ПРОВИНА

Мене катувала провина. Я майже не спала, а їжа просто не лізла в горло. Дні тягнулися нескінченним ланцюжком, перетворюючись на суцільний катувальний сон. Я не виходила на вулицю, блукаючи стінами як привид, роздираючи власну душу спогадами про кров на руках і про матір. І ось якось уранці я відчула: він наближається.

Від цього відчуття легені перехопило, а серце боляче вдарилося об ребра. Мені хотілося кинутися геть, але я змусила себе спуститися й застигти біля дверей. Йому не можна було сюди повертатися. Це було надто небезпечно для його життя, адже дикий звір усередині мене не знав жалю. Я мала намір завершити цю історію раз і назавжди. Аби не розплакатися, аби не кинутися йому на шию з проханням про порятунок, я повністю вимкнула свої відчуття, перетворившись на бездушну брилу.

Коли двері відчинилися і Люцій переступив поріг, його замріяний вигляд згас умить. Я бачила, як його погляд ковзнув по моєму обличчю: я виглядала катастрофічно. Мені було смертельно соромно за свій вигляд, але це грало мені на руку. Я мовчки відступила вбік, даючи йому зробити крок до передпокою. У повітрі застрягла така важка, отруйна напруга, що він одразу відчув — розмови за його планом не буде.

Він простягнув мені букет рожевих троянд. Аромат квітів на мить пробив мій панцир, нагадавши про все те ніжне й чисте, що могло б бути між нами, але я навіть не подивилася на них. Повільно підвівши на нього свій згаслий погляд, я ледь чутно, але непохитно мовила: — Не приходь сюди більше.

— Це тобі, — сказав Люцій, намагаючись згладити кути й повернути розмові бодай трохи тепла.

Кожне його лагідне слово різало мене по живому. Але я навіть не поворухнулася, демонструючи всім своїм відстороненим виглядом, що ці квіти мені непотрібні. На його обличчі спалахнула хвиля люті.

— Ти ж сама запрошувала мене прийти! — спалахнув Люцій, уже не приховуючи злості. — Запрошувала як послугу за дзеркало, забула?!

По моєму обличчю промайнула тінь щирого здивування. Через виснаження я дійсно начисто забула про ті свої слова. У голові закрутилося: "Боже, я сама його сюди заманила... Я сама підставила його під пазурі монстра!" Усередині все стиснулося від жаху й провини. Я повільно опустила погляд додолу, на кілька секунд застигши в мовчанні й гарячково продумуючи, як відштовхнути його назавжди, навіть якщо він зацепеніє від ненависті до мене.

— Так... — нарешті сухо видавила я, змушуючи свій голос звучати байдуже й зверхньо, хоча горло стискав спазм. — Але це стосувалося лише одного разу. Ти вільний.

— Що?! — випалив Люцій, заклякши в шоці від мого крижаного тону.

Я бачила, як у його очах згасає світло й розростається пекуча образа. Мій власні груди розривалися від болю — я різала його по серцю без наркозу, знаючи, що роблю це заради його ж порятунку.

— Добре! — відрізав він, стиснувши щелепи так, що вилиці звело від болю. — Раз вільний — значит вільний!

Він різко розвернувся й вискочив із будинку. Двері з гучним тріском грюкнули, луною відбившись у порожньому коридорі.

Я зробила те, що мусила. Я змусила його ненавидіти мене, аби він вижив. Але коли я повернулася до порожньої кімнати й глянула на розсипані на стільниці фантики від цукерок — єдиний нагад про те, що він бачив у мені щось більше, ніж просто потвору, — мій крижаний щит рухнув. Я впала на коліна, затиснула рот руками й беззвучно заридала, корчачись від дикого болю, відчуваючи, як у моїх власних грудях утворилася ще більша чорна порожнеча.