РАНОК

Я прокинулася за пів години до світанку. Внутрішній годинник спрацював безпомилково: з першими променями сонця магія будинку зміниться, і я знову вимушена ховати свої таємниці. Мені треба було піти до того, як він розплющить очі.

Вибиратися з його обіймів довелося неймовірно обережно, щоб не видати бодай найменшого шереху й не зачепити його пазурами. Я сповзла з ліжка й застигла поруч.

Усередині все завмирало від ніжності. Я ще декілька хвилин просто стояла в напівтемряві спальні й роздивлялася, як він спав. Серце калатало від радості. Я тішилася тому, що він усе ще був тут, що він лежав так близько до мене. І в цей момент було абсолютно не важливо, хто я зараз — дівчина з понівеченою душею чи проклята потвора у вугільній лусці. Він бачив мене.

Я спустилася вниз і попрямувала до виходу, плануючи піти до саду, де не гуляла вже декілька місяців. Але тільки-но я ступила до передпокою, вхідні двері рипнули, і всередину зайшла Мора.

Моя внутрішня потвора лише хижо посміхнулася.

— Я думала, ти вмерла, — сказала я, випускаючи слова через притишене звіряче сичання.

— Не дочекаєшся, — огризнулася баба.

Я не мала жодного бажання продовжувати цю безглузду бесіду. Розвернувшись, я рушила далі, чуючи у спину її роздратоване «Невдячне дівчисько!». Але сьогодні ці слова навіть не зачепили мене. Попереду чекав сад, і мій розум був зайнятий зовсім іншим.

Я вийшла на свіже повітря й сіла біля самої води, спостерігаючи, як ранковий туман розливається над гладінню. Мені довелося просидіти там зовсім трохи, поки перші промені сонця не торкнулися шкіри і прокляття не відступило. Як тільки я знову перетворилася на людину, то одразу скинула залишки заціпеніння й скупалася у холодній воді озера.

Виринаючи на поверхню й вмиваючи обличчя, я згадала про Люцієві книжки, які бачила, коли виходила з кімнати. Чому ж сріблясті русалки так довго не приходять?

«Можливо, вони так сильно образилися через те кляте дзеркало?» — промайнула раптова думка. Згадувався їхній примхливий характер..