ЩО Я НАКОЇЛА?

Я прокинулася від пекучого, задушливого болю на третьому поверсі — на горищі. Навколо панувала темрява, а двері були міцно заперті зовний.

Виснажливе відчуття змусило мене подивитися на власні руки. Мої пальці, шкіра — усе було вкрите запеченою кров'ю.

«Що я накоїла?.. Боже, що я накоїла?! Це неправда... це все мені наснилося!» — панічно пульсувало в скронях.

Відчуття нестерпної провини накрило мене, мов холодна хвиля, не даючи дихати. Мені хотілося бігти, втекти від самої себе, і я почала несамовито бити двері, щоб мене випустили з горища.

Раптом за дверима лунко відбилися кроки. Хтось піднімався сходами, і разом із човганням Мори я виразно почула чоловічий голос. Я прильнула до загратованого віконця. Вже за мить через решітку я побачила обличчя Мори, а поруч — Люція.

Усередині мене все вибухнуло. Весь мій сором, біль і виснажливий страх умить спалахнули диким гнівом. З звірячою швидкістю я стрибнула просто на двері. Я вчепилася в ґрати й зайшлася хрипким, диким гарчанням та нелюдським криком, від якого забриніли шибки в коридорі. У вузькому отворі я чітко побачила його обличчя — зблідле з виразом крижаного, жаху.

— Я випускаю її, коли йду, — хрипко мовила Мора, дивившись на Люція з холодною зверхністю. — Вона може з'їсти будь-якого випадкового відвідувача. Перестань сюди ходити, бо помреш одного разу, наткнувшись на цю потвору.

Боже, цей погляд. Ще кілька днів тому він дивився на мене з ніжністю, що обпікала, торкався моїх губ, гладив стегна й шепотів про дивне відчуття близькості. А зараз у його очах не було нічого, крім огиди й крижаного страху перед монстром.

Мені було смертельно соромно за свою потворність, за цю кров на пальцях, за свою неспроможність бути звичайною дівчиною, яку можна просто кохати.

А реакція Мори... Вона вбивала по-іншому.

У її холодному, жорстокому тоні не було ані краплі жалю чи розуміння. Вона виставила мене наголову перед Люцієм, мов скажену собаку, яку тримають на ланцюгу й показують роззявам задля забави.