БОЖЕВІЛЬНИЙ

Усередині прокляття час утратив свій звичний перебіг. Дні й ночі злилися в суцільне марення, але я точно відчувала: минув цілий місяць. Місяць з того дня, як я вигнала його, розбивши нам обом серця.

Але він не пішов. Цей божевільний хлопчисько повертався знову й знову.

Моя звіряча сутність, позбавлена людського розуму, реагувала на нього по-різному, і я, заперта десь глибоко всередині цього лускатого тіла, була лише безпомічним свідком.

Бували ночі, коли прокляття палило мене зсередини нестерпною люттю. Червоне марево застилало очі, і я вилітала з темряви, прагнучи лише одного — знищити та розірвати його на шматки! Я кидалася на нього з гарчанням, виставивши кігті, але Люцій навіть не торкався зброї. Він просто зупинявся й дивився мені прямо в очі. У його погляді була непорушна скеля, що дикий звір усередині мене зупинявся. Залізна впевненість лякала монстра дужче за метеоритне срібло. Оскаженілість згасала, залишаючи лише безсиле шипіння, і я знову тікала в тіні.

В інші ночі біль був настільки пекучим, що отруйна лють поступалася місцем відчаю. Я блукала порожніми кімнатами й вила. Це було важке, надривне виття плачу, у якому виходила вся моя тривога і нестерпна провина за вбиту матір. У такі хвилини монстр у мені шаленів від власного безсилля: я трощила меблі в спальнях на тріски, розбивала дзеркала на пил і роздирала стіни кігтями, намагаючись видерти цей біль із власних грудей.

Але найстрашнішим і найсолодшим для мене був наш нічний ритуал.

Щоразу на кухні на мене чекали цукерки. Люцій залишав їх мені. Мені було пекучо соромно за цю дитячу слабкість, але солодкий смак на мить повертав мені відчуття людського тепла.

Проте цієї ночі він не прийшов у звичний час.

Годинник відбив звичну годину, але вхідні двері так і не рипнули. Усередині мене спалахнуло дивне почуття — суміш легкого смутку та п'янкої свободи. Порожнеча будинку більше не тиснула, і я вирішила влаштувати собі справжнє свято.

Магія будинку, відчувши мій незвичний порив, миттєво відгукнулася: у темряві великого холу спалахнули десятки свічок, освітивши підлогу чарівним сяйвом, а з повітря залунала дика музика, барабани відбивали певний ритм.

Ці звуки проникали прямо під луску. Я й істота всередині мене більше не билися за контроль — ми разом шукали, як це тіло хоче рухатися. Я заплющила очі, відпустила всі думки, і музика повністю заволоділа мною.

Я рухалася в ритмі цих первісних звуків і відчувала п'янкий кайф. Усі межі між мною, потворою та цим будинком остаточно розмилися. Здавалося, ніби я і ця дика музика — єдине ціле.

Я звивалася, відкидала назад багряне волосся й карбувала кожен крок ногами по підлозі. Кров вирувала в жилах, а луска відбивала золоті спалахи сотень свічок. Це був не просто танець — це була свобода від  провини в якій я танула. Музика вела мене за собою, диктуючи кожен згин тіла, і вперше за казна-скільки часу я почувалася не проклятим монстром, а абсолютно живою жінкою.

Коли дивовижна мелодія почала добігати кінця, я повільно розплющила очі... і миттєво заклякла.

У дверях, притулившись до одвірка, стояв Люцій. Він заворожено дивився на мене, затамувавши подих. Переляк гострою голкою прошив усе тіло: він не мав бути тут у таку пізню годину! Сором і дике бажання сховатися засліпили мене.

Я різко обернулася й миттєво зникла в темряві коридору, злітаючи сходами нагору. Емоції захлиснули мене так сильно, що магія будинку зреагувала миттєво зануривши хол у кромішню темряву.

Я мчала все вище, поки не опинилася на пласкому даху будинку. Нічний вітер тихо гудів, охолоджуючи палаюче обличчя. Я забилася за стіну на горищі, притиснувшись до неї, мов залякане дике створіння, яке чекає на удар.

І тут я почула його кроки.

Люцій повільно ступив на дах і знайшов мене. Коли наші погляди зустрілися, час ніби зупинився. Я вдивлялася в його очі, а він — у мої палаючі червоні зіниці. У моєму нутрі оглушливе здивування.

Він повільно підняв порожні долоні й спробував зробити крок уперед. У мені знову спалахнув захисний інстинкт: я інстинктивно загарчала й загрозливо виставила пазурі. Але він не відступив. У його очах не було й краплі паніки, лише нестримне захоплення, від якого по моєму тілу пробігли гострі мурашки.

Без жодного різкого руху Люцій знову простягнув долоню до мого обличчя. Цього разу я не загарчала. Затамувавши подих і напружившись усередині, я дозволила його пальцям торкнутися моєї щоки.

Його дотик був дивовижно м'яким. Він повільно погладив луску на моїй щоці та скроні, спускаючись до багряного волосся. Я застигла, боячись ворухнутися й не зводячи з нього величезних червоних очей. Я була без одягу — лише природна чорна луска захищала тіло, як у тих русалок, але в його погляді не було огиди. Вперше хтось дивився на мене не як на потвору, а як на диво.

— Ти дуже гарно танцюєш... — тихо проговорив він, дивлячись мені просто в очі.

Сором знову обпік щоки. Я ніяково відвела погляд і поволі відвернулася, намагаючись сховатися у свій внутрішній панцир від цієї надмірної ніжності. Люцій усе зрозумів і одразу зробив обережний крок назад.

— А знаєш... я от взагалі не вмію танцювати, — тихо додав він.

І це зняло всю напругу. Напружений панцир усередині мене тріснув, і я... посміхнулася. Я відчувала, як розтулилися губи, відкриваючи сліпучо-білі зуби й гострі  ікла, здатні розірвати артерію за секунду. Але він не здригнувся. У відповідь на мою хижу, але щиру посмішку між нами нарешті проліг той самий місток довіри.

Люцій повільно дістав із кишені куртки свіжий пакунок із солодощами й обережно поклав його на виступ стіни поруч.

— Це для тебе, — тепло посміхнувся він. — Я знаю, ти їх любиш.

Я мовчала, бо голосу в цій формі не мала. Лише повільно простягнула лапу, забрала цукерки й, не видавши жодного звуку, м'яко розтанула в темряві сходів. Мені треба було залишитися наодинці з цим шаленим калатанням у грудях, поки він рушив до масивних стелажів із книгами. Але цього разу я тікала не від жаху, а від несподіваного щастя — він усе-таки побачив у мені людину.