Частина друга

ГЛАВА 5.

США, 1992р.
 Маруся задоволено глянула у дзеркало. Так… Макіяж-сукня-зачіска…
- Я готова! 
-  До якого переляку? – десь з кухні відгукнувся Майстер.
- Як до якого? Сто років вже ми з тобою не відвідували ресторану! Ти все в майстерні,  мене навіть сумнів узяв – ти одружений на мені, чи на той стамесці?
- Долото!
- Хай там як! Час вже нарешті згадати, що поруч  є жива жінка, майже півстоліття. А ну, відповідай – як її звати?
 Майстер підійшов до дружини ззаду, обняв та поцілував.
- Маруся. Моя люба Маруся. Єдина з усіх, в радощі та в горі, в достатку та злиднях… Для мене ти єдина. І іншої не треба.
- Тож одягайся!
   Одягаючись, Майстер намагався приховати від дружини кислий вираз обличчя. Недарма кажуть, що чоловік – голова, а жінка – шия. Взагалі-то Майстер не дуже полюбляв ресторани, бо туди надто багато треба одягати. Туфлі, костюм, сорочку, яку-ніяку зачіску…Добре, хоч волосся на голові лишилося не так вже багато. О, ще  галстука!  Скільки  роботи…
- Дивний звичай в цій країні, – бурчав Майстер, одягаючись. – Святкувати в рестораціях.  Не люблю. Гамірно там, людяно… Холодно…
 Маруся підбирала сережки до плаття, не звертаючи уваги на базікання чоловіка. Звикла.
- За звичай ми святкували вдома – родиною… – поринув у спомини Майстер, тримаючи нерівний бій із галстуком. – То бувало нечасто, коли сідали разом батько, мати, брати. Я був тоді наймолодшим…
 Майстер капітулював і  віддав себе разом з галстуком у вмілі руки Марусі.
- Пообіцяй лише, – попросив, – що на вікенд зберемо усіх. І  рідню, й сусідів. І ніякої їжі з ресторацій! Самі наготуємо. Та так, щоб столи тріщали!

Україна, Полтавщина, серпень 1932р.
 Чекіст смакував оксамитове (холодне!) пиво у затінку, коли Голова вилетів з дверей райкому, немов хтось там дав йому добрячого копняка. Бухнувся поряд на лаву, щосили отираючи бриту голову хустиною, незважаючи на те, що вона вже була сира – хоч викручуй! 
 Чекіст  співчутливо простягнув йому недопитий келих.
- Что, перепало? 
 Голова видув пиво  єдиним ковтком, навіть не подякувавши.
- Да… – заценив  подвиг Чекіст. – Плохи дела?
  І тут Голову наче прорвало:
- Та що ж воно таке? Я що, їм того зерна сам народжу? Хіба не бачили, який рік! Весна спізнилася, сухе літо, волога осінь – то диво, що три чверті плану зібрали! А вони тут знай собі – « Давай! Давай!» Легко тут, в кабінетах папірці зі стола на стіл, їх би туди, на поле, під сонце, під дощ! 
- От плана не отвертеться, – погодився Чекіст. – Делай что хочеш – достань, укради, роди, но выполни. Иначе – Тройка.
- Хіба за це я в Громадянську панів рубав?
- То, что ты герой-первоконник, – застеріг Чекіст, – им, сам понимаешь, до  того места, что держат в тепле. 
 Помовчали… Прийшов Сидоренко, видав кожному по келиху пива. Якщо вже цей жмут так розщедрився…
- Ну що, пани – добродії, поздоровляю… –  розвіяв останні сумніви Сидоренко. – Наш колгосп на передостанньому місті по темпах здачі хліба. За таке вже не пальцем грозять, а револьвером. Що робити будемо?
  Пиво пили, думали.
- Может, купить? – запропонував Чекіст.
 Голова обережно скосив очі на Сидоренко. Чекіст його помітив, одночасно зауваживши для себе, що якось швидко ці двоє знайшли спільну мову.
- Все, що мали – вже купили, – неохоче зізнався Сидоренко.
- Та-ак! – протягнув Чекіст. – Как много нам открытий чудных…
-Ладно-ладно! – перебив Сидоренко. – Мені ясно дали зрозуміти – або план, або…
 Сидоренко торкнувся кобури Чекіста. Той одразу скинув його руку – звичка. Ніхто не мав торкатися його зброї.
-  И что, ничего сделать нельзя? – запитав Чекіст.
- Взагалі-то, можна… – натякнув Сидоренко.
 Тут «прокинувся» Голова.
- Та Господь з вами! Це якщо трудодні не виплачувати, і весь  фонд на заготпункт відправити? А людям жити з чого? А худобу годувати – чим? А сіяти? Бийте, розстрілюйте – не дам!
- А придется…
- Ну і хто скаже про це людям? – поцікавився Голова.
- А що? – потиснув плечима Сидоренко. – Люди – вони ж зрозуміють!
 Чекіст раптом задер гімнастерку та показав йому чотири страшні шрами на правому боці.
- Видал?  Это в восемнадцатом, на Тамбовщине! Тоже умные были…Люди там хорошите, чужого не возьмут – а свое только тронь.  Мы тронули! И поняли нас по самое не хочу.  Гляди, чуть левее – и не пили бы мы с тобой пиво на лавочке.
- У яцинців вила гострі… – сумно зауважив Голова.
  Помовчали… Мимо протопав загін червоноармійців:
- Но от тайги до британских морей
  Красная Армия всех сильней!
  Так пусть же Красная, сжимает властно…
 Люди на вулиці з подивом споглядали вслід воякам.
- Якось дивно вони співають, – здивувався Голова.
- Сибиряки, – пояснив Чекіст. – Сейчас идет передислокация – только между нами. Ваших – туда, этих – сюда.
- Нащо?
- Говорят, с целью привыкания к непривычным условиям. Воевать-то иди знай где придется…
- А доведеться? Ой, Боже мій, Боже, вже дві війни наламав, борони нас від третьої!
- А куда денемся? Буржуи – они нас в покое не оставят…
  Помовчали. Не в той степ заїхали.
- Ладно! – вирішив Сидоренко. – З жаби міха не отримаєш. Поїхали людей радувати…
 Голова крадькома кинув погляд на Чекіста, який через сорочку погладжував страшні шрами.
  Рік минув, як Василь вночі поїхав з дому.  За цей час Михалик подорослішав більше, ніж за три попередніх. А як інакше, коли ти залишився вдома єдиним, хто носить брюки?  Фіона днями до ночі гробилася на колгоспних роботах, заробляючи «трудодні», тож  Михалику залишилися усі хатні справи. І треба сказати, що впорався він із ними так добре, наскільки можна було очікувати від хлопця.
 Михалику було навіть  дивно ( і трохи соромно, при живому батькові) відчувати себе господарем. Раніше головним на подвір’ї був суворий наказ батька.  Тепер  хлопчик мав сам вирішувати справи – що, як і коли зробити. Добре, коли виходило, а як ні – то мати добряче крутила йому вуха. Та Михалик на неї не ображався, навпаки – вдячний був за життєву науку.  Саме таким чином хлопчина зрозумів, що головне в житті не просто наважитися щось зробити, а ще й нести за це відповідальність.
  Проте за всіма справами Михалик ніколи не забував перевідати майстерню. Ні, він нічого не майстрував – та і як можна, коли за важкий день з рук все падає – просто добре знайомі речі нагадували йому про батька. За ним таки Михалик добряче сумував; він помічав, що і мати потайки плакала по вечорах, хоч ніколи в тому не зізнавалася. Вісточки приходили рідко – «Люблю, сумую…» Михалик так і не зрозумів, чому батько так раптово поїхав.
- Такий час, – пояснювала  Фіона. – Підростеш – зрозумієш.
  Добре хоч попри зайнятість Михалику все ж вдавалося віднайти час на пустощі із друзями. Особливо зійшовся він з Васильком, і невдовзі ця парочка стала справжньою загрозою для колгоспних садів.  Фіона добряче частувала сина кропивою по ніжних місцях щоразу, як знаходила по хаті яблука та груші. Не зі зла, мати чудово розуміла, що хлопчики – вони такі, але порядок має бути. Вгледіти за ними було годі, тож вона лише молилася, аби з ними не трапилося якогось лиха. Хоч б не піймали!
 Проте спіймати Михалика з Васильком було важко. Хитрі й спритні – два зірвиголови, проте завбачливі та обережні. Ні, зброї вони не боялися. То раніше сторож палив з берданки сіллю направо-наліво; але  після того, як колись уночі  зосліпу поцілив самого Голову  нижче спини,  покинув цю дурну звичку. І до того ж  Василько знав  секрет – проходячи повз хати сторожа, він уважно рахував порожні пляшки. Якщо була одна – до саду навідуватися було не варто, якщо ж більше двох – ласкаво просимо. А боялися хлопці пари великих, кудлатих – що твої вовки – псів.  Проте, добряче хильнувши, сторож забував їх випускати.
 Сьогодні пляшок виявилося три, пси нудьгували за парканом, тож хлопці добряче потрусили колгоспні дерева. Суспільне – значить, нічийне, хто узяв – той і господар! Зв’язані вузлом за рукава сорочки добре згодилися на торби – і влазить багато, і нести зручно, все б добре, якби не  комарі. А що?  Смачненького бажали? Тож не чувайтеся, хлопці, терпіть, козаками будете! Старайтеся, бо зранку до яру, в потаємне місце, прийдуть дівчатка – Оксанка та Ориська. Дівчата гострі на язик, проте з ними весело. А коли весело – то добре…
 - Слухай, –  шепотів Михалику Василько, поки вони продиралися крізь кущі до яру. – А давай завтра підемо до того саду, що за Многою. Там такі сливи!
- Та далеко! – пихтів у відповідь Михалик.
- Ледащо…
 Василько не встиг договорити, бо в темряві перечепився за корені та пірнув носом у кропиву.
- О, Бог покарав! – зрадів Михалик.
- Друзяка – собака! – образився Василько. – Темрява яка! Краще допоможи, бо яблука геть розбіглися…
Варто було ризикувати, синці набивати, комарів годувати, аби на порозі все втратити? Тож хлопчаки повзали на карачках,  оббиваючи коліна, навмання збираючи загублений врожай.
- Тихо! – раптом принишк Михалик.
  Десь недалеко почувся кінський храп та тихий скрип воза. Хлопчики затамували подих – зрозуміли, що в темряві вони заблукали та опинилися надто близько від шляху.
Хлопці  ховалися в кропиві, поки скрип  не зник в далині. Василько тихенько смикнув Михалика:
- Хто це?
- А я звідки знаю?
- Може, злодії?
- Може, може… – передражнив Михалик. – Та пішли вже, місяць за Діда заходить, а завтра вставати вдосвіта!
   Втім, спалося не дуже – надто вже чесалися опалені кропивою місця.
 Ранок натомість вдався  теплим, сонячним. Для Михалика він був би ще кращім, якщо б не довелося так рано вставати. Позіхаючи, хлопець знай тинявся по подвір’ї в очікувані сніданку, аж раптом :
- Гей, хлопче! Ходи-но сюди, поговоримо.
 За тином стояв незнайомий чоловік – принаймні, раніше Михалик його ніколи не бачив. Видно було, що йшов здалеку – вкрите пилюкою обличчя почорніло від сонця та вітру, одежа теж бачила кращі часи, а взуття…Що було, що не було – все одно.
- Здоровенькі були, дядьку! – привітався Михалик. – Ви хто? Чого шукаєте там, де не загубили?
- Я? – перепитав дядько. – Та так, живу, хліб жеру, а як немає – то згадаю, піснею живу!
- А звідки йдете?
- Звідти.
- А куди?
- Туди! – щиро  відповідав дядько. – Йду, куди ноги несуть. А занесли вони мене вже далеко… А що, хлопчику, господар є в хаті?
- Та є!
- То поклич!
- То кажи! Бо господар – я! – пихато похвалився Михалик. 
 Дядько міцно потиснув Михалику руку.
- Тож вітаю, господарю! Христом-богом прошу – не відмовляй бідному чоловікові в шматку хліба. А він тобі пісеньку подарує!
 І дядько  знай собі пішов прямо вулицею, у напівприсяд:
- Їде Сталін на собаці, а собака без ушей,
  Заглядає по дворах – заховайте хоч мишей!
 Батько в созі, мати в созі,
 Діти лазять по дорозі,
 Як побачать ГПУ, ховаються в кропиву!
 Наостанок дядько так лихо свиснув, що обізвалися геть усі собаки. З хати визирнула Фіона:
- Що, де? Знов ти, бісова дитина, байдикуєш? Ось я зараз кропиву!
 Михалик одразу через тин – раз! Кропиви він отримав досхочу ще вночі.
- Не лайся на малого, добра жінко! – звернувся до Фіони дядько. – Онука пестувати треба!
- Якого, до біса, онука? То син, задом би його в кропиву!
- Отакої! – здивувався дядько. – Бачив я в світі дива… А що, шановна мати, чи немає в тебе якоїсь роботи для пари умілих рук? Дорого не візьму – шматочок хліба та глечик молока. Закушу за ваше здоров’я та далі піду…
 Роботи не знайшлося, а ось  хліб та молоко – так. Дядько зручно примостився у затінку та снідаючи розповідав:
- Хутір в мене був.  Бджіл тримав, мед збирав, працею жив. Чужого на палець не брав, а своє жменею віддавав.  Сільце наше було невелике – як ваші Яцини. Жили – працювали, працювали – жили, аж раптом понабігали… таргани. « Здавайте! – кричали. – Хліб! Державі потрібен хліб!» Все винесли – до зернятка. «Мало!» Тоді пішли по дворах.
- Так і пішли? – ахнула  Фіона. – А хазяї, що ж вони?
- А що хазяї? – махнув  рукою дядько. – Що  можна зробити, якщо там десяток рил, з бомбами та пістолями? А в господаря що – вила та жінка з дітьми за спиною. Та вони входять на подвір’я як до себе і першим макаром у собаку – бах! Мовляв, наука, не підкоришся – до  неї відправимо. І мого Сірка так поклали… А який собака був! Золото, не собака! В кожного злидня. є така довга ковінька, патика чи як там її, кляту... Ними вони по коморах нишпорять, землю тичуть, де-не-де щось заховано. В кого хліба не було – позабирали картоплю, буряки, моркву, навіть збіжжя. В мене увесь мед побрали, навіть той, що на зиму… Тож я вулики поламав, бджіл на волю відпустив – все одно подохнуть, так хоч на волі. А сам хату дошками заколотив, зібрався та пішов…
- Куди?
- Правду шукати, – сумно  пояснив дядько. – Та  скільки вже пройшов – не знайшов. За хліб-сіль дякую, добра  господиня, хай тебе Бог милує, а  я далі піду – поки не знайду.
- А як не знайдеш? 
- Знайду. Немає бути на землі такого місця, де б не знайшлося правди. 
 Дядько в пояс вклонився Фіоні, потиснув руку Михалику.
- Бувай, маленький господарю! Рости на радість, та пам’ятай – живи спочатку для людей, потім для себе – і буде тобі щастя.
 І дядько пішов – сам, один, з вітром та сонцем. Фіона тричі перехрестила його спину:
- Борони тебе Боже в дальній дорозі!
 Михась довго дивився йому вслід.
- Мамо! А від кого той дядько тікає?
- Від себе, – пояснила  Фіона. – Хоч все життя тікай – не втечеш…
 Тут Михалик побачив за тином солом’яне волосся Василька і одразу забув і про дивного дядька, і про хатні справи.
- Мамо!  Можна з Васильком до річки зганяти?
- Ти диви! – сплеснула та руками. – Отаке воно! Ти  з-під курей узяв? Хату прибрав? Води натаскав?
- Ну ма-а-мо…
- Де моя кропива?!
  Василько чекав на Михалика, аби зганяти до яру, де  чекали свіжопоцуплені яблука. Але з матір’ю не посперечаєшся, і замість яблук Михалик отримав в руки мітлу й совок.
  Фіоні теж було чим зайнятися. Через колгоспні справи брудної білизни  зібралося «до ката».  Та  не судилося. Тільки-но Фіона збила над шайкою  мильну шапку піну,  як на подвір’я  забігла  Палажка, дружина дядька Тиміша. 
- Фіоно! Ти вдома?
 Та в серцях жбурнула у шайку валька; в повітрі поплили кольорові мильні бульбашки.
- А де я маю бути?
- Та на майдані, там Голова усіх кликав, не чула? – скоромовкою повідомила Палажка. – Казали, усі мають бути!
- Та що мені там робити? –  жбурнула на додачу до валька купу білизни Фіона. Хай поки відмочується.  – Ой, не думала, що на схилі років буду за чоловіка справи мати. 
- То ж підеш? – спитала Палажка
- Та піду, хай їм чиряків на обидві половинці!
 Кому горе, кому радість – тільки-но мати за поріг, Михалик кинув віника, свиснув Васильку і п’ятами накивав. Хлопці чимдуж помчали до яру.
- Слухай! – на ходу говорив  Михалик. – Я все думаю, що то були за люди, які нас ледь не прихопили уночі?
 Василько збив з довгих вій ( через які він переймався, що вони роблять його схожим на дівчинку ) солоні виноградинки поту.
- А тобі що?
- Так цікаво! – здивувався байдужості приятеля Михась. – Може, то злодії, що скарби ховали? Пам’ятаєш, як у тій книжці, що на уроці читали?
- Дурня! – сміявся Василько.
- Та що? – обурився Михалик. – Чого не буває!
- Ага, скарби тобі  на волах привезли! 
 Михась махнув рукою та наддав, легко обігнавши Василька.
   У ярі дівчат ще не було. Доки суд та діло,  хлопці роздяглися та кинулися в річку. На диво – серпень на дворі! – вода виявилася ух якою холодною. Чимдуж на берег – аж тут дівчатка, хай їм!
- Ти диви! – крикнула Оленка. – Ми тут їх шукаємо, а вони знай собі купаються!
 Михалик з Васильком як стояли, так і сіли у воду по самі вуха.
- Чого ви? – крикнув Михалик. – Не мали б трохи пізніше прийти!
 Оленка руки в боки:
- Ти диви! Вони нас ще й гонять!
- Хлопчаки! – погодилася з подругою Ориська. 
 У хлопців від холоду вуха загорталися, а ці знай собі теревенять,  дві сороки! Оленка зняла черевики та обережно спробувала воду:
-  Для мене надто тепла. А для хлопців згодиться! Так, Михалику?
 Михалик думав лише про одне – якнайскоріше вибратися на берег та зігрітися.
- Як застуджуся – коси геть повисмикую! – пообіцяв він. – Та відверніться вже, безсоромниці!
Оленка  цю погрозу пропустила повз вуха, а хлопці вже почали калатати зубами.
- А що, Оленко, вода справді така вже тепла? – поцікавилася Ориська.
- Як у колодязі!
- То може, відвернемось? О, диви, та вони вже геть сині, як общипані курки!
Подружки посміялися та нарешті відвернулися. Хлопці вискочили з води як шпарені – та чимдуж одягатися.
- Н-ну, Ол-ленко! – стукав зубами Михалик. – Я ц-це т-тобі ще п-пригадаю!
- Ти диви, налякав!
- Ц-це не-ч-чесн-но! – погодився з другом Василько.
- Справді? А хто мені у парту жабеня підклав, забув?
  Разом посміялися та помірилися, не сварившися. Михалик пригостив дівчаток яблуками.
- А ти все одно жадоба! – раптом заявила йому Оленка, догризаючи яблука.
- Хто я жадоба? – образився Михалик. Оленко жартома запустила в нього огризок:
- Ти жадоба! Василько казав, що ви груш надибали, а де ж воно? 
- Та самі, мабуть, порубали! – підхопила Ориська.
  Михалик поглянув на Василька, той лише очами лупав. А де, справді, вони поділися?
- Христос з вами! – побожився Василько.  – Ані пари не з’їси!
- Тоді де ж воно? – дивувався Михалик.
 Дівчатка боязливо переглянулися:
- Може, то лісовик забрав? Кажуть, він по ночах десь тут шльондрає…
- Тоді чого все не забрав?
- Знаю! – згадав Василько. – То, мабуть, воно загубилося, коли я впав уночі!
  Аби виправдатися, хлопці розповіли дівчаткам про нічні пригоди. Дівчатка не на жарт перелякалися:
- А якщо б вони вас схопили?
 Михалик показав налиті силою кулачки – мов маленькі диньки. 
- Хай би спробували! Ми б їм таких… дали!
- Піймав козаче облизня… – передражнила його Оленка. – Може, то й зовсім не люди були!
- А хто?
 Оленка взяла без дозволу ще одне яблуко:
- Дід! Кажуть, що колись давно, ще за наших прадідів, проїжджав колись через Яцини старий чумак з маленькою онучкою. Їхав собі та заснув, а коли прокинувся – то онучки ніде не було. Чи то вона поснула, впала з возу та забилася, чи то цигани її вполювали – ніхто так і не дізнався. Ото ж він шукав її, шукав, не знайшов, і так і помер від туги і горя. І з тих самих пір він де-не-де повертається до Яцин, шукати онучку, і не знаходить. А коли раптом вполює якесь дитя, то забирає його з собою – на арбу до того світу.
 Ориська зойкнула, закривши очі руками.
- Казки! – посміявся Михалик. – Для дітлахів!
- А якщо правда? – перехрестився Василько. 
- Мій батько каже, що  треба боятися живих, а не мертвих! – наполягав Михалик. – Мертвяки – вони що? Лежать собі, не кусаються!
- А моя бабця каже, що зараз лихі часи, і невдовзі прийде на землю Христос, тоді мертвяки з могил встануть, і буде Суд великий! А та арба, до речі, дорогою до старого кладовища їхала…
 Тепер дівчатка зойкнули разом.
- Та годі вже! – розсердився Михалик. – Боягузи!
- А ти ось не злякався? – підколола Оленка.
- Я не боюся! Нікого-нікого, ані з цього світу, ані з іншого!
- Та брешеш!
- То твоя собака там брехала, як під лавкою лежала!
- То доведи! – наполягала Оленка. – А то язиками молоти ви усі майстри, а як щось зробити…
 Михалик погрозив дівчинці кулаком:
- І доведу! Хочеш – усю ніч на кладовищі пересиджу!
- Подурів? – злякався Василько.
- Згода! – підхопила Оленка. – Якщо не впораєшся – сядеш голий у кропиву!
- Згода! А ти… ти… Оту жабу поцілуєш!
- Фу! – образилася Ориська, та Оленка вже зійшла на стежку війни:
- Згода! Тоді завтра звечора зустрінемось біля гумна, як зоря почервоніє…
 Десь здалеку поплив тяжкий гул дзвону, який ще чомусь не встигли прибрати з колишньої дзвонниці. Як добре колись з ним управлявся отець Сергій…
- Чого б це? – здивувався Василько? – Наче пожежа?
- Та боронь Боже!
- Ні! – пояснила Ориська. – Я чула, як тітка Мотря казала тітці Василині біля колодязя, що Голова сход збира. То, мабуть, вже кличуть.
- Той нам пора! – підхопився Михалик. – Як мати повернеться, побачить, що нічого не зроблено…
- Посадить голим в кропиву! – засміялася Оленка. – Тож двічі сідати доведеться…
- Не дочекаєшся!
  На сход народ збирався неохоче, обличчя похмурі. Останнього разу, коли їх так зганяли, мов овець, то колгосп так-сяк зліпили. Багато добра з того не вийшло. А що тепер? Старші та розумні попереджали – окрім неприємностей, нічого чекати не варто. Але тим і щаслива людина, що на добро сподівається  до останнього:
-  Кум Охрим, про що сход?
- Та хто його зна!
- Та про що там, окрім податків. Вівцю двічі на рік стрижуть, селянина – десять!
- Не каркай!
- Та де там…
- Тихо! Виходять!
Голова за старим звичаєм скинув перед громадою капелюха, вклонився.
- Вітання, друзі!
- З понеділком! – брякнув хтось з натовпу. Голова погрозив кулаком:
- Прохор, во! Здорові були,  чоловіки!
 Гостра на язик  Палажка одразу кольнула:
- А нам, жінки, ніякої пошани. За людей не вважають – від Голови знай собі лише чоловікам вітання. Тоді я з вами привітаюсь – здорові були, товариші жінки!
  Чоловіки зареготали. Голова махнув картузом:
- Годі, годі! Не до жартів. Ось зараз вам товариш Сидоренко все скаже.
 Люди принишкли –  від цього добрих новин годі чекати. 
  І Сидоренко  не розчарував:
- Товариши! Як вам відомо, кілька днів тому ми з Головою побували у місті. Зустріли нас, як татарина, а проводжали, як москаля. Сором вийшов! Виявляється, наш колгосп добре прославився – став першим від заду. План хлібозаготівель не виконано  більш ніж на десять відсотків! І це у той час, коли наш працелюбний пролетаріат з штанів вистрибує, аби наша соціалістична Батьківщина нарешті переборола отриманий у спадок від клятого царату відставання від буржуазних країн!
 - Так ви самі усіх господарів повиганяли! – крикнув дядько Тиміш. Цей ніколи не в змозі був стримати язика. –  Скільки жита в полі згинуло! Чого тепер винних шукати?
- То шкурні справи! – парировав Сидоренко. – Питання зараз таке – не хто винен, а що робити?
- А що тут поробиш? – загуло на майдані. – Жнива закінчено, до зими нового хліба не виросте!
 Сидоренко переглянувся з Головою, Чекіст непомітно розстебнув кобуру, погладжуючи бік.  Починалося найважче.
- Товариши! – голос у Сидоренко ледь помітно сів. – Райрада поставила нас на вид и вимагає рішучих дій. Бюро райкому запропонувало нам  рішення, ми його прийняли, але з важким серцем. Сподіваюся, ви нас зрозумієте і пробачите.
- Та кажи вже, не тягни!
 То знов терпець увірвався у дядька Тиміша.
- Товариши! Як відомо, на початку року вам, як колгоспникам, була встановлена норма за трудодень – кіло жита. Справедливо, але тепер, аби покрити нестачу та розрахуватися з державою, доведеться зменшити норму на триста грам…
 Люди чекали поганих звісток. Але такого… На майдані запанувала тиша – як на морі перед бурею. Загальна   думка ще не визріла, не прийняла остаточної форми.
 Першою отямилася, як завжди,  Палажка:
- Чоловіки, хай вам грець в штани, чого ж ви мовчите? 
- Хіба не бачите, як у нас останню копійку відібрали? – додала  Фіона.
- Браття! – закричав дядько Тиміш. – Пограбували нас! Білим днем пограбували!
- Це тимчасово! – надривався Голова, та його вже ніхто не слухав. Досить!  Серед виру погроз, прокльонів та лайки лише хтось один спромігся на головне запитання:
- А як щодо того, що вже отримано?
   На майдані разом стихло.
- З того,  що отримано, – хрипло оголосив Сидоренко, – третину потрібно буде повернути! 
  Від такого нахабства люди знов  втратили дар мови. Навіть  Палажка не знайшла чого сказати. Натомість дядько Тиміш скрутив заскорузлі від тяжкої праці пальці у знаний шиш та показав його Сидоренко:
- Бачив? Такого добра у мене вдосталь! Приходь, не пожалкую!
- Шкурник! – зблід від образи Сидоренко. – Та таких, як ти, я…
 Сказати, що він там робив з такими, як дядько Тиміш, Сидоренко не встиг. Хтось жбурнув йому в пику гилою картоплею, добре, що не влучив. Чекіст ледь не силоміць потягнув його  геть. 
- Заканчивай! – звелів він Голові. – А то добром не кончится. Пусть покричат себе и разойдутся, а полезем в бутылку – разорвут, как кошку собаки.
- Добре, друзі! – махнув Голова. –  Йдіть собі з Богом!
- Ні, почекай вже! – прорвався ближче дядько Тиміш. – Це що ж виходить – ми рік на дядю горбатили, усі податки виплатили, а тепер ще й третину віддати? За що? 
Ґвалт стояв такий, що дітлахи покидали бабки та припустилися на майдан  дивитися. Думали – деруться. Майже вгадали.
- Любі друзі! – ледь стримував розлючений натовп  Голова. – Я-то хіба в чомусь винен? Роблю, що скажуть! Райрада вирішила…
- Оце тобі й рада! Вона рада, лише народ не радий! 
- Та що ж робити?
- Владу запитати треба! Прохання виписати!
- Та вони з ним до нужника не підуть…
 Коли не знаєш, що робити – запитай! А хто надасть найкращу пораду? Звичайно, старий! Ось тут і став у пригоді дід Хведот. Стариш за нього нікого у Яцинах не було.
- Ану, дід, кажи – що робити?
Дід  Хведот скинув капелюха:
- Друзі, що моя дурна голова надумала, послухайте! Багато років я прожив, не одну владу пережив, і не згадаю такої, яка б дбала про народ. Що ми для них? Але всяка влада від Бога, і якщо Бог схотів, щоб так було, отже, так має бути. 
 Такий початок нікому не сподобався:
- Діло кажи, сивий!
 Дід приклав долонь до вуха:
- Га? Чого? А, порада в мене така – завтра вдосвіта самим принести цю кляту третину. Врешті-решт, то ми зберемо самі, а як підуть по хатах, то хто зна, чи не захочуть раптом вони прихопити замість третини добру половину?
Діда засвистали. Чекіст мав рацію – кричали багато, судили-рядили довго, до вечора, і так і пішли по домах, нічого не вирішивши.
- Хто зна? – розмірковували деякі. – Може, і прав дід Хведот?
- Сам зайвого не віддаси! – погоджувалася решта.
  І наче змовились – зранку біля заготпункту вишукалася черга. Віддавали зерно неохоче, як від серця відривали, проте – мовчки… Голова та активісти ледь встигали приймати «данину». Що вони там при цьому в книгах писали – нікому не показували. Принесли свій мішок і Михалик з мамою; не такий вже великий, проте Цербери світлого майбутнього їм не знехтували.
  Сидоренко, до речі, ніхто не бачив. А все тому, що Чекіст  наказав йому сидіти вдома і не пхати носа на вулицю, доки народ хоч трохи не охолоне. Щиро кажучи, Сидоренко вважав, що ночі на це вистачить,  та добряча каменюка, що зранку бахнула по дверях, показала – не вистачило.
   Весь день Михалик тинявся на подвір’ї. Чудовий образ старого цвинтаря в оточенні похилених від часу хрестів не йшов у нього з голови. «Ой, нащо я погодився…» А хто за язика тягнув? Слово дав – тримай! Або готуйся до кропиви.  Фіона не на жарт перелякалася, не розуміючи, що коїться з дитиною. «Чи не хвороба яка, боронь Боже?» – думала вона собі. Деж їй здогадатися, що її син раптом вирішив довести, що він таки чоловік, у вельми незвичний спосіб.
  І настав вечір. Як на Михалика, аж надто швидко. 
- Мамо! Ми з Васильком сьогодні на вечірню зорю підемо, на Многу. Рибалити на зорях!  Там у діда Трохима заночуємо. Можна?
  Фіона схопилася за рогач:
- Чи не надто ти вже господарем собі став?
Можна було б відмовчатися та сказати потім, що мама не відпустила… Та на Михалика, це було б зовсім вже по-дівчачому.
- Ну ма-а-мо! А я тобі окунів принесу…
  Фіона, яка виростила вже двох синів, розуміла, що втримати дома хлопчиську – справа марна. Та материнське серце та досвід підказувало – щось тут не так.  Мати вагалася, і можливо, врешті решт відмовила б, та на щастя (чи нещастя, хтозна) для Михалика до хати вчасно зайшов Василько.
- Христос з вами, тітко Фіоно!
- Куди ж зібрався? – вирішила перевірити Фіона. Так, про всяк випадок.
- До діда Трохима, – не моргнувши оком, доповів Василько. – Він сітку лагодитиме, допомогти прохав, а нам за це вушиці обіцяв.
   Фіона уважно придивилася до Василька – наче не бреше.
- Ну, то йдіть, – здалася вона. – Якщо вдвох. Ти вечеряв?
- Дякую Ісусу…
   Фіона таки завернула синові з собою трошки хліба та цибулі. Зайвими не будуть.
- Ой що то за діти пішли… – приговорювала вона, залишившись сама. – Нічого не бояться, ані водяників, ані лісовиків не визнають. Ох-хо-хох… Пуста хата. Скільки народила, де ж ви, дітки? Виросли, розлетілися. Ото доля жіноча, все життя когось чекати. Ой, Василю, Василю, чоловіче мій любий, де ж тебе по світу носить?
 А  хлопчики поспішали до гумна.
- Ти дурень, – говорив Василько. – Якого дідька ти задумав? Мало тобі лиха?  
- Та я вже сам не радий, – зізнався Михалик.
- Тож відмовся! Доки не запізно. Я нікому не скажу!
- Ти не скажеш! – заперечив Михалик. – А Оленка? Сам знаєш, як їй на язика вскочиш – то ой! Вона ще такого навигадує, зараза! Всі будуть сміятися, мовляв, Михайло Корзун – боягуз!
- Схаменися! – наполягав Василько. – А   що як ти підеш начебто до кладовища, а сам тихенько городами – і до мене? Або справді до діда Трохима! А зранку вдосвіта – на кладовище, немов би ти там всю ніч просидів.
 Михалик замислився. Спокусливо, звичайно, проте…
- А як дізнаються? Корзуни ніколи брехунами не були! Тож я перший собі такий – боягуз та ще й брехло! Ні, краще вже  головою в колодязь. Пішли вже, мерці чекають.
- То роби собі як знаєш!
   За розмовами та суперечками хлопці запізнилися, і Оленка з Ориською зустріли їх з боєм.
- Ти диви! Ми на них чекаємо, знай собі комарів годуємо, а вони ледь швендяють!
- То Михалик сили зберігає, аби з кладовища чимдуж бігти!
- У кропиву! Кропиву!
 Хлопці з гідністю промовчали – не варто суворим чоловікам звертати увагу на жіночі теревені. Дівчатка, що з них узяти? 
- Ну що? – оголосив Михалик. – Всі побачили? Викликали – я прийшов! Ну, бувайте собі – вам додому, а мені – на цвинтар.
- Ми он що, – відповіла Оленка. – Як ми перевіримо, що ти і справді пересидів ніч? Може, ми додому, й ти додому – чигирями?
 Михалик глянув на Василька – мовляв, я ж казав!
- Хіба мого слова тобі буде не досить? 
- Ну-у…
- Овва! – презирливо  посміявся Михалик. – У привидів віруєш, а людям не довіряєш!
 Оленко топнула ніжкою:
- А жабу мені цілувати? Так  давай тебе зараз лизану – різниця невелика! – та й підемо собі додому! Я просто хочу, аби все було по-чесному!
- Буде тобі по-чесному! – завівся Михалик. – Якщо ти така вже вперта коза, то ходімо разом! Ще подивимось, хто кого пересидить.
 Невідомо, з умислом він сказав чи так, з язика зірвалося, та Оленка одразу руки в боки:
-А що? І піду! Не один ти в нас такий сміливий!
- Ти що! – ахнула Ориська.
- Ви геть подуріли? – підтримав її Василько.
 Михалик і Оленко – вже побратими по нещастю – зневажливо зробили друзям відомі в їхньому дитячому світі жести. Тепер їх, відчайдух, було двоє проти двох.
- Я мамі скажу! – надривалася Ориська. – Ти ж хотіла його на цеп пристебнути!
- Чого-чого? – завівся Михась.
- Дура! – кричала у відповідь Оленка. – Якщо ти це зробиш – знай, ти мені більше не подруга! Я краще із Зінкою-слюнявкою поруч сидіти буду!
- А ти чого мовчиш, губи дуєш? – наступав на Василька Михалик. – Хапай Ориську та біжи до мамчиної спідниці, розказувати!
- Ти знаєш, я так не зроблю! – відбивався Василько. – Ти ж мій друзяка! Я не піду доносити, я піду з тобою!
 Отакої! Чого-чого, а  від Василька, який більш за батьківського ременя боявся лише чортів, привидів та іншої нечисті, Михалик не чекав такої сприті. Ориська шмигнула носом:
- А мені що робити?
- Біжи додому! – презирливо порадила Оленка. – Мамці під плахту!
  Оленка схопила Михалика за руку, і вони рішуче попрямували ледь помітною стежкою, яка, оминаючи стару кузню, виводила прямо на цвинтар. Василько йшов позаду, щохвилини рятуючи себе хрестом. Ориська побідкалась – побідкалась, пошмигала носом та попленталася слідом.
 Старий цвинтар був ледь не старіше, ніж самі Яцини. Під високими деревами, у затінку, під кам’яними хрестами спочивали прадіди, сильні й чубаті, що першими зрубали на березі Многи засічну полосу. Тут давно вже нікого не ховали; про старий цвинтар ходило багацько різних чуток та пліток; навіть дорослі вдень намагалися оминати це місце.
 Діти облаштувалися подалі від могил, під деревами, що густими кронами створювали щось схоже на дах. Доки Михалик облаштовував з трави м’які лежанки, а дівчатка вправно займалися вечерею, Василько щось там рачки повзав навкруги.
- Ти що там робиш?
- Не займай! – сердито обізвався Василько. – Це свят-круг, оберіг, що душі наші збереже!
 Виявилось, що Василько поцупив в школі шмат крейди, поплескав на нього святої води і тепер намагався провести круг, дарма що вогка земля не давала змоги вправно малювати. Втім Васильку вдалося щось там накреслити, потім він охрестив усі чотири сторони, прошепотів молитву, ще пару якихось намовлянь і оголосив:
- Готово! Як стемніє – за круг ногою ані руш!
- Нема дурних, – буркнув Михалик. Він хоч і посміювався над забобонним товаришем, проте мав визнати, що на душі стало трохи полегше. Хтозна, а якщо допоможе?
 Дівчатка покликали вечеряти. Хоч вони й поділили невибагливі харчі порівну, хлопчики примудрилися-таки віддати дівчаткам кращі шматки. Сонце сідало; по  землі побігли довгі строкаті тіні, на заході червоним золотом палали зорі, обіцяючи на завтра вітер. В дітлахів з’явилися перші гості – комарі, що радо гули неочікуваній вдачі. Та радість їх виявилася недовгою – Михалик дістав шматок труту, підпалив, та їдкий димок змусив кровожерливу зграю забратися геть.
- Фу, смердюче! – кривилися дівчата.
- Нічого! – вмовляв Василько. – Поки так, а невдовзі комар сам до ранку піде, відчуваєте, як туманом потягнуло?
- Треба було щось тепле узяти… – бідкалася Оленка. Михалик скинув свитку – стару, ще від діда – та прикрив  дівчачі плечі. Ориська притислася до подруги, і невдовзі вони вдвох грілися під теплим сукном.
 - Слухайте, а як вас вдома відпустили?
- Я сказала, що буду ночувати у Орисьці, – пояснила Оленка.
- А я – у Оленці! – додала Ориська. – А до ранку ще чогось вигадаємо.
- А як батьки дізнаються, ой буде вам!
- Що буде? Буде та й буде! А вам що, не всиплять?
- Та де там! – посміхнувся Михалик. –  Дід Трохим сьогодні ввечері слив’янку курив, тож він на ранок і не згадає, чи в нього ми ночували.
- Михалику добре! – зітхнув Василько. – В нього лише мати вдома, а в неї рука легка!
 Легка! Михалик потер собі по нижче спини, пригадавши мамчині «гостинці».
- Може, хоч вогню запалимо? – запропонував він.
- Ага! – схаменувся Василько. – Заходьте, любі друзі, на вогник!
- Ну то хай собі – живим тепло завжди вподоба!
- А де їм тут, живим, узятися? Сидимо тихо собі, може, й не помітять!
Якщо Василько від чогось і тремтів, то точно не від холоду. Настала ніч, на небі з’явилися перші зірки, і разом з ними прийшов страх. Десь у Яцинах співали на ніч півні, ліниво перебріхувалися собаки, а на старому цвинтарі стояла гнітюча, моторошна тиша. Коли десь поруч гулко загукала якась нічна птиця, дитячі серця разом утекли  в п’ятки. 
- Слухайте, може, підемо додому? – зненацька заскавчала Оленка.  – Я  краще вже жабу поцілую!
- Запізно! –  простогнав Василько. – Дивиться, місяць сходить, краще вже у крузі пересидіти до ранку, тут ми в безпеці!
- Ти мав рацію, – нарешті погодився з другом Михалик. – Я таки дурний. Слухайте, а якщо так – ми разом усі підемо додому, і мовчок! Ніхто нікому нічого не винен. Згода?
 Міг би й не питати. Дівчата скочили, Василько вагався – йому теж вельми хотілося якнайшвидше опинитися якнайдалі звідси, та від боявся вийти з круга.
- Ну, то ходимо! – квапив Михалик, аж раптом Оленко смикнула його за рукав.
- Тихо! Чуєш?
 Тишу цвинтаря раптом порушили цокіт копит, ледь чутний скрип воза та бухикання. Хтось їхав дорогою, що вела до Яцин.
- Ой матінко… – застогнала Ориська. – Дід!
- То він! – не на жарт перелякалася Оленка. – Старий чумак шукає онучку!
- Тихо! – благав Василько. – Сидіть, може й не помітить! Свят-круг, спаси, свят-круг, збережи…
 Михалик вже не знав, що думати, аж раптом почув, як на дорозі хтось голосно чхнув.
- Чекайте! – прошепотів він. – Хіба привиди чхають?
- Хто їх  зна,  не зустрічав! – хрестився Василько. – Може, і чхають…
 Він поліз за пазуху і витягнув назовні… декілька дерев’яних хрестів.
- Нате! Сам в’язав, з осини… Як, не дай Боже, вхопить, то у груди йому – раз!
- Я не зможу! – калатало Ориську. Василько силоміць вклав їй в руку хреста:
- Жити хочеш? Ото зможеш!
 - Тихо!!! – мов змій, зашипів Михалик.
 Щось голосно хряснуло, і  у тиші цвинтаря почулися  голоси:
- Куди тебе чорт заніс?
- Щоб тебе, кого згадав у такому місці! Темрява, хай їх грець, нічого не видно!
- Та пусти коняку, вона дорогу знає, сама виведе!
 Отакі тобі привиди…
- Хто це? – здивувалася Оленка.
- Не знаю, – ледь чутно відповів Михалик. – Не привиди – це точно…
- Мабуть, ті, кого ми зустріли минулу ніч? 
- Ш–ш!
 До двох  голосів на дорозі додався третій, вельми владний:
- Тихіше ви, одоробли! Якщо хтось почує!
- Да хто? Тут і вдень нікого немає, що там вночі!
- Так, місця тут якийсь моторошні.
- Зато надійніші за сейф НКВС!
 І усі троє розсміялися.
- Не на добро ми розвеселилися… – зітхнув  хтось. – Мені  це все не до вподоби.  Погані  передчуття.
-  Годі скиглити!  Ще «спасибі» скажеш! Вір – як  вигорить ця справа, то сріблом на золоті жерти будеш!
- Розстріляють! – стогнав хтось.
- Куля ще на нас не відлита! Допомагай краще, базікало… 
 Діти почули скрип та скрегіт, наче відчинялося щось велике і важке. 
- Покваптеся! – підганяв  владний голос. – Скільки?
- Десять торбин – без малого двадцять пудів.
- Негусто.
- Та Господь з тобою! Двадцять пудів – не голка в мішку, як сховаєш нестачу? А дізнаються?
- Ти зробив сьогодні все так, як я казав?
« Що такого він мав зробити?» – наполегливо думав Михалик. Незважаючи на те, що крізь легкий туман голоси доносилися глухо, він готовий був заприсягнутися, що вже колись їх чув.
- Авжеж! – погодився хтось.
- Тоді  нема чого хвилюватися. Це все дитячі забавки, знав би ти, які справи я робив раніше, ого! 
- Якби тут не було цього енкавеесного яструба…
- Повір, недовго йому лишилося. Й не таких ламав. Закінчили? Ставте на місце.
 Діти знов почули довгий, схожий на стогін, скрип, від якого по тілу бігали мурахи. Михалик глянув на друзів і, незважаючи на небезпеку, ледь не розсміявся, такі вони були однакові – бліді обличчя, круглі очі, тремтячі губи. Невже й у нього так само?
 Тим часом непрохані гості забиралися геть. Голоси потроху вщухали.
- До речі, як прибуток ділити будемо?
- По братські!
- Знайшов дурних! Краще вже по-чесному, на душі…
- А в тебе є вона, душа? Після всього, що зробив?
- Господь зрозуміє і пробачить. Не я перший, не я останній. Все одно це нічийне.  А ти ось не злякався  осуда Святої Трійці?
- Поки мене більше лякає осуд Трійки чекістській…
 Діти чекали у схованці, доки голоси та скрип возу не розчинилися у нічній тиші. 
- Та-ак! – наголосив Михалик. – Недарма батько сказав, що треба живих боятися, а не мертвих!
Дарма він це сказав – дівчатка і так були налякані, а Василько знов почав стару пісню:
- Свят-круг, рятуй, свят-круг, збережи…
- Та досить вже! – розсердився на нього Михалик. – Он диви, тих не  чіпали, і ми їм на дідька не здалися. Краще давайте разом поміркуємо, що робити будемо?
- А що? – пискнула Оленка. – То, мабуть, злодії були!
- Лихі люди! – погодився Василько. – Треба розповісти…
- Кому?
- Та дорослим там, Голові, мабуть?
- Ага! – презирливо посміхнувся Михалик. – А ще потім батькові поясниш, якого дідька ти опинився уночі на старому цвинтарі. Кропива за щастя стане!
 Діти схвильовано переглянулися – про це ніхто і не подумав.
- То що, так і облишимо? – сумно запитала Ориська. – Хтозна, що вони накоїли?
- А може, – раптом припустив Василько, – вони когось вбили, і тут, на цвинтарі, сховали? Хто стане шукати мерця серед мерців?
- А може! – погодився Михалик. – То  ходимо подивимось?
- Господь з тобою, ні! – перелякався Василько. – Що хоч роби, а з кола не піду!
- То й залишайся тут до ранку! – засміявся Михалик. – А ми зараз додому… Так, дівчиська?
 Оленко взяла Михалика за руку:
- Справді, Мишко, не ходи! 
 Всередині хлопця безжально воювали між собою страх та цікавість – два випробування, якими  людину перевіряє Господь. І цікавість перемогла…
- Я мушу. Правда, мушу…
 І раптом Оленка розплакалася. До сьогодні ніхто не бачив в її очах ані сльозинки.
- А ти правда сміливий! – схлипувала дівчинка. – А я – дура!
- Ти не дура для мене! – заперечив Михалик. – Ти – подруга!
 Василько зняв з себе хрестика та повісив на шию Михалику:
- Хай Хрест Святий та милість Божа врятують тебе від усякого зла!
 Михалик потиснув дружню руку, видохнув, як перед стрибком у воду, і рішуче зробив крок через кордон уявного кола. Василько охнув.
 Нічого не сталося.  Небо не впало на землю, і з-під неї ніхто не піднявся. Михалик зробив ще крок, другий, все сміливіше та сміливіше,  аж раптом хлопець зрозумів, що не знає, куди йти. Хоч неповний місяць заливав все навкруги сріблястим сяйвом, старі кам’яні хрести  звідусіль здавалися однаковими. І  страшними.
- А куди? – ніяково запитав Михалик.
- Туди! – Василько тицьнув рукою кудись направо.
- Ага? А чому не туди? – Михалик в свою чергу вказав наліво.
Аж раптом голос подала Ориська.
- Вони приїхали старим шляхом! – пропищала вона. – А він йде від церкви, а над нею завжди йде місяць, он йди на нього, і натрапиш!
- О, а ти справді не лише рюмсати вмієш! – похвалив її Михалик.
 Йти на місяць виявилося набагато легше, проте так же лячно. Серце в Михалика калатало так, що він боявся що хтось почує. Від схованки до місця було десь кроків двадцять, проте хлопцеві здалося, що ледь не двісті. Одного разу хтось немов схопив Михалика за ногу, і він геть облився холодним потом – та то просто нога заплуталася у щільній траві. Нарешті Михалик натрапив на галявинку, з усіх боків оточену, мов вартою, дивними старовинними  хрестами суцільного каменю. Навіть у мерехтливому місячному світлі було зрозуміло, що невідомі злодії облаштувалися саме тут – висока трава була геть збита та прим’ята, у вогкій землі залишилися сліди копит та коліс. Та більш нічого дивного, незвичного Михалик не побачив; звичайно, треба було б піти туди, у темряву, пошукати за хрестами, та хлопець вже не в змозі був змусити себе зробити хоч один крок.
 - Пугу!
 Михалик тільки-но не помер від ляку. Прямо перед ним, на найвищому, та найстаршому хресті сидів пугач. Величезні жовті очі, немов два ліхтарика, дивилися прямо  хлопцеві в обличчя.
- Христос Господь! – прошепотів Михалик, показуючи Василькового хрестика. – Душа невинна!
- Пугу!
 Пугач розправив крила та ледь чутно злетів над самою головою Михалика, ледь не зачепивши волосся. Хлопець перелякано позадкував – аж раптом щось хруснуло під ногою. Михалик нахилився та підняв маленьку дерев’яну трояндочку.