Частина третя

                                                 ЧАСТИНА ДРУГА.

                                                        ГЛАВА 1.

 США, 1992.

-  Доброго дня, я Аніта Стефанік, репортер. Ми домовлялися про інтерв’ю.

 Маруся придирливо оглянула візитерку. Типова американка: висока, струнка –  господарка навіть навшпиньки діставала їй лише до плеча. Біляве волосся  «в пучок», мінімум макіяжу,  суворі окуляри. Костюм, туфлі на платформі – зручні, проте ніколи не красять жінку.  Типовий  вибір «офіс-леді».   Однак при всій зовнішній офіціальності Аніті якось вдається виглядати, як кажуть янки, « сексі ». Маруся не дуже полюбляла це слово, мабуть, великою мірою через те, що ніколи до кінця не розуміла, що воно означає. На пальцях Аніти  бездоганний манікюр, а от обручки нема. Кепсько…

- Та ви проходьте, місіс…

- Міс! – поправила Аніта, змучено посміхнувшись.

  Так, міс… От часи пішли. За тридцять вже, а ще нецілована. Маруся пригадала стару байку з довгою сивою бородою – зустрічаються якось американка та українка. Американка хизується – мовляв, у нас в Америці жінки у 25 років заміж виходять. Українка відповідає – зате у нас у 25 вже з двома дітьми розходяться. Отаке воно, жіноче щастя.

 Маруся провела репортерку до вітальні, запропонувала чай, каву. Та Аніта взялася до справи професійно – чемно відмовилася, приготувала нотатник, ручку, диктофон.

- Я так розумію, ви місіс…?

- Жодних «місіс». – наголосила Маруся. – Просто «пані Маруся».  Просто жінка, просто дружина – вже  майже 50 років.

 Репортерська виучка дозволила Аніті приховати подив, та Маруся все ж помітила, як смикнулася ручка в довгих пальцях. Так, для країни, де найбагатші адвокати спеціалізуються на розлученнях, а два-три шлюби до сорока років далеко не рекорд – майже сенсація.

- Мабуть, ваш чоловік – вельми незвична людина? – припустила Аніта. Сезон полювання можна було вважати відкритим.

- Мені б не хотілося обговорювати чоловіка поза очі. – сухо відповіла Маруся.

Один – нуль… Аніта зрозуміла, що надто прямо взялася до справи.

-  Пані Маруся. – з посмішкою, в яку увійшло безліч вибачень, наголосила Аніта. – Зрозумійте мене правильно – історія вашого подружжя вельми цікава і незвична. Нас читатимуть не лише чоловіки, але й жінки – до речі, вельми велика аудиторія, і як жінки, вони б  волали дізнатися якихось подробиць, обговорювати які у присутності вашого чоловіка було б трошки… м-м… незручно.

- Пропонуєте попліткувати, по-нашому, по-дівчачому?

- Якщо ваша ласка.

- Тільки на які питання відповідатиму, вирішуватиму сама! – попередила Маруся.

- Ваше право. – швидко ( аж надто швидко) погодилася Аніта.

- Тоді запитуйте.

 Аніта увімкнула диктофон.

- Пані Маруся, ви одружені вже майже півстоліття. У чому ви бачите запоруку настільки довгого сімейного щастя?

 Бідолашна Аніта… жінка, яка хоч трохи спробувала цього «щастя», ніколи б не стала говорити про це так офіційно.

- Аби я про то замислювалася, то, мабуть, тричі б розлучилася. – посміхнулася Маруся.

- Тож секрет не відкриєте?

 Маруся підняла руки:

- Та нема жодного секрета! Одружуйтеся по любові – ось і весь секрет.

- Але окрім любові, на жаль, в кожної людини є певні недоліки. – наполягала Аніта. – Як ви навчилися з ними боротися?

-  Дуже просто. Я їх не помічаю. А з тими, що не помітити не можна, я змирилася.

- Феміністки вас не зрозуміють.

- Я теж їх не розумію. – знизала  плечима Маруся, заодно поправивши сповзаючу хустку.

- Невже ви так легко змогли відмовитися від власного життя? – не розуміла Аніта. – Невже у вас нема жодних амбіцій?

- Нема чого?

- Того, що зробить вас щасливою! – уточнила Аніта.

- А я і так щаслива! – наголосила Маруся. – Хіба прожити життя поруч з коханим чоловіком, народити та виростити дітей, побачити онуків та правнуків – не мрія кожної жінки?

- Думаю, наші читачі вас не зрозуміють. – здалася Аніта.

- Тоді, ластівко, мені їх шкода.

 Аніта була надто досвідченим репортером, аби просто так відступити. Вона спробувала зайти з іншого боку. Для виду оглянувши деякі з робіт Майстра, якими щедро була прикрашена вітальня,  запитала: 

- Я знаю, пані Маруся, що значну роль у творчості вашого чоловіка відіграє народна спадщина. Однак  і жіноча тема займає там відповідну, досить велику частку; я би сказала, трохи надто відверту. Як ви ставитися до цього захоплення вашого чоловіка – як жінка, як дружина?

- Оголені дерев’яні жінки, ластівко, мене не турбують. – посміхнулася Маруся. – Я більше переймалася б через оголених дерев’яних чоловіків.

- І вас не бентежить як жінку, що в уяві вашого чоловіка ви поділяєте місце разом з іншими невідомими жінками?

- І що з того? – здивувалася Маруся. – Коли ми познайомилися, він був вже далеко не хлопчиком. Що там було до мене – застигло у минулому, і хай там лишається.  Змінити його не можна, то нема сенсу перейматися.

 Нарешті! Аніта одразу нагострила вуха: