Частина перша

                                                         Тіні Світла.
                                  ГЛАВА 1.  
         США, 1992р.  
  У Новому Світі є велика країна. У цій  великій країні є маленький штат. У маленькому штаті є великий округ; в тим великім окрузі є маленьке містечко. У тому містечку є великий будинок; у тому будинку є маленька майстерня.
  Там панували аромати  деревини, фарби, олії, лаку.  Скрізь, куди  кинь оком – дерево, дерево, чурбаки, підлога вкрита  тирсою, стіни – полицями з напрацьовками,  наполовину зробленими виробами, реманентом… Чого там лишень не було! Втім, саме  цей безлад  наповнював майстерню життям.
   Господар цього царства, сивий Майстер, невтомно працював за дивним  столом. Іншого такого не знайти – Майстер вигадав його конструкцію сам і тим неабияк  пишався.   Стіл можна було за потребою одним рухом зробити вищим чи навпаки, змінити кути нахилу тощо… Вельми зручно, особливо коли маєш пошкоджений поперек. За цим столом з допомогою ножа та долота Майстер перетворював звичайний дерев’яний диск  на справжній витвір мистецтва. 
  Майстер…Сім букв. Дехто може працювати   все життя, і так і не дочекатися визнання. «Щасливчик!»  Скажуть, щиро вважаючи, що «на щастя  розуму не треба».  Майстер лише посміхався, коли краєм вуха чув таку дурню. Кому як не йому було відомо, що ховається за мерехтливим «Щастям»: роки виснажливої праці, гіркий сум  невдач та поразок, коли головне не зневіритися, не опустити руки, не покинути того, що наповнює світом твоє життя. Працювати, знов і знов, вдень і вночі, до сьомого поту, щиро радіти кожній маленькій перемозі, і одразу забувати про неї з розумінням, що можна зробити ще краще.  А де ж кінець, мета? А нащо?  Майстер має прийняти, що він ніколи не стане кращим, бо життя – коротке, а мистецтво – вічне. Піде він, на зміну прийдуть інші – молоді, повні сил та по-доброму нахабні. Вони підуть далі, туди, куди старому Майстру зась. 
 А нащо тоді упиратися?  І Майстер не відповість. І не тому, що немає що сказати. Просто не варто відволікатися  на дурню – Майстер має працювати. Його не лякає втома, не хвилює осуд, байдужа слава. Його  бентежить одне – що він може не встигнути. Не встигнути відкрити людям те, що відомо лише йому. І таким, як він.
 Майстер  зробив кілька упевнених рухів коротеньким долотом. Трохи подумав і додав ще пару надрізів.  Невдоволено похитав головою. Відклав долото, взяв ножа –  раз, два, три! – щось виправив. Задоволено погладив заготовку, відчувши бархатисту на дотик деревину. І знову взявся за долото…
 Майстер так захопився роботою, що не помітив, як до майстерні дехто зайшов.  Це був його найвірніший шанувальник, найсуворіший критик, найнадійніша опора та янгол-охоронець. Дружина. 
- І так все життя, – сказала вона. – Звідки лишень у тебе наснага береться?
 - Я і померти хочу за любимою справою, люба Маруся, – відповів Майстер, не відводячи погляд від дошки. – Почекай, люба, ще пару надрізів… Ну, ще трішечки…
 Маруся знала, що ці «пара надрізів» легко можуть розтягнутися до вечора, тож обережно поклала долоні чоловікові на плечі, і той змушений був нарешті відкласти долото.
-  Я не так прийшла! – сповістила Маруся. – Новини з України ластівкою прилетіли! Щойно отримала.
 Майстер стиснув тендітні ручки дружини у своїх гарячих долонях.
-  Добрі чи погані?
- Як подивитись…
-  Та кажи вже, кажи, люба! – квапив Майстер. – Поки   в мене дерево не луснуло від цікавості.
 Маруся обійняла чоловіка.
- Годі. Дозвіл  отримано.  На  нас чекають в Києві. І в Полтаві. На Україні. На Батьківщині…
Майстер обережно підвівся, спираючись на стіл.  Поперек, хай йому…
 - Ні, люба, – тихо виправив він дружину. – На нас чекають вдома.
Україна, Полтавщина, 1930р.
  Полтавщина – благословенна земля! Споконвіку українська, від дідів-прадідів, які прийшли сюди здобувати волю з шаблею та списом, а залишилися з  ралом та ціпком. Хіба знайдеться таке слово, яким можна було б описати красу і велич  золотого від спілого хліба лівобережного степу, блакитного неба, прозорих річок та срібних джерел з водою крижаною навіть у спекотний день.  Старі, в свій час залишаючи світ, наостанок кланялися землі – дякую, Матір-годувальниця! Хто до неї з ласкою, до того і вона з добром.
 На півночі Полтавщини дрімає в оточенні лиманів, озер та ставків старий Пирятин. А як оминути ставки та відправитися на схід, то на березі маленької веселої Многи знайдеться  село з дивною назвою Яцини. Хто й коли вперше поставив тут хату, звідки взялася така назва – вже навіть найстарші люди не згадають.  Живуть там не так вже заможно, проте гордо. Звуть себе не «селяни», а «Козаки».  А  чим козак гладок? Наївся та на бік! Але це не про яцинців. Козак – він на те й козак, що на всі руки майстер. Все вміє козак, а чого не знає, тому навчиться. А серед давніх козацьких родів першими майстрами Яцин споконвіку вважалися Корзуни. 
 Колись гуляла така байка, що перший з Корзунів, вертаючись з Січі, заблукав. І у хащі лісу натрапив на лісовика. А лісовик той борті стеріг, вареним медом частувався. Страшний був, мов старе трухляве дерево, хто побачить – останок життя уночі прокидатися буде. А що козаку з того, якщо він ні Бога, ні чорта не боявся? Варений мед – то ласощі, а хіба то  козак, якщо не вип’є все, що бачить? І Корзун як взявся до справи, то старий лісовик не знав вже куди подітися. І гримав, і лякав, і старих пнів напускав, а козак знай собі п’є-гуляє. Нема чого робити, і уклав старий лісовик з козаком Корзуном угоду: аби козак до його борті шлях забув, дає лісовик йому та його роду владу над деревом – хай яке козак до рук не візьме, воно йому підкориться. Вдарили по руках,  і козак поїхав собі, прихопивши на додаток ще чарку меду.
 Правда то чи вигадка, але кращих майстрів по дереву, ніж Корзуни, Яцини не знали.  Громада хліб сіяла; сіяли й Корзуни, але якщо у когось з козаків віз зламався – куди? До Корзунів! Сані полагодити, бочку засмолити? До Корзунів! Не було такого дерева, з яким би не впоралися їх міцні й працьовиті руки.
  Козацький хліб  не солодкий. Солоний від пролитого поту, і люди ціну йому знали,  шматочком не розкидалися. Доля – тяжкий труд, від світанку до заходу, коли треба – і вночі добрий господар оре, сіє, косить, скирдує…  Аби лише не втратити дорогоцінний, швидкоплинний час, коли день рік годує. А взимку, коли все пораховано та покладено в комори? Теж не до відпочинку – чоловіки до весни рала перевіряли,  вози лагодили, бочки набивали, знай собі  майстрували. Жінки ткали та вишивали, а їх рушники та сорочки по всій Полтавщині розходилися. А діти? Ледарів не знали, з малих років на полі, гусей пасли, доглядали, допомагали… А скільки їх, дітей, було? А хто там рахує? Скільки Бог дав, стільки і є. А там вже що має бути – те й буде. 
    Максима Корзуна знали не лише в Яцинах та Пирятині. З самої Полтави до нього привозили сані та вози, аби  візерунками прикрасити спинки, задки, люшні та притики.  Максим нікому не відмовляв, за совість працював, і абияких грошей за роботу не брав. Подякує задоволений господар чим мав, та йде собі з Богом. 
- Кожен має щось залишити по собі, – відповідав він на закиди друзів, що, мовляв, «дурень, даром працюєш!». – З землі святої вийшов, до землі й повернуся, прахом піду, немов би не було мене.  А візерунки залишаться. Гляне хтось на них, зрадіє, та згадає старого незлим словом.
 Син Максима, Василь,  пішов батьківською стежкою. Максим вкладав у нього все, що знав, переконаний, що син продовжить добру справу та рід майстрів не перерветься. Час йшов, хлопець дорослішав, і невдовзі люди почали приходити вже не до постарілого Максима, а до Василя. Згодом хлопець одружився – взяв за себе гарну дівчину з дивним ім’ям Фіонія. Наче світло побачив старий Максим, коли молоде подружжя  подарувало йому онука. А потім ще, і ще… Дід Максим невтомно виточував з дерева іграшки, мріючи, як онуки підростуть, і він разом з сином буде навчати їх справі довгими зимними вечорами.  Проте не так сталося, як гадалося. Жоден з онуків не успадкував родинного таланту; невдовзі буревії війн та революцій занесли й Василя  далеко від дому, на край світу – аж на Амур. Яцинці тоді навіть не здогадувалися, що таке чудо є на світі. Старий Максим молодився, гнав геть хворі та неміч, прагнув будь-що дочекатися повернення сина. Не дочекався…
  З дня смерті старого Максима минуло вже вісім років. Сім збігло, як нарешті повернувся додому Василь – худий, хворий, проте живий. Жінка зустріла довгоочікуваного чоловіка як належить, і за місяць зрозуміла, що…
- Ну що ж… – сказав на то Василь. – Якщо Бог нам у наші роки дарує дитя, то воно має на щось згодитися…
 І йшов вже шостий рік, як у Василя народився ще один син, якого дід Максим вже не побачив – Михайлик…
 Як жили Корзуни? Та як усі. Не багато, і не в злиднях, проте чесно.  Як казали – «міцні середняки». Старші діти знай собі по вечорницях бігали, маленький Михалик ще за мамчину спідницю тримався. Василя в Яцинах поважали – за працелюбство, за чесність, за вдачу. Тихенько заздрили собі: диви, як пощастило, все при ньому – і руки від Бога, і дружина красуня, працьовита, і мати хоч куди, і діти здорові, при справі…
 Казати нема чого – працювати Корзуни вміли дай Бог кожному. А відпочивати? Гей, земля гуділа! Дні народження там, Новий рік ще так-сяк; проте Великдень, Хрещення, Трійця, Різдво – ого, знай наших!  Особливо Різдво. Святвечір  родина Корзунів завжди відзначала, хай там як дивляться на них голова Комбезу та завжди голодні активісти.
- Бога нема! – надривалися вони. – Це все омана! Ми люди нового світу!
- Ну і нехай!  – стискав на це плечима Василь. – Але так жив мій батько, і дід так жив, і бабка, і я буду жити. А діти – вони вже як себе мають…
 Так вважав не лише Василь. Хай там як, а щороку зранку шостого січня  яцинців добровільно-примусово зганяли на мітинг, де черговий агітатор «гневно клеймил позором замшелые пережитки бородатого прошлого, которые…», ну й далі як належить.   Яцинці знай собі слухали, а надвечір збиралися великими родинами навколо столу, де вже стояли кутя та узвар, і найстаршій чоловік знімав з красного кута стару, від діда-прадіда ікону.      Нею він хрестив дітей, а старенька бабуся роздавала кутю, пильнуючи, аби всім дісталося порівну. Хоч колядки під вікнами вже не співали, та вдома ніхто не заважав тішити рідних жартівливими,  веселими, знайомими з дитинства пісеньками. А  коли дорослі йшли відпочивати, діти збиралися біля діда, і він розказував казки про усілякі дива, які трапляються на світі вночі перед Різдвом.
 Зранку  йшли до церкви. Активісти щороку вішали на двері величезний замок, проте кожного Різдва на ранок він кудись зникав (потім, щоправда, з’являвся, але то таке), панотець відкривав двері настіж і правив службу Божу. А потім починалися веселощі – люди  віталися, христосувалися, діти  збирали та несли «вечерю» хрещеним.
 Цього року  на Різдво Корзуни налагодилися відвідати хрещену маленького Михалика. Кума мешкала на іншому кінці Яцин; Михалик не дуже часто бачив хрещену – та більшу частину часу проводила вдома, біля сина, Андрійка, який від народження майже не міг сам ходити.  Мати підготувала вузлика – не  абищо, кутя та трохи ласощів, пиріжки там, вареники. Небагато? Проте все зроблено власноруч, з любов’ю, з душею. Михалик додав до гостинців трохи цукерок для Андрійка (зберігав ще з Нового року). І побачив, як батько збирає по хаті якийсь чурбаки.
- Нащо, тату?
- Малий, а дурний! – посміхнувся Василь. – Без подарунка йти не годиться, не по-християнські.
- Який же то подарунок? – здивувався Михалик.  – Огризки…
- А ти забув, які чудові іграшки тобі подарувала торік на Великдень хрещена? Де вони, до речі? Загубив?
 Мати прилаштувала поверх намиста золотий ланцюжок – давній подарунок Василя, на роковини народження Михалика.
- Та ні… – зізнався батькові Михалик. – Друзяки взяли – Василько там, Оленка.. Катруся  зайчика взяла. Того, що Сірко вуха відгриз.
- Добре, що для друзів не пошкодував,  – погодився Василь. – Скучив за ними?
 Василь мав на увазі іграшки.
- Ску-учив…
- Так Великодня матимеш нові, – пообіцяв Василь. – Оці ось…
- Чурбаки!? 
 Михалик з подивом роздивлявсь неохайні, вкриті пилом та павутиною шматки дерева, міркуючи, якій з його дитячих забаганок ті мали стати у пригоді.
- А ти думав! – пояснив синові Василь. – То ж Андрійко хрещенін  для тебе ножем вирізав. З таких само чурбаків, що я для нього минулоріч   зібрав. І вовка, і ведмедика, і зайця без вуха… З нього може вийти добрий майстер.
- Краще за тебе? – здивувався Михалик.
Василь стиснув плечима:
- Можливо…
- Ніхто не буде краще за тебе! – наголосив Михалик. – Ти кращий, тато!
 Василь тицьнув сина по носі:
- Хвалько! Не спокушай Бога. Я своє місце знаю. Є на світі майстри краще за мене, є гірші, але на все воля Божа. Може, ти виростеш кращим за мене. Якщо так не буде – то я дарма з тобою надриваюся. 
- Але я ще нічого не вмію…
- Ти в змозі обстругати чурбака, не порізавши пальців, – заперечив Василь. – Це вже багато. А зараз дивись,  що я для тебе зробив!
 У Михалика перехопило подих, коли він побачив справжні дерев’яні санчата. Василь для сина постарався. Зробити санчата просто – дошка, дошка, перекладина, на таких півсела каталися.  Та Василь взявся до справи з іншого боку.  Замість суцільної дошки він виточив два полоза, чудернацько зігнув спереду і ззаду, а проміж них вмістив зручний стілець зі спинкою та підставкою під ноги.  І полози, і стілець прикрашала витончена різьба. На додачу Василь покрив санчата суцільним лаком, який йому заздалегідь привезли з Полтави, і  дерево немов світилося м’яким бурштиновим світлом.
 Михалик від радощів забув подякувати та похапцем вискочив на двір. Нещодавно випав сніг, і вулиця блищала в променях сонця,   усипана міріадами крихітних небесних діамантів. Михалик лише трішечки підштовхнув, і санчата легко покотилися під гору, так що хлопчина ледь наздогнав.
- Гей, нелякана дитина! – позвав Василь. – Сідай-но!
 Михалик примостився на стільці. Було зручно, як у бабусі на колінах.  Мама  закутала хлопчині ноги – добрий морозець приємно щипав за ніс та щоки. Василь прив’язав до гачків міцну мотузку.
- Запряг? – підморгнув синові. – Гайда!
- Вйо! – крикнув Михалик. Василь взяв з місця так, що сніг так і бризнув крижаною райдугою.
 Хрещена вже зачекалася гостей. Михалик був розцілований в обидві щоки, червоні з морозу. В жарко натопленій хаті на гостей чекав накритий стіл, але Корзуни спочатку  пішли до широкого ліжка. Там на них чекав Андрійко. Бідолашний хлопчина через  хворі ноги з ліжка майже не ставав, проте усмішка ніколи не зникала з його відкритого обличчя.
-  Христос народився, хлопче! – привітав Василь. – Як ся маєш?
- Славимо його! – відповів Андрійко. – Та нічого, дядьку Василь. Дивиться!
 Андрійко витяг з-під ковдри пару дерев’яних ляльок. Ісус Христос та Діва Марія – хворий хлопчина сам вирізав їх з плашок.
- Як живі! – сплеснула руками  Фіона.
 Василь обережно взяв ляльку.
- Ти зробив це самим ножем? – здивовано запитав він. – Так навіть я б не зміг.
- Я подарую їх панотцю. До Великодня, – сказав Андрійко. – Хай поставить їх у церкві. Дядьку Василь, чи візьме?
- Хай-но тільки спробує не взяти!
   Андрійко зрадів. А до хати завітали ще гості. Прийшов дядько  Тиміш – брат Василя, з дружиною Палажкою; згодом на вогник завітав вельми неочікуваний гість – мамчин брат, дядько Іван з сусідніх Приходьок, теж разом з дружиною, тіткою Галиною та донькою, маленькою Оленкою. В хаті одразу стало шумно, хрещена на правах господарки запросила до столу, а Оленка одразу побігла до Андрійка. 
 Михайлик підняв сестру на ліжко та підсів поруч.
- Привіт, красуня! – привітався Андрійко з Оленкою. Дівчинка сором’язливо ховала очі, підтримуючи кулачками щічки. – Ти вже підросла, чи так?
- Та-ак… – погодилася Оленка. – Ось на стілечки…
 Дівчинка показала мізинчик. 
- Так ти вже доросла! – жартівливо здивувався Андрійко, лише трохи скривившись, коли Оленка ненавмисне зачепила його хвору ногу. – А чого  такій дорослій дівчинці, такій красуні може подарувати Андрійко?  А ну, кажи, чого тобі хочеться?
- Зайчика! – почервонівши, попрохала Оленка. Михалик посміхнувся – дівчисько, що сказати!
- То буде тобі зайчик, – пообіцяв Андрійко. – Ось тільки знайду дерево…
 Михалик аж підстрибнув. Забув! Похапцем кинувся до батьківської торби.
- Дивись, що я тобі приніс! – хлопчик висипав Андрійкові цілу купу чурбаків. – Тато для тебе зібрав. Як на подарунок.
- О, за то красно дякую! – зрадів Андрійко, перебираючи дерево. – А тобі, Михасику, сподобалися іграшки?
 Михалик знай закивав – мовляв, сподобалися, і дуже! 
 -  Слухай, дай-но мені  скриню, – попрохав Андрійко. Михайлик знайшов її під ліжком. Андрійко дістав ножа, виправив лезо, обрав з багатьох чурбаків один та прийнявся  вирізати.
 Оленко та Михасик дивилися, затамувавши подих. Ось тільки-но був звичайний шматок дерева, аж раптом – раз! – вже з’явилася пара довгих вух. Андрійко зробив ще декілька надрізів – і готова голова! А там вже скоро до рук Оленки потрапив справжнісінький зайчик – усміхнений, привабливий, дарма що дерев’яний. Оленко радісно зойкнула, розцілувала Андрійко в обидві щоки та побігла до батьків хвалитися дарунком.
- Слухай, як ти це робиш? – захоплено спитав Михалик.
- Не знаю, – зізнався Андрійко. – Я просто бачу – отут, в голові – а потім відрізаю з дерева те, що зайве. І якось виходить.
 За столом новостворений зайчик переходив з рук у руки.
- Андрійко! – підняв стакана Василь. – За  твої золоті руки!
- Дякую, дядько Василь! – відгукнувся Андрійко. – Аби міг встати – у  ноги б поклонився за науку.
 Оленка весело стрибала по хаті.
- Слухай, а нащо це тобі? – спитав Михалик.
- Коли я працюю, – сумно відповів Андрійко, – то  майже забуваю про це…
 Андрійко вказав на свої худі ноги.
- А хто тебе навчив? Батько?
- Та ні. Дядько Василь лишень показав, як треба правити лезо. А то, мабуть, Бог не дав мені здоров’я, проте дав уміння…  Тобі чого зробити?
 Михалик довго не думав.
- Козака! На коні, і з шаблею! Щоб на тата був схожий.
   Андрійко обрав чурбак побільше та виправив лезо. Хлопці занурилися у роботу, і не чули, як стривожено перемовляються дорослі.
- До мене кум заїхав, –  розповідав дядько Іван. – З Полтави. Каже, скоро знов будуть худобу відбирати та коней. Як тоді, у вісімнадцятому. Ти, Василь, тих часів не знав, ти тоді по степах Амура гецав. Кум каже,  колгосп робитимуть. А хто не піде – того до яру або до Сибіру. Не знаю вже, що краще.
- Жінок хоч залишать? – посміхнувся Василь, обіймаючи дружину.
- Смійся, смійся! Аби лишень не довелося потім плакати! – сердито відповів дядько Іван. – У громадянську як було? За коня та корову стріляли.
- Зараз інші часи, – заперечив дядько Тиміш. 
- Часи завжди однакові, – не погодився дядько Іван. – Сильний   панує, слабий бідує. У кого зброя, той і пан! А в мене з того щастя самі лише вила. Ще кажуть, що працювати в колгоспі будуть не за гроші: поставлять в реєстрі якусь паличку – трудодень, мовляв, – та бувай здоровий! В кінці року скільки їх назбираєш – стільки грошей матимеш. Як батрак! А все, що виросте – держава забере. З початку року встановлять якісь плани – на хліб, худобу, збіжжя, і хай там як – мусиш виконати.
- Нісенітниця! – не вірив дядько Тиміш. – Як це на початку року можна спланувати, скільки чого виросте? Про то лишень Бог відає! Я он восени зорав три загони озимини, тільки навесні побачу, що з того вийшло! Та про то кожен справний господар знає. А якщо посуха, або вода прийде, або ще якесь лихо?
- Так ось і я кажу – дурість! – погодився дядько Іван. – Лише божевільний піде до колгоспу, або той, в кого горілка весь достаток вижрала. До нас з міста якийсь бовтуни приїжджали, так майже все село наголосило – не підемо! А вони кажуть: добром не підете – багнетами загонимо!
- Брехня! – наголосив Василь. – Так усі господарі по світу розбіжаться, хто державу годувати буде?
- Почекай, і до вас прийдуть! – попередив дядько Іван.
- Ну, мені лякатися нема чого, – сказав Василь. – В мене з достатку  лише ось руки, дружина,  клаптик жита.
- Поженуть – не спитають! Тікатимеш – куля швидша!
 Хрещена тихо зойкнула.
 -Та годі вже мені людей лякати! – розсердився Василь. – Краще вип’ємо, щоб вдома не журилися. Будьмо!
 Слив’янка в хрещеної була добра.
- А ти ось мені скажи, – наполягав дядько Іван. – Чому я маю віддати все, що маю? Я ж добро не покрав, я його горбом власним напрацював! А ця голота, яка знай собі п’є-гуляє, тепер з мого поту зиск буде мати? Кожний добрий господар в них  сволота та падлюка. А хто їм винен, що в них руки зі сраки виросли? Я ввечері спати – вони гуляти. Я щосвітанку в поле – вони до комори. Похмелятися, сучі діти. Та в таких господарів навіть стара жаба за тином і то цицькі  дасть! Не піду, хай там що!
- Ну і поїдеш до Сибіру! – зауважив дядько Тиміш.
- А що Сибір? – стиснув плечима Василь. – І в Сибіру люди живуть.
- Живуть! – погодився дядько Іван. – А землю, потом моїм политу, з собою, у піхви покладу? Хату, в який народився, ледарям та пиякам залишу? Хіба є на світі інша Полтавщина, інша Україна? Не можна унести Батьківщину на підборах чобіт!
- Особливо коли в тебе їх нема! – засміявся дядько Тиміш.
- Чогось ти розійшовся – не до добра! – гримнув дядько Іван.
-  Ще бійки ми не мали в таке велике свято! – розвів їх Василь. – Як має бути – так буде, Бог все знає.
 Звечоріло. На темному оксамитовому небі щедра рука розсипала безліч яскравих, мов діаманти, зірок. Старі кажуть – на щедрий врожай…
                                                          ГЛАВА 2.
 США, 1992р.
 Майстер відклав маленьку фігурку козака з шаблею.
 - Знаєш, люба Маруся, – зізнався він. – Все життя  мріяв, як мої твори мандруватимуть Україною, а тепер  і не знаю, що маю узяти. Я й гадки не мав, скільки вже накопичилося. А зібрати все!
- Не можна! – заперечила Маруся. – Ларисо казала, що музей згоден надати приміщення, проте не в змозі оплатити всі витрати на перевезення. Тож маємо відібрати краще, а що там є, то вже твоя справа, любий мій Майстре.
- Маленька Ларисо! – по-доброму зажурився Майстер. – Наполеглива, як я. Не думав, що в неї вийде, а вийшло! 
- Кров! – зауважила Маруся. 
- Думаю, ми маємо взяти декілька тарілей… – розмірковував Майстер. – Кобзаря обов’язково. Барильце, скриньки, набори для вина. І статуетки.
- А оце?
 Маруся запитала про різьблений православний хрест з буквами ХР, що Майстер п’ять років тому  вирізав з яблуні.
 - А це – обов’язково.