Частина четверта

                                                          ГЛАВА 5.
США, 1992р.
- А як ви відноситеся до так званого «офіційного» мистецтва? – поцікавилася Аніта.
- Ніяк не відношуся. – пояснив Майстер. – Це не мистецтво, то ремісництво. Все одно що бандюжити бочки та сколочувати табурети.
Аніта швидко зробила для себе  декілька позначок.
- Я бачу, ви не зупиняєтеся на якомусь одному типу різьби. Ви працюєте як з вазами та тарілками, так і з барельєфами, і з статуетками.
- То не зовсім так. – заперечив Майстер. – Якщо придивитися, то вони зовсім не суперечать, а, навпаки, доповнюють один одного.
- Я просто хотіла себе перевірити. – викрутилася Аніта. – А що саме – тарелі чи статуетки, чи вази, вам подобається робити більше?
- Це все одно що запитати у матері, кого вона більше любить – сина чи дочку.
 Аніта вирішила зайти з іншого боку.
- Якби вам довелося зробити подарунок справжньому другу… Що саме з ваших виробів ви б подарували?
- Нічого. – відповів Майстер.
- Перепрошую?
- Ні-чо-го. – повторив Майстер. – Зрозумійте, друзів не може бути багато. Дружба – принаймні чоловіча – це щось навіть більш інтимне, ніж родинні почуття. Це вищий ступінь довіри. Така людина заслуговує найкращого.  А серед усього цього різноманіття немає нічого такого, що я визнав би досконалим.
- А коли ви досягнете цієї досконалості? – з американською прямотою запитала Аніта. 
- Сподіваюсь, що ніколи. Того ж дня, коли я зрозумію, що досяг свого потолка, я відкину геть стамески та піду фарбувати паркани.

Німеччина, Ебінген, 1944р.
- Ви можете спостерігати, як майстерно німецькі зенітники стережуть небо. Один влучний постріл – і російського аса знищено!
  Михась стомлено прикрив очі. Після важкого дня праці на фабриці йому менш за все зараз було потрібно спостерігати за хваленими «подвигами» німецьких вояків, тим більш що йому вже доводилося бачити  такі самі живцем. Але година хроніки, де усіляко вихвалялися грізні потуги та майстерність «непереможної» німецької армії, була обов’язкова – за пропуск без поважної причини карцер. А туди зайвий раз потрапляти не варто. 
   Михась відкрив очі. Вчасно – вахман Лобайн ( ости між собою прозвали його Лоб) якраз перевіряв, чи усі уважно дивляться на екран. Погляд у нього був – яструбиний,  нюх – мов  у мисливського хорта. Подейкували, що він деякий час «працював» у концтаборі. Лишень півроку як його надіслали до «Остарбайтер», а лиха вже наробив більше, ніж усі інші до нього за два роки. Навіть сам Лагерфюрер якось викликав його на килим, попереджуючи, що тут від «унтерменшен» потрібно «арбайтен, арбайтен!», а не перевіряти, скільки можуть витримати людські кістки та шкіра. З часу тієї розмови Лоб трохи вгамувався, не те щоб зовсім, проте змінив свою стару палицю на більш тонку та легку. Шкіру та кістки вона не трощила, проте синців наставляла добрячих.
- Непереможні німецькі артилеристи одним пострілом знищили радянський танк. Сталінським танкістам кінець! – мов соловей, співав з екрана голос.
 Дочекавшись, поки Лоб нарешті відверне погляд, Михась знов поринув у такий солодкий напівсон.  Щодо непереможності німецької військової машини мали місце великі сумніви. Михась пам’ятав, як колись у лютому 1943 року  раптом весь Ебінген був завішений прапорами з траурним чорним крепом.  Вони провисли три дні; усім у таборі дуже кортіло дізнатися, з якої причини (хтось припустив навіть, що помер Гітлер), але за найменший натяк на питання усі німці – навіть Лагерфюрер – мов з ланцюга зривалися, гамселячи нещадно. Потім хтось, хто так-сяк розумів німецьку, по обривкам розмов дізнався, що десь на Волзі радянські війська нанесли німецький армії нищівну поразку. А влітку – наприкінці липня – трауру   хоч і  не оголошували, та всі німці ходили, мов у воду опущені. То їх побили десь біля Курська.  А зараз, подейкують, радянські війська підходили вже до самих кордонів рейха…
 Ніхто в таборі не знав, радіти тому чи плакати. Особливо після того, як невдовзі після Різдва 1943 року Лагерфюрер зібрав усіх на плацу та зачитав їм відомий радянський «Наказ №270», згідно з яким усі, хто здався у полон, оголошувалися зрадниками Батьківщини.
- Ві понімайт! – наголошував Лагерфюрер. – Тепер ви не есть менш! Даже для свій родина! Она отказать от вас! Ві ей не нужен! Там вас ждать голод, лагер и смерть ( так само, як і у Німеччині, та Лагерфюрер не став на цьому наголошувати).Тепер для вас есть один фатерлянд – великий германський рейх!
 Можна було б посперечатися – зрештою, усі вони не військовополонені, але ті, хто вже мав справу з «винятково чесним та справедливим» радянським правосуддям, не питав жодних ілюзій. Михась тоді не спав цілу ніч – мало того, що він недолюдина, унтерменш тут, у Ебінгені, то тепер він став людиною другого ґатунку  на власній землі. Це тавро на все життя, кожен буде презирливо плювати йому вслід. Ости – нещасні, відірвані від рідної землі, рідного кореня люди – лише тим жили, що надією колись повернутися, побачити рідних , відчути тепло весняного сонця, підставити обличчя під  лагідний вітерець. Тепер ця надія згасла.
 До речі, так думав не лише він. Ранком знайшли одного з остів, веселого балагура-сябра-білоруса. Нещасний удавився власним рушником – він не схотів бути двічі « унтерменшем».
- Ніколи ворожі солдати не топтатимуть святої німецької землі! Германська армія непереможна!
 Під бравурний марш хроніка скінчилася. « Нарешті!» – полегшено   зітхнули ости. Увімкнулося світло; раніше би їх построїли та відвели в казарму, але тепер вахман  лишень перерахував усіх по головах, як худобу, ліниво махнув : «Идти!» Дівчатка весело щебетали, мов пташки, запрошуючи хлопців на вечорниці – від нещодавно їм вже дозволено було заходити один до одного, головне щоб по парах та не лишалися  наодинці.
- Что кислый, Мишка? – покликав Аркадій. – Аль не вкусна каша?
- Ну що там в нас на завтра?
- Як завжди. – обізвався Аркадій. – Несколько голых баб, да пару перстней. Для тебя это раз плюнуть.
- А абажурів різних не замовили? – з надією поцікавився Михась.
-  Да где там…
  Домовленість майстра Віллі з Лагерфюрером виконувалася свято. Один день Михась працював на фабриці, наступний – у майстерні. Лагерфюрер був задоволений, бо остання приносила відчутний прибуток. З усього, що мала запропонувати Майстерня, найбільшим попитом користувалися саме персні, та гравіровані жінки – обов’язково з голими тітьками. Зазвичай їх брали парою – перстень з монограмою «АН» ( Адольф Гітлер) або  «DUA» ( Германія понад усе) через патріотизм, ну а голі жінки… Солдату на фронті мало забав,  а так дістане, погляне – і  серце зігріє.
- Как это мне уже надоело! – скаржився Аркадій, гравіруючи чергові тітьки. – Веришь, так уже намозолили глаза жестяные бабы, что на живую и смотреть не хочется.
 На дерево замовлень було мало. Дітям потрібно не так вже багато забаганок, а різних абажурів… скільки їх там потрібно на маленький Ебінген? Отож  Михась все своє вміння витрачав на персти. З легкої руки майстра Віллі Михась робив їх з пфеннінгів; Лагерфюрер, хоч і був косооким, хватку мав бульдожу – нишпорив Ебінгеном та міняв старі, стерті монети на нові: три до одного. На один перстень вистачало, а за нього Лагерфюрер брав вже не пфеннінгами, а марками.
  Михась як раз закінчив черговий перст, коли на фабриці хрипло заревів гудок, перекликаючись з сиренами міста. Михась та Аркадій скочили – за наказом вони мали якнайшвидше бігти до укриття, а якщо почнуть скидати бомби, то обидва були приписані до рятівної команди. Проте бомбардувальники – американські та англійські – лише проходили понад містом, немов би його не помічаючи. До них вже звикли, як до старих друзів, проводжали поглядом, та йшли собі по власних справах. Деякі завсегдатаї пивної бавилися тим, що рахували літаки, а потім за келихом пива чатували, роблячи ставки, на скільки менше їх повернеться.
- «Ланкастери» – наметаним  оком визначив Аркадій. – Опять мимо.
- А тобі хотілося б, аби вони затрималися? – підколов Михась, стаючи  до праці.
- Не знаю. – зізнався Аркадій. – С одной стороны, вроде бы наши. А здесь кругом враги – ну и пусть бомбят на здоровье. А с другой – привык я к ним, что ли… Здесь концлагерей и военных заводов нет, наша фабрика да пара пивнух.  Медвежий угол…  Пусть летят себе, а то как скинут чего на фабрику – а там кто? Мы, женщины и дети. А бомба – она дура, не разбирает, кто там свой или чужой. Жахнет – так  кишки вон.  Вспомни Янка…
  Аркадій мав рацію. Чоловіків в Ебінгені лишалося все менше – їх забирали на фронт, що перемелював їх, мов ненажерлива м’ясорубка. З сотні хіба що один повертався – і то або без ноги, або без руки, або без обох ніг. Михась якось зустрів такого біля табору – серце  защемило, як він нагадав йому Іванка. Такий само молодий, веселий, на губній гармошці грав. За гроші, як раніше, відкупитися від служби вже було неможливо; лише вирішити, на який фронт відправлятися – на Західний чи Східний. Остів на усіх не вистачало, тож у Віллі працювало тепер ще два скалічених німця, невідомо звідки винайдений в  Ебінгені француз, жінки та два десятки дітлахів віком від 12 до 15 років. Коли якомусь хлопцю виповнювалося шістнадцять, його забирали на фронт. А на його місце приходив інший. Так і працювали поруч з остами від сьомої до шостої. Єдина різниця – остів  ввечері чекали вахмани з палицями, хліб з полови та маргарин, а дітлахів теплий будинок, гаряча вечеря та рідні обійми.
 Михась вже давно не виконував жодної брудної роботи. Яка іронія долі – за унтерменшем  допрацьовували та прибирали арійські діти, серед  яких були навіть «подарунки фюреру»! Тепер Михась став правою рукою головного майстра Віллі.  Йому багато що дозволяли, але й питали суворо, тож Михась інколи з ностальгією згадував часи, коли гнув хрип звичайним вантажником. Але було чим пишатися – з брудного коксаря до механіка-інструментальника! Кар’єра, хай їй сто чортів.
  Не в приклад іншим німцям, майстер Віллі ставився до свого молодого помічника доволі поблажливо. Не бив, не принижував сам та нікому іншому не давав. Навіть Лоб в його присутності втрачав свій запал. Подейкували, що причиною тому був племінник Віллі, який працював там, де навіть бездоганно чистокровним німцям було зась.
  Тричі  на тиждень Михась відвідував будиночок майстра Віллі. Тепер це дозволялося.  Як заведено у німців, будиночок був чистий, охайний – одразу помітно, за ним дбали працьовиті руки. Жінка Віллі фрау Марта, що була на двадцять років молодша за чоловіка,  закривала двері та ставні, і Михась сідав їсти, поки майстер Віллі чатував на вулиці. Інакше було не можна – годувати остів німцям суворо заборонялося. А потім Михась бавився з двома дітьми – близнятами Хансом та Урсулой, яких сам Віллі кликав Гензель та Гретель. Вдячний Михась виготував для них з дерева багато різних іграшок.
 Взагалі-то Михась переймався, що його приятелі з табору, принаймні Аркадій,  не можуть відчути справжньої німецької гостинності. Коли він згадував, яку бурду їм мали подати на вечерю, то шматок не ліз у горло. Та нести в табір їжу було марно – все одно відібрали б.
- Не казнись. – казав йому на то Аркадій. – Ты уже сталько вынес на горбу, что заслужил хоть чуть-чуть удачи.
 Якби ще Михась знав, чим саме він заслуговує на таку увагу до себе. Якось він прямо запитав про це  майстра Віллі – чого се той виділив серед решти саме його.
- Бо ти інший. – просто пояснив той, і не вдався у подробиці.
  Невдовзі на Михася чекала ще одна несподівана радість. Тетянка, дівчина з Верхнього табору (тобто другого поверху),  весела товстушка,  звечора зрізала геть з роби хлопців усім набридлі букви «OST». Замість них нашила   українцям тризуба, росіянам – Андріївський хрест. Такі самі нашивки отримали дівчатка. Немов живою водою сприснули весь табір – кожен нарешті відчув себе людиною.
 А зранку Лагерфюрер  на повірці наголосив:
- Сей день каждый менш иметь право в свободный день выйть в бург! Условий – ходит не менше чем по драй менш! Если один не вернуть – расстрел всем двом!
 Оце подарунок так подарунок! На обличчя Лоба варто було подивитися. Голодні хлопці розбіглися по місту, ладні працювати навіть за таріль  васер-супу. І недарма – господарство багатьох німецьких сімей ледь трималося в слабких руках фрау та кіндер, тож допомога чоловіків  виявилася не зайвою. Правда, Лагерфюрер теж не дрімав – оголосив, що ті, хто має побічний заробіток, лишаються права на вечерю. Правда, про те мало хто пошкодував.
  Горить хата – гори й  тин! Саме відтоді хлопцям та дівчаткам дозволили сумісні побачення, і з того часу пішли вечорниці. А невдовзі взагалі трапилося диво – до табору приїхала справжнісінька театральна група «Жовта Вудка», набрана з таких самих остів.
- Как думаєш, какой немец лучше – когда добрый или когда злой? – розмірковував Аркадій в майстерні. 
- Та добрий, певно. – відповідав Михась.
- А я думаю – злой. – не погодився Аркадій. – Злой, он и есть злой, от него ничего, кроме беды, не жди. А добрый – иди знай, что у него на уме.
 Жоден в таборі не знав, що кілька днів тому, на Східному фронті, радянська армія перейшла у рішучий наступ, який назавжди звільнить Білорусію та навіки прославить ім’я видатного полководця К.К.Рокосовського.
 Лоб з того часу почав часто заглядати у гранчак. А коли він напивався, то скаженів; оскільки табірні порядки та тілесні покарання ніхто не відміняв, то потрапляти йому на очі тоді було не варто. Його жахались навіть самі вахмани.
- Ніколи! – кричав Лоб. – Ніколи німецька земля не знала такої ганьби! Слов'янська свиня має знати власне місце – під забором німецького бауера! Хайль Гітлер!
Се була лють відчаю.
 Одного дня  Михась правив персти, коли до майстерні зайшов вахман. Хлопець одразу скочив, витягнувся.
- Коргун ду Лагерфюрер! – коротко   наказав вахман.
Несподіваних викликів завжди варто боятися, тож Михась йшов до адміністрації з неприємним холодом у животі. Лагерфюрер суворо розгрібав якийсь папірці, не помічаючи хлопця, що вже деякий час стояв перед ним по стійці «струнко».
-А, ду, менш! – помітив нарешті. – Бачить?
 Михась поглянув на великий портрет Гітлера, що займав почесне місце над столом Лагерфюрера. Михась пригадав, як у школі – що у Яцинах, що у Запоріжжі – висіли такі самі портрети, але із зображенням Йосипа Сталіна.
-Яволь, герр Лагерфюрер! – чітко, як вчили (сліди цієї «науки» досі трималися на плечах), відповів Михась.
- Мочь робить так на дерево?
 Михась ледь втримався на ногах. Все, що завгодно чекав, але не цього.
- Не молчайт! Відповідайт! – наказав Лагерфюрер.
 Михась зрозумів, що опинився між Сциллою та Харибдою. Відмовить зараз – в кращому випадку поставлять під воду, а там вже Лоб постарається. Візьметься за справу – показово розіпнуть потім, бо Михась розумів – такого він зробити не зможе. Сам не зможе… Але недарма кажуть – хитріше українця хіба що хохол.
- Скільки часу дає мені герр Лагерфюрер? 
Відповідь по-німецькі чітка та дисциплінована.  І водночас ні «так», ні «ні» – розумій як хочеш. Лагерфюрер зрозумів зручно для себе. І навіть дозволив собі посміхнутися – Михасю здалося, що той нервував ледь  не більше за нього.
-  За місяць дерево має бути тут! – наказав Лагерфюрер. – Марш!
 Виходячи, Михась ледь  не зіткнувся з Лобом. Добре, що встиг вчасно притиснутися до стіни. Але той, навіть не звернувши уваги,  рушив повз мов розлючений вепр, і довго ще за ним тримався стійкий сморід дешевого шнапсу. 
 Аркадія в майстерні не було.  Він  підрядився лагодити тин одній фрау зовсім трохи в літах, тож до вечора чекати на нього було не варто.  У  Михася був час поміркувати про свій незаздрісний стан наодинці.
 Справи були кепські. Якщо з перснями, легкою різьбою абажурів та малюванням Михась ще так-сяк справлявся, то для портретної різьби потрібна була рука справжнього майстра. Це якщо ще не брати до уваги відсутність потрібних інструментів. Півжиття віддав би Михась за батьківську скриньку!
 Михась думав-думав, нічого не надумав, окрім того, що потребує доброї поради. А отримати ї він мав лише від одного чоловіка – майстра Віллі.
  А Лоб відкрив двері у кабінет Лагерфюрера чи не ногою – принаймні, так тому здалося.
- Що це означає, вахмістр! – гримнув кулаком по столу Лагерфюрер. – Поясніть!
 Від Лоба смерділо як від бочки. Нащо вже Лагерфюрер поважав шнапс, але і в нього від випарів ледь не запаморочилася голова. « Де це він встиг та нажертися?» – навіть з  повагою та легкою заздрістю міркував  Лагерфюрер.
 Лоб, мов знущаючись, приклав руку до кашкета замість звичного «Хайль Гітлер!».
- Герр Лаггер-фюррерр… – невірним язиком розпочав Лоб. – Дозвольте   доповісти… Руські свині розповзлися містом, вони гадят, жеруть, с-с... свинячать  на вулицях арійського місця. 
- Як ви смієте являтися до старшого  по посаді в такому вигляді? – не звернув уваги на нетверезе базікання Лагерфюрер. – Ви розумієте, що псуєте честь німецького солдата?
- Овва! – п’яно здивувався Лоб, похитуючись. – То, виявляється, я псую честь німецького солдата, арійську кров, свого фюрера, а не той, хто ледь не дозволив унтерменшам, напівмавпам відчувати себе на землях Германського Рейха як вдома? Той, хто перетворив зразковий табір на готель? Скоро ми, німці, будемо подавати руським свиням каву в ліжко! 
- Ваш стан не полегшує, навпаки – обтяжує вашу провину! – зморщився Лагерфюрер. – Йдіть та проспиться, поки я розмірковую, яку міру покарання вам призначити.
 Лоб захихикав. То мерзенне квоктання  обурило Лагерфюрера куди більш  інших його п’яних витівок. Куди котиться Німеччина, якщо якийсь вахмани вже дозволяють собі так нехтувати дисципліною?
- То я вже злякався! – хіхікав Лоб. – Може, ще рапорт на мене напишете? А якась свиня з табору вам копитом резолюцію  поставить!
- Геть! – рявкнув Лагерфюрер.
- Я піду! – обурився Лоб. – А ти посидь, подумай! Правий був наш гауптман, коли казав, що головний ворог  у нас не попереду, а позаду. Поки кра… кращі сини Німеччини там замерзали у снігах, билися, помирали, ви сиділи тут, в теплі та спокої, жерли пиво з сосисками, бавилися з дівками! А тепер, коли Німеччина стікає кров’ю та чекає на допомогу, ви тут засіли, як равлики, та ще заграєте з ворогом, заміть того, аби вичавити з них усі соки на користь Німеччини!
- Вони тоді передохнуть мов мухи, а хто тоді працювати буде? 
Лагерфюрер навіть розсердився на себе – чого це він має виправдовуватися перед сп’янілими вахманами?
-Хай дохнуть! – істерично вигукнув Лоб. – Німеччина понад усе!
- Якщо ти німець – то покажи, що ти німець, а не унтерменш! – рявкнув Лагерфюрер. –  Виконуй  наказ! Спати!
 - Хайль Гітлер! – вигукнув Лоб. А вже з порога кинув, мов собаці кістку:
- Коли я бачу таких як ти, то мені соромно, що я німець. 
  Похитуючись, Лоб вийшов з напівпорожнього табору, шляхом вибивши пил зі спин попавши  під гарячу руку остів. Це трохи заспокоїло його  нерви. На КПП він демонстративно ковтнув з горла порцію шнапсу; вартові проводили його роздратованими та водночас заздрісними поглядами. Та вони не бачили, що тільки-но повернувши за куток, Лоб одразу з огидою виплюнув геть шнапс, довів себе до ладу та твердим строєним кроком відправився до пивного генделика, де, як він знав, любить проводити обідні години власний денщик Лагерфюрера  Курт. Той самий, що колись шпетив Михася з Янком. Клаусу не пощастило – відправився на фронт.
  Курт як раз чекав на порцію сосисок під келих пива, переглядаючи «Фелькишер Беобахтер», коли Лоб зневажливо вихопив у нього з рук газету. Сів навпроти, по-господарськи ковтнув пива, підхопив з тарілки ще гарячу, блискучу від бурштинового сала сосиску, що покоїлася на м’якому ліжку тушкованої капусти.
Курт аж отетерів від такого нахабства.
- Ти що, вахман, п’яний?
- Краще б для тебе, аби так. – відповів  Лоб,  твердими, виверненими рухами поділяючи сосиску на акуратні шматки. – З п’яного, як з дурня – який  зиск?
- Я рапорт подам!
- Та Бог тобі в поміч. А ще напиши там, як ти гроші, що мали йти на зарплатню інвалідам Рейха, скаліченим війною, собі в кишеню клав, а працювати остів змушував!
Курт став біліший за піну на пиві.
- Як ти дізнався?
 Замість відповіді Лоб покликав офіціантку. Пишна дівчинка у блузці з низьким вирізом, нахилившись,  швидко протерла стіл, і Лоб оцінив доступні йому краєвиди.
- Пива! – наказав. – Сосисок. Мій друг заплатить…
Курт розрахувався – марки його наразі не цікавили.
- Як дізнався? 
 Лоб насолоджувався, піджарюючи нечистого на руку денщика на повільному вогні. Аж поки пишногруда не принесла пиво. Лоб дунув на піну:
- Твоє здоров’я! Сподіваюсь, воно тобі ще  знадобиться. Ех, полюбляю Баварію!
- Ми у Швабії. – механічно виправив Курт.
- Все одно – пиво міцне, сосиски гарячі, дівки грудасті…
Курт вже шкварчав, мов та сосиска. Знай собі переймався:
- Як дізнався?! 
 От заладив, як та папуга – «Піастри, піастри!». А Лоб знай собі смакував пиво. І нехай увесь світ зачекає.
- Не то запитуєш. –  видав нарешті. – Тобі краще задуматися, що тепер робити.
- Якщо ти стосовно остів… – обережно почав Курт.
- Та грець з ними! – відмахнувся Лоб. – Тим падлом лише городи під картоплю  гатувати. А ось те, що ти інвалідів, моїх побратимів, образив – то вже інша страва. Ой, чекає на тебе штрафна рота на Східному фронті!
Курт нарешті зрозумів:
- Що тобі треба?
- Нарешті! – полегшено зітхнув Лоб. – Правду казали, що ти розумний хлопчик.  Так видоїти Лагерфюрера  не кожен зможе. Але, як на мене, не надто – бо попався. Головне в такій мутній справі що?  Не попадатися. Тож тепер не чувайся. 
 Лоб нахилився над столом:
-Я маю знати все про Лагерфюрера. Де живе, що їсть, з ким спить, що планує. Домовимось так: ти говоритимеш – я мовчу. Срібло на золото.
Курт мовчки кивнув.
- Добре. – похвалив Лоб. – Я помилявся, ти таки розумник. Розповідай…
 Майстер Віллі дивувався – що такого мало трапитися з його молодим помічником Міхелем, якщо за звичай говірливий та веселий юнак за весь робочий день ані пари з вуст. Все-такі Віллі був справжнім німцем – у душу до Михася не поліз, поки не скінчився робочий день.
 Поверталися до табору колоною. На КПП майстер Віллі під розпис забрав  Михася з собою – мовляв, термінова робота.
- Згідно з наказом маєте повернути до десятої. – попередив вахман, немов мова йшла про якусь річ.
 За звичкою Михась крокував мостовою, а Віллі – тротуаром.
- Що сталося? – запитав у нього Михась.
- Це ти мені розповіси. День пропрацював добре, проте без запала. Що там у тебе на душі? Я вважав, що вам якраз нема про що бідувати…
- Хіба  про те, що ми живемо на чужині, працюємо на ворожу державу, що вбиває наших рідних? – поцікавився Михась.
- Тихше! – озирнувся майстер Віллі. – Вдома поговоримо.
 Як це нагадувало Михасю Запоріжжя 37-го року! Туди не йди, сюди не поглянь, зайвого не кажи. Вдома фрау Марта вже при готувала вечерю. Майстер Віллі від їжі відмовився; натомість уважно слухав, як Михась розповідав про завдання Лагерфюрера.  Злиднів долі вистачило як раз на таріль васер-супу.
- Я мав би тебе заспокоїти. – сумно зауважив Віллі. – Та, на жаль, не можу. Ти – ост, власність Німеччини, і Лагерфюрер як представник держави може зробити з тобою все, що заманеться.
- Може, мені втекти? – запитав Михась.
Фрау Марта налила у таз крутого окропу, аби відпарити брудний посуд.
- Куди? – зітхнув майстер Віллі. – Навкруги Німеччина. Фронти надто далеко. Тебе схоплять, і в кращому випадку розстріляють. В гіршому – відправлять до концтабору.
 Так само колись Михась відмовляв Янка.
- Отже, вибору в мене нема?
- Є! – заперечив майстер Віллі. – Все просто. Ти  маєш впоратися.
 Отак просто! Михасю стало навіть смішно.
- Я не зможу!
- Звідки ти знаєш? – спокійно зауважив майстер Віллі. – Адже ти навіть не спробував!
 Михась згадав, як колись давно – немов у іншому житті – щось схоже казав йому Бацила.
- Але я знаю, що я можу, і чого я не можу. – чесно зізнався він.
- Тобто, ти так вирішив. – підняв пальця майстер Віллі. – А якщо ти помиляєшся? Колись ти запитав, чому я з усіх остів обрав саме тебе. Просто я зрозумів, що у тебе є дещо, чим ти відрізняєшся від решти людей. Це – іскра Божа. Те, що веде тебе по життю, допомагає та оберігає. Ти вижив у шалений голод,  не згорів у пеклі війни, врешті-решт потрапив сюди. Це дар, а водночас і кара – бо така людина не належить собі, вона належить людям. Тому я вірю, що у тебе все вийде.
- Тобто, я маю або виконати, або… – визначив Михась. – Кепський вибір!
- У інших і такого не було. 
  Майстер Віллі поклав перед Михасем цілу сосиску – нечувана розкіш для оста.
- Справа у тому, що невдовзі до вашого табору має завітати комісія звідти. –  майстер Віллі тицьнув пальцем вгору. – Тож тому Лагерфюрер і переймається. Є за ним деякі грішки… Але тобі про це краще мовчати, або раптом помреш від звичайної застуди. Тож я і запропонував йому потішити комісію чимось незвичним, але й гадки не мав, що його вибір припаде саме на тебе…
Фрау Марта покінчила з посудом і зовсім не  по-німецьки виплеснула окріп у відкрите вікно. Віллі озирнувся – йому немов би почувся тихий зойк.
- Зачини! У Ебінгені не так вже багато зайвих вух, проте вони є. Не варто ризикувати.
 То он яка ти, Німеччина! Так само, як і на Батьківщині, правда в загоні, а кривда, препогана, заправляє долями. Люди так само бояться сказати зайвого, бояться за себе, за рідних, бояться сусідів, бік-о-бік з якими прожили майже все життя, бо вони можуть донести куди треба…Михась на мить відчув себе як вдома.
- Ти ніколи не думав, що робитимеш після війни? – запитав Віллі.
- Хіба що вилами по воді. – українською відповів Михась. 
-  Добре сказано. – так  само українською відповів Віллі. І нарешті розповів:
- Колись я вже воював з Росією. Це було давно, під час великої війни.  У 1915-му році потрапив у полон, попав на Україну – там трошки і навчився. З часом, звичайно, щось призабув, але це прислів’я пам’ятаю. Як і те, що там до мене поставилися по-доброму, хоч я був ворогом. Мене звільнила німецька армія, коли прийшла на допомогу  вашій Центральній раді. 
- Якщо виживу – мабуть, повернуся додому. – зізнався Михась. – Там моя земля, моя хата, моя мама!
- Ти  навіть не знаєш, чи жива вона. – заперечив майстер  Віллі. – Може, на тебе там вже ніхто не чекає. Ти просто поміняєш один табір на інший. 
- А Батьківщина?
- Вона завжди буде з тобою. – запевнив майстер Віллі. – Я знаю, бо колись також втратив країну. У  33-му, коли до влади прийшов Гітлер. Коли це сталося, та Німеччина, яку я знав та любив, померла. Народилася інша – сувора, жорстока, безжальна. Я надто люблю її, аби це не визнати. Нацизм, мов проказа,  просяк її тіло, перетворивши з красуні на потвору, і люди в світі ще довго будуть плюватися при згадці.
 - Як ви з цим живете? – спитав Михась, схвильований неочікуваною сповіддю.
- Я чекаю. Війна програна.  За рік чи півтора – неважливо, але поразка  неминуча. Тоді на уламках старої Німеччини, мов Фенікс, народиться інша – та, що не накоїть старих помилок.
- То що ж я маю робити?
- Ти повинен залишитися тут. – наголосив майстер Віллі. – Відкрити майстерню, одружитися, народити дітей…
- Якщо не відірвуть… ну, те саме.
 Герр Віллі зрозумів натяк.
-  Якщо це тебе трохи заспокоїть… Лагерфюрер заробляє на тобі непогані гроші. Я його добре знаю і ніколи не повірю, що він стане різати золоту курку. Що тобі потрібно для роботи?
 І Михась вирішив – була не була!
- Стамески та долота. 
- Матимеш. – пообіцяв майстер Віллі.
 Повертаючись до табору, Михась разом з майстром Віллі насвистував улюблену пісеньку Іванка:
- Пити чи не пити, все помреш!
 А по поверненню додому на майстра Віллі  чекав  несподіваний гість. Відверто кажучи, цього майстер волав би бачити у труні, ніж у власній вітальні. Вахман Лоб.
- Добрий вечір, герр Віллі. – привітався Лоб.
- Був добрий, поки ви не приперлись.
 Лоб відчував  себе у чужій вітальні аж надто по-господарськи. Сів без запрошення, закинув ногу на ногу, запропонував:
- Пиво? 
- Запізно. – відмовився майстер Віллі. – Завтра на фабрику, не полюбляю мати важку голову робочим ранком. І взагалі дуже хочу спати.
 Лоб проігнорував натяк.
- Я не заберу багато вашого часу, майстер Віллі…
- Я  герр Віллі, з вашого дозволу. Майстер Віллі – так звуть мене друзі.
- Шкода, що я не з їх числа. – навіть щиро пожалкував Лоб. – Втім, як побажаєте… Герр.
- Облишимо формальності. – запропонував майстер Віллі. – Я гадаю, ви прийшли до мене, знехтувавши власним відпочинком, не через вишукану світську бесіду.
 Лоб посміхнувся.   Майстра Віллі пересмикнуло – йому привиділася товста слизька гадюка.
- Ваша мова та манери, – зауважив Лоб, – аж   занадто вишукані як для звичайного майстра з ведмежого кутка. Я дещо дізнався про вас, герр Віллі Бюрен. Або краще сказати – герр Ернст Іоганн Епштайн, дійсний член академії мистецтв… Цікавий, до речі, псевдонім ви для себе обрали – Ернст Іоганн Бюрен – так, здається, по-справжньому звали коханця російської імператриці Ганни Іоаннівни?
-  Аж занадто неабиякі знання для звичайного вахмана. – в тон Лобу зауважив майстер Віллі. – Проте  ви мене з кимось сплутали. Я звичайний майстер.
- Я бачив фрау Марту. – раптом зауважив Лоб. – Вона  таки варта цілого інституту. Здається, вона була   асистенткою? І здається, один з дідусів фрау був євреєм?
 Варто було почути, як Лоб вимовив це слово. Майстер Віллі нарешті  сів навпроти, закинув ногу на ногу.
- Не розумію. – розмірковував Лоб, насолоджуючись бесідою. – Ви, таке ім’я, такі зв’язки – і покинули все, через що? Через брудну єврейку…
- Мабуть, ви ніколи нікого не любили. – відповів майстер Віллі.
- Я люблю Німеччину! 
- Можливо. – погодився майстер Віллі. – Ґвалтівник теж любить власних жертв. По-своєму.
- Хочете сказати, що моя любов – то збочення? – зіщулився Лоб.
- Любов до Батьківщини, як і любов до дівчини – відчуття вельми сором’язливе. Про неї не кричать на вулицях.
- Дивна ви людина. Як ви, німець, змогли зрадити Німеччину, та свого фюрера?
  Майстер Віллі пояснив, мов зробив велику послугу:
- То для вас, нацистів, Гітлер уособлює у собі Німеччину.
- А для вас?
- Ви, може, здивуєтеся, але не усі німці – нацисти.
- Але не усі, як ви,  зрадники. – підсумував Лоб.
- Я ніколи не присягав Адольфу Гітлеру. – заперечив майстер Віллі. – Отже, нікого  і не зраджував. А ви – зрадили Батьківщину, зрадили тоді, коли визнали над собою вождя з сопливою хусткою в кишені.
  Лоб лише вольовим зусиллям втримав себе у руках. Але Віллі помітив, як побілілі  його пальці. А ще майстер Віллі помітив, що права частина обличчя Лоба має неприродно червоний колір.
- Слухай, а що то в тебе з обличчям?
- Вода для гоління була трохи гаряча. – нервово відповів Лоб.
  Майстер Віллі задоволено пригадав нещодавній зойк за вікном. Шкода, що у Марти був не справжній окріп.
- Доволі порожніх балачок. – запропонував майстер Віллі. – Нащо  ти прийшов?
- Аби переконати вас, щоб ви облишили цю справу – з портретом фюрера. Так, я знаю, що для Анхеля Косоокого то чи не єдиний шанс втримати свій стілець. Для того ви підкинули йому цю ідею, і оста того рекомендували. Якщо навіть не звертати увагу на те, що обличчя фюрера буде різьблене брудними лапами унтерменша,  який зиск вам – майстру там або професору – допомагати дрібному хабарнику та слов’янському шмаркачеві?
- І я маю зробити… – викликав  Лоба на відвертість Віллі.
- Нічого. – порадив Лоб. – Просто нічого. Я знаю, що унтерменш без вас не впорається. Косоокому не вдасться справити враження на комісію, і нарешті він отримає по заслугах.
- А потім кілька слів на вушко вашим друзям – і ви новий фюрер табору. – закінчив думку Лоба Віллі.
- Саме тому раджу зберігати зі мною добрі стосунки. – зауважив Лоб. – Можливо, тоді ваша фабрика нарешті увійде в перелік пріоритетних.
- Ви намагаєтеся мене купити? – здивувався майстер Віллі.
 Лоб нарешті піднявся.
- Поки я лише пропоную. Раджу подумати. На все добре, поклон фрау Марті.
  Після  Лоба довелося провітрювати вітальню. Деякий час потому майстер Віллі провів у роздумах. Потім відкрив маленьку шафу, де виявився… телефон. Зняв слухавку, набрав номер.
- Алло, Герман? Так, друже… Дякую, здорові. Я тобі чого телефоную – ти не в змозі зробити мені, старому, послугу?
 Наступні два тижні табір лихоманило. У повітрі носився страшний дух перевірки. Дівчатка перемивали вікна, прали білизну, приводили до ладу одежу. Хлопці ремонтували бараки, наново фарбували лави та огорожу. Вахмани яструбами кидалися на найменше порушення дисципліни. Вечерки заборонили, як і вільне пересування містом. Натомість Лагерфюрер зорганізував декількох хлопців та дівчаток, що мали який-неякий, а голос, у своєрідний хор. І тепер вони перед відбоєм старанно розучували пісеньку «Весела удова» – маленьку слабкість фюрера.
 Але Михась тієї метушні немов би не помічав. Йому і так було чим займатися. Перш за все  потрібно було дістати потрібне дерево – таке, що сохнуло майже рік, але не на сонці, бо тоді деревина під час роботи могла дати тріщину. Коли ця проблема була вирішена, постала інша – не було де узяти потрібні інструменти. Ось тут своє вагоме слово узяв майстер Віллі – Михась по пам’яті намалював йому стамески та долота, що колись використовував батько, і Віллі сам виготовив їх зі старих напилків.
 Отже, час був братися до роботи. Та напередодні того дня, коли Михась був ладен  зробити перший надріз, його раптом упіймав Лоб.
- Стояти та слухати! 
- Яволь, герр вахман! – як належить, відповів Михась.
- Скажу лише один раз. – попередив Лоб. – Облиш ти цю справу.
- Яку, герр вахман?
 Лоб погрозливо торкнувся кийки:
- Не намагайся корчити з себе більшого дурня, ніж ти є.
 Отакої… І що мав на це відповісти Михась?
- Не чую! – рявкнув Лоб.
 Михась витягнувся в струнку.
- Маю наказ Лагерфюрера!
- А виконаєш мій. – попередив Лоб. – Або до перевірки не доживеш.  Пам’ятай – Лагерфюрер далеко, а я завжди поруч. А якщо скажеш комусь, то в тебе, здається, є друг… Марш, свиня!
 Михась повернувся до майстерні ні живий, ні мертвий.
-Ты чего такой? – перелякався Аркадій.
Михась розповів усе як на духу.
- Плохи дела… – замислився  Аркадій. – А если тебе заболеть?
 Михась лише потиснув плечима – хіба ми у школі?
-Тогда сломай руку. – запропонував Аркадій. – Верное дело! А ты вроде как и ни при чем…
- На цю дурню вола не купиш. – заперечив Михась. – І хто ламати буде? Ти?
- Не смогу. – зізнався Аркадій. 
- Треба було Лоба попросити, він постарається! З м’ясом видере! Ну, бувай, до вечора!
- Ти куди? – перелякався Аркадій.
- На фабрику! А ти що подумав?
 На фабриці майстер Віллі виклав перед Михасем чотири нових стамески.
- Красно дякую, майстер Віллі. Та вони мені вже не допоможуть.
Майстер Віллі оцінив синці під очима у Михася. Сів  навпроти, наказав:
- Розповідай!
  Того ж дня під час обідньої перерви (обідали лише німці, усі інші мали працювати) Віллі покинув фабрику та пішов до кав’ярні фрау Урсули, де варили кращій у місті кофе. Саме через це тут зазвичай обідав начальник місцевої поліції Ганс Майєр. Теж фронтовик, що втратив руку десь під Києвом ще 41-го. 
 Ганс як раз смакував чергову порцію кофе.
- А, Віллі! – привітав  він майстра як доброго друга. – Кофе? 
- Здоров був, Ганс! Не відмовлюся.
 Поспіх, з яким було виконано замовлення, свідчив, якою повагою користувався Ганс у місті. Тут заревіли сирени повітряної тривоги, але жоден з відвідувачів не поспішав у сховища – навіть не відклали газети. Звикли.
- Вчасно. – зауважив Ганс. – Годинник можна звіряти. А ти зовсім  забув старого приятеля. Що ж не зайдеш? Риба вже на нас зачекалася…
 Ганс був завзятий рибалка. Через рибу він ладен був хоч на край світу.
- Часи такі. – винувато пояснював майстер Віллі. – Працюємо у три зміни. Не до риби.
- Так, так… – сумно  погодився Ганс. – А я інколи балую себе. Он минулого разу…
 Тут Ганс у подробицях розповів, де, коли і скільки упіймав. Ну, може, прибрехав трохи… Трішечки! Рибалка ж!
- Скоро має піти щука. – зауважив майстер Віллі. – А на щуку головне – добра блісна.
 Ганс одразу пожвавився:
- Слухай, а ті чудові швейцарські блісна… Вони ще у тебе?
- А де ж їм подітися?
- Слухай, позич! – вмовляв Ганс. – Поверну без жодної подряпини!
 Як блісна має вийти з щучої пащі без жодної подряпини – того Ганс не пояснив.
- Звичайно, друже, бери! – погодився майстер Віллі. – А хочеш – зовсім подарую!
У Ганса вийшов вдалий день. Проте чуйка поліцейського спрацювала:
- Ти хочеш зробити мене зобов’язаним?
- Просто хочу порадувати друга.
- Я давно тебе знаю, тому кажи, що тобі треба.
  Майстер Віллі замовив ще  кави.
- Та ось з’явився у нашому місті нещодавно один тип. Не надто розумний, проте нахабний. Треба його трішечки манерам повчити. Ненадовго – на пару тижнів.
- Хто такий? – поцікавився Ганс.
- Лобайн. Вахман з Осттабору.
- Химерний тип. – погодився Ганс. – Він мені ніколи не подобався.
- То що?
- Друже, за твої  блісна я готов посадити до кутузки навіть рейхсфюрера. Вважай, він вже на відпочинку!
 Повернувшись на фабрику, майстер Віллі коротко кинув Михасю:
- Працюй.
  Ввечері, коли Михась зробив перші надрізи, у поліцейському відділку Ганс захоплено роздивлявся сріблясто-чорні та жовто-червоні блісна. Майстер Віллі радо тішився задоволенням друга.
- Ну, друже, уважив. – дякував Ганс. – Я твій боржник, а довго бути в боргу не звик. Ходимо!
  Ганс відкрив двері до тюремного блоку, і майстер Віллі із задоволенням розчув тонкий  мишачий писк:
- Пустіть! За що? Я буду скаржитися! Покличте фюрера Осттабору!
 Ганс ретельно прикрив двері:
- Набрид вже.
- Як ти його прикрив?
- Була б людина, а за що – знайдеться.
- Слухай, дай-но мені його на чверть години. – раптом попросив майстер Віллі. 
 У Гансу прокинувся німець:
- Взагалі-то це проти правил…
  Майстер Віллі виразно поглянув на стіл, де матово виблискували блісна.
- Десять хвилин. – зрозумів натяк Ганс.
 Лоб і без того мав кепський настрій, а після того, як побачив у дверях камери Віллі – ладен був вити від люті.
- Я мав здогадатися!
- Тепер  знаєш напевне. – майстер Віллі  насолоджувався безсилою люттю Лоба. – Нічого, два тижні без пива та сосисок буває корисно. Кажуть, на голодний шлунок краще думається.
 Лоб аж руки опустив. Два тижні!
- До речі. – продовжував майстер Віллі. – Я тут подумав, як ти радив. І вирішив, що ти таки помилявся. Хоча за професора Епштайна я чув; кажуть, деякий час він співпрацював навіть з Інститутом арійської культури, знався на порівняльній антропології, а головне мав виняткову пам’ять. Подейкують, що він пам’ятав усіх своїх студентів, а серед них – такого собі юнака Йосипа Гамана. Здається, батько у нього був німцем, а мати – єврейка.
  Майстер Віллі помітив, як смикнулася щока Лоба. Отже, пройняло…
- Він мав би вельми велике майбутнє, якби до влади не прийшов Гітлер. Знаєш, є такі комахи,  оси – вони так схожі на справжніх, що навіть птахи плутають, проте жодного жала в них нема. Так І Йосип…Ти знаєш єврейське правило – народжений від єврейки євреєм вважається.  Якби правда викрилася, то йому був би кінець. Кришталеву ніч пам’ятаєш?А як вівці сховатися у вовчий зграї? Начепити сіру шкуру і стати вовком більше самих вовків. Нове ім’я, нова біографія, нове життя. Спритним хлопцем виявися той Йосип! Дивно лишень, як він міг пройти расову комісію? Йому варто було лише зняти штани…
-  Фімоз. – криво посміхнувся Лоб.
- Так просто! – здивувався майстер Віллі. – Маленька довідка з лікарні – і гуляй, голуб! Отже, живе не тужить, подалі від фронту служить, вірою-правдою… Одна біда – грошей мало. А кінець близько, наближається, і будь він хоч сто раз євреєм,  його «подвиги» у таборах не вибачать. Отже, треба тікати, а на таке діло потрібно грошей. Як тут бути? А просто – дати комусь в лапу, аби потрапити у такий-собі маленький табір у чорта на рогах. Потім пара-трійка доносів, трохи грошей на змазку – і він вже фюрер табору. Нащо? А просто – остів не вистачає, робочі руки потрібні, тож можна за кожного трошки собі відщипнути. 
  Навіть у мінливому світлі камери майстер Віллі побачив, як величезні краплі поту стікають по худих щоках Лоба.
- А ви таки справді розумний. – кисло  погодився він. – Вітаю …
- Вважати себе розумнішим за противника – вірний шлях до поразки. – зазначив Віллі. – Я ж можу і помилятися – розумієш?
- Розумію. – одразу погодився Лоб. – Я теж помилявся, майстер Віллі.
 Почувши «майстер Віллі», Віллі зрозумів, що переміг. Ось він, білий прапор.
- Ну, то якщо ми вже так добре порозумілися, – піднявся Віллі, – то  дозвольте відкланятися. Справи, знаєте…
- Стривайте! – схаменувся Лоб. – А  як же я? 
- Вважай це двотижневою неоплачуваною відпусткою. – порадив Віллі. – Подумай сам – працювати не треба, тепло, ліжко, дворазове годування… Курорт! Позаздрити можна!