — сказав він, тихо, але впевнено. — Просто бути поруч. Якщо хочеш. Якщо ні — я зрозумію.

Тео замовк. Це було настільки просте і... несподівано зрозуміле, що він не знав, що робити з цими словами. Він навіть не відповів, але вже не міг повернутися до звичної захисної стіни, яку вибудував навколо себе.