БОРГ

Перші сонячні промені м’яко торкнулися моїх повік. Магія нічного прокляття розчинялася: вугільно-чорна луска зникла, а замість пазурів на ковдрі лежали звичайні людські пальці.

Я повільно сіла на ліжку, гарячково збираючи думки. Спогади про дотики Люція все ще пекли шкіру солодким теплом, але разом із ними прокинувся й липкий страх.

І в ту ж мить я відчула на собі важкий погляд.

Біля напівпрочинених дверей спальні стояла Мора. Вона спиралася на одвірок, її плечі були неприродно опущені, а дихання лунало з дивним свистом, ніби вона тягнула на собі невидиму колоду.

«Чому вона знову тут? — промайнуло в голові. — Щось вона зачастила».

— Скільки можна спати, — мовила Мора. Її голос був сухим, але в ньому бриніла втома, від якої повітря в кімнаті ставало важким. — Вставай, ледаче дівчисько.

Я натягнула ковдру вище, міцно стиснувши її руками, й відповіла якомога байдужіше:

— Яке твоє діло скілько я сплю?

Мора зробила повільний крок углиб кімнати. Вона не дивилася на мене — її погляд блукав по кутках спальні, по тріщинах на стінах, які роками вбирали стогони цього будинку. Вона поклала тремтячу долоню собі на груди й важко, з болем видихнула, наче там, під її ребрами, щось нестерпно пекло.

— Ти думаєш, якщо змити луску у воді, то й сліди на цій підлозі зникнуть? — тихо мовила вона, і куточки її вуст гірко смикнулися. — Я чула кожен крок. Чула, як ти мовчала, коли треба було гнати його геть.

— Звідки ти це знаєш? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос не затремтів. Я зумисно дивилася повз неї, сподіваючись, що вона не помітить вогнику, який досі горів у моїх очах після Люція.

Мора раптово зупинилася. Вона підняла на мене очі, й у них розлилася чорна прірва. Вона дивилася на мене не з гнівом, а з якоюсь страхітливою.

— Ми всі думали, що можемо просто прикрити діру в підлозі й вдавати, ніби під нею немає дна...

— Я тебе не розумію! — різко відрізала я, з силою вчепившись у ковдру.

— Борг не зменшується від того, що хтось торкається твоєї щоки! — раптом здавленість у її горлі прорвалася.

Ці слова влучили боляче й влучно. Щоки обпекло гарячою хвилею отруйного сорому. Мені здавалося, ніби Мора зірвала з мене весь одяг і виставила напоказ кожну секунду цієї забороненої ніжності. Опечена цим соромом, я опустила очі, не в змозі витримати її погляду. Всередині все стиснулося від усвідомлення: я дозволила собі слабкість на яке не мала жодного права.

Її обличчя спотворилося від нелюдського болю. З її очей рікою потекли сльози — густі мов става розплавленого срібла, прорізаючи глибокі зморшки на щоках.

— Ти не розумієш! Ти нічого не розумієш, дівчисько! — закричала вона, і цей крик уже не належав одній старій жінці. У ньому піднялися сотні глухих голосів.

Вона заверещала — так голосно, дико й роздираюче, що шибки у вікнах задрижали, а стіни спальні вкрилися дрібною павутиною тріщин.

Мене прошиб панічний жах. Я затулила вуха руками, щосили стиснувшись у грудок на ліжку. Я не розуміла, що з нею відбувається, звідки в ній стільки руйнівної сили, але цей нелюдський ультразвук випалював мозок, змушуючи моє серце калатати в дикому ритмі. Мені здавалося, ніби весь цей будинок зараз розвалиться на шматки, караючи мене за те, що я знову все зіпсувала.

Мора кричала, закинувши голову до стелі, її тіло тремтіло у важких судомах, а голос ставав усе тоншим, піднімаючись до нестерпного вереску. І разом із цим звуком її постать почала втрачати чіткі контури. Окреси її сукні розмивалися, перетворюючись на сивий, густий туман. Крик заповнив усю кімнату, лунаючи з усіх кутків одразу, аж поки сама Мора просто не розчинилася в цьому шаленому вереску, залишивши після себе лише дзвінку, лякаючу тишу й калюжу солоної води на підлозі.

Я залишилася сидіти на ліжку, важко дихаючи, розгублена й абсолютно опустошена.