ХТО ТИ ТАКА?

Минуло чотири довгих та важких дні. Будинок ніби замерз у очікуванні. Я лишалася сам на сам із тінню, яка щоночі вкривала моє тіло чорною лускою. Русалки більше не приходили — усе якось змінилося, навіть сама атмосфера в цих чотирьох стінах стала важкою та гнітючою. Мені потрібна була правда. Хто і навіщо зачинив мене тут?

Коли прийшла Мора, я зустріла її прямо біля дверей. Всередині мене вирувала впевненість і дика жага нарешті дізнатися, хто вона така і чому цей будинок її впускає. За пять років я вперше наважилась говороти з нею, а не відсижуватися у кімнаті.

— Скажи мені, хто ти така і чому дім тебе впускає? — мій голос тремтів від напруги, але я не відступила ні на крок.

Мора повільно зайшла, опустила важкі торби на дерев'яну підлогу й випросталася. В її очах спалахнуло важке обурення.

— Хто я? — сухо мовила вона, просвердлюючи мене колючим поглядом. — Ти розкидаєшся артефактами, впускаєш чужинців, а тепер смієш висувати мені претензії? Ти невдячне дівчисько. Якщо ти думаєш, що я не знаю, чим ти тут займаєшся, поки мене немає.

Я вся почервоніла, пекучий сором миттєво обдав усе моє тіло. Я завмерла, не розуміючи: як? Вона знала... знала про Люція та про наші цілунки.

— Ця в'язниця — твій єдиний порятунок! — грізно гримнула Мора, ступивши до мене крок. — Я не варта  того, щоб ти розмовляла зі мною в такому тоні! Ти хочеш знати, хто тебе тут зачинив? Ти думаєш, ти витримаєш це? Ти навіть не здатна сказати «дякую» за те, що я піклуюсь про тебе вже п'ять років!

В її голосі проступала така гірка образа, що моя власна лють розігналася з новою силою, змішуючись із відчаєм.

— Я вдячна тобі! За все! — закричала я, відчуваючи, як сльози застилають очі. — Але благаю... хто мене тут запер! Я більше не можу божеволіти у цьому будинку від самотності!

— Дівко, ти знаєш всю правду, не придурюйся! — Мора зробила паузу, і її голос раптом затремтів від прихованого болю. — Ти знаєш, ти перетворилася й убила власну матір. Ти сама побудувала цей будинок, зачинила двері... Це не я тримаю тебе тут. Це ти сама тримаєш себе у цій в'язниці.

Крижаний жах миттєво накинувся на мене. Я нічого не розуміла, мій мозок розривався на шматки й несамовито кричав: ні, ні, ні! Захисні бар'єри в моїй голові рухнули, і в ту ж мить під шкірою вибухнув первісний гнів. Шкіра замиготіла чорною лускою, пальці вигнулися гострими кігтями, і я в один момент перетворилася на потвору й оскаженіла, випустивши звіряче шипіння. Я кинулась на Мору ..