ХОЧЕ ВБИТИ

Ніч розлилася по будинку важкою, задушливою темрявою. Мій розум знову згасав, поступаючись місцем дикій сутності. Червоне волосся розвивалося, наче спалахи багряного полум'я, а вугільно-чорна луска щільно вкривала тіло, відбиваючи тьмяне світло місяця. За тиждень часу я встигла відновитися і і почати забувати ту важку розмову з Морою про мою маму. Я більше намагалась не думати про це.

Коли вхідні двері глухо клацнули, у моєму викривленому маренні спалахнув лише один інстинкт — знищити чужинця. Я вискочила з напівтемряви коридору першого поверху блискавично, наосліп кинувшись просто на постать у темряві й виставивши довгі кігті.

Я відчула, як мої кігті перерізали повітря й глибоко розірвали шкіряну куртку на його плечі. Гаряча кров просочила тканину, але людина перед мною навіть не здригнулася. Крізь пелену оскаженілості я раптом упізнала це обличчя. Це був Люцій.

Проте зараз у його очах не було й краплі того страху, на який розраховувала Мора, і тієї огиди, яка розривала мене напередодні. З тихим сталевим дзвеном він вихопив кинджал із метеоритного срібла. Синяве сяйво леза на мить освітило мою викривлену від люті морду. Я знову рикнула, готуючись до вирішального стрибка, але Люцій не зробив ні кроку назад. Він став у бойову стійку й зустрів мій палаючий, сповнений відчаю погляд своїм непохитним поглядом .

Відчувши цю залізну рішучість і розгледівши смертоносне срібло, я на мить завмерла. Усередині моєї потворної оболонки билася справжня Меланія — охоплена панікою. Я кружляла навколо нього, шипіла, заходилася диким гарчанням і загрозливо шкребла кігтями по дерев’яній підлозі, розриваючи дошки на тріски. Але я не могла змусити себе напасти знову. Люцій залишався непорушним, мов скеля, контролюючи кожен мій рух і тримаючи клинка прямо перед моїми очима.

Я не бажала його смерті. Я боялася його набагато більше, ніж він мене. І він це відчував.

Так минула ця напружена ніч. Лише коли перші бліді промені передсвітанкового сонця почали пробиватися крізь затягнуті пилом вікна, темна енергія почала розвіюватися. Прокляття повільно відступало. Видавши останнє жалібне шипіння, я закрутилася й швидко сховалася від нього.

Коли його кроки нарешті затихли за важкими дверима, а ранкові промені остаточно спалили рештки нічної темряви, я опустилася на підлогу горища. Моя шкіра все ще пекла від зворотного перетворення, але розум був дивовижно чистим.

Я була вщент вражена. Він повернувся. Після всього того жаху — Люцій знову прийшов у цей дім.

Цей хлопець був дивним. Абсолютно божевільним. У його руках було метеоритне срібло — зброя, здатна розірвати мене на шматки, припинити це і назавжди. Я ж сама кинулася на нього, я розірвала його куртку, я пролила його кров! Чому він не вбив мене? Я затулила обличчя тремтячими долонями, відчуваючи, як у грудях замість звичного відчаю зароджується щось небезпечно тепле. Він вижив.

Але ж я могла його вбити. Жодні інстинкти і метеоритне срібло не врятували б його, якби я справді цього хотіла. Я абсолютно не контролюю цю істоту. Вона дика та  охоплена лише сліпою люттю.

Я вбила власну маму.

Тоді, п'ять років тому, мені вистачило лише спалаху образи, аби перетворитися й розірвати найріднішу людину на світі. Моя мати померла від цих самих кігтів! Це створіння не знає жалю, у нього немає сумління чи спогадів про наші поцілунки на горищі. Якщо воно знищило ту, яка мене народила, то що для нього якийсь хлопчисько? Це був чистий випадок, безумний дарунок долі, що цієї ночі Люцій вийшов звідси живим.

І від цього усвідомлення мені стало насправді моторошно. Він бавиться з вогнем, який залюбки спалить його дотла. Він більше не має сюди приходити. Ніколи. Це надто небезпечно для нього. Якщо він повернеться ще раз, дикий звір усередині мене просто роздире його, як колись роздер мою маму, і не залишить йому жодного шансу.

Я повинна зробити все, аби прогнати його. Налякати, змусити ненавидіти, відштовхнути навсігда — байдуже, наскільки сильно це розіб'є моє власне серце. Головне, щоб він більше сюди не повертався.