ВИБІР

Протягом усього дня, виконуючи звичну рутину, я була сама на сам із власними думками. Голова розривалася від спогадів про ранкове божевілля.

Мора ніколи раніше так себе не поводила. Вона могла бурчати та зневажливо кидати образи, але цей нелюдський вереск і її раптове розчинення... Все моє тіло нило й пекло тим самим випалюючим болем, який Мора транслювала в спальні. Ця важкість просучувалася крізь кожну клітинку, отруюючи будь-які думки й витискаючи з мене рештки сил.

Коли сонце нарешті почало схилятися до горизонту, проклятий холод знову скував моє тіло. Вугільно-чорна луска проступила на шкірі. Перетворення лише підсилило цей ниючий біль. Шукаючи бодай якогось порятунку від цього гнічучого стану, я вирушила до озера.

Як добре мені було біля води — озеро немов манило мене кожного разу, коли мені було погано. Вода чекала на мене, спокійна й прохолодна. Я зайшла в глибину й опустилася біля самого берега, сподіваючись, що озерна прохолода втамує це внутрішнє полум'я. Я сиділа так довго і згадувала Агату та Весту, які вже місяць не з'являлися в цьому будинку.

Раптом простір навколо наповнився тихим, кришталевим шепотом і сріблястим сяйвом. З глибини один за одним почали виринати силуети.

Цього разу це були не просто Агата та Веста — до мене завітала ціла зграя. Якби ви знали, наскільки це було красиво.

У моїй виснаженій душі спалахнула дика радість. Вони повернулися, і наче біль від ранкової зустрічі вже не так болів.

— Ви повернулися... — хрипко мовила я, роблячи крок назустріч у холодну воду.

Агата повільно підпливла ближче, її глибокий, темний погляд був сповнений незвичної урочистості. За нею підтягнулася Веста, і вся зграя оточила мене півколом. Це було дивне відчуття — спостерігати велику зграю русалок у себе в озері, бо всі ці роки я бачила тут тільки Агату та Весту.

— Прийшов час тобі дізнатися правду, Меланіє, — тихо мовила Агата.

— Що саме? — здивовано запитала я.

— У нас вже немає часу чекати твоєї готовності, — впевнено відповіла Веста.

Я була шокована. Про яку готовність вона взагалі говорила?

— Ми тебе дуже любимо та прив'язалися до тебе за цей час, — м'яко мовила Агата.

— Агата... — суворо перебила її Веста, так ніби саме вона тут була головною.

День був таким, що я взагалі перестала розуміти, що відбувається в цьому будинку й чому Веста поводилася так владно та різко. Я трохи злякалася.

— Весто, не тисни на неї, — вже тихо, але наполегливо промовила Агата, а потім знову повернулася до мене. У її очах проступив глибинний сум. — Пам’ятаєш, ми говорили про ельфів, які планували захопити Ілюріон найближчим часом?

— Так, — збрехавши, ніби скам'янівши, відповіла я, відчуваючи, як моє серце калатає десь у самій горлянці.

— Наш володар заключив з ними союз за умови, що ельфи допоможуть звільнити наші землі від людей, — дуже впевнено сказала Веста, дивлячись на мене гострим поглядом.

Тиша, дуже глибока й важка, зависла між нами. Я не розуміла, скільки вона тривала, але шкірою відчула, що Веста натякала саме на мене.

— Звільнити від мене... — стверджувально мовила я, і холодний піт проступив крізь вугільно-чорну луску.

— Так. Тому чотири роки тому ми й принесли тобі дзеркало правди, — сказала Агата, намагаючись мене заспокоїти й м'яко провівши рукою по воді.

— Щоб воно тебе звільнило звідси, і ти не займала наше озеро, — відрізала Веста.

— Але ти була не готова, — тихо додала Агата, і в її голосі бриніла майже материнська печаль. — І ми дали тобі час.

Я стояла заціпеніла, а вода навколо здавалася дедалі важчою.

— Тобто... це дзеркало мало мене звільнити? — мій голос затремтів, а руки мимоволі стислися в кулаки.

— Дзеркало мало змусити тебе зустрітися з правдою, — втрутилася Веста, не зводячи з мене холодного сяйва очей. — Ти мала згадати все і вийти звідси.

Повітря в грудях застрягло тугим комом. Усе, що я вважала своїм порятунком — їхня дружба — виявилося лише тимчасовим прихистком, межі якого зараз тріщали на шматки.

— Ти сама наклала на себе ці кайдани, Меланіє, — знову заговорила Агата, підпливаючи ще ближче.

Ні, я не вірила в це. Як я сама могла? Це ж неможливо

— У той вечір мати побачила тебе з хлопцем і сварилася, що зарано, — м'яко, з глибоким сумом продовжувала Агата. — Ви сварилися, і мати вдарила тебе. У ту мить у тобі прокинувся давній зв'язок твого роду з русалками. Сама прадавня темна русалка захистила тебе — твою неприборкану жіночу частину — і вбила матір. Твоя людська частина не витримала провини за все, що відбулося, і обрала покарання - закритися у будинку на самоті.

Я хитала головою, намагаючись відштовхнути від себе ці слова, але вони проникали глибоко під шкіру, печучи сильніше за озерну воду.

— І це все було невипадково, — підхопила Веста, й у її голосі проступила крижана впевненість. — Твій прадід будував водосховище біля Ілюріону й, щоб змінити його об'єм, затопив декілька селищ із живими людьми. Він відчував провину та безсилля, але не показав цього тоді, він тримався — закрив, відчуття глибоко всередині. Наша зграя була вдячна за таку кількість енергії і, відчуваючи його провину, пообіцяла вашій родовій системі захищати його нащадків. Так сталося те, що сталося. Наша прадавня прийшла тебе захистити, відчуваючи твій розпач.

— Але це ти обрала закрити себе, — чеканячи кожне слово, підсумувала Веста. — Твоя родова система просто виконувала твою волю.

— І що тепер? — прошепотіла я, відчуваючи, як озерна вода вбирає мій страх і як земля остаточно тікає з-під ніг. — Якщо час вичерпано... що ви збираєтеся робити?

Агата подивилася на мене з нескінченним жалем, а Веста лише склала руки на грудях.

— Сьогодні він знову прийде з дзеркалом, і ти маєш побачити правду. Часу зовсім мало, — фатально промовила Агата, і її голос луною розійшовся по нічній гладіні озера.