КОМОРА

Наступного ранку я прокинулася абсолютно без сил. Вся енергія, весь той вогонь, що спалахнув після зустрічі з Люцієм, вигорів дощенту. Я просто лежала в ліжку цілий день, уткнувшись поглядом у стелю, і не мала снаги навіть підвестися. Я не їла й не пила.

У голові нескінченним, виснажливим калейдоскопом крутився вчорашній діалог із Морою. Її отруйний голос лунав у скронях знову і знову: «Ти сама винна... Це все твоя провина...»

У чому я винна?! Чому Мора це сказала? Це якась божевільна маячня! Я не винна в тому, що на мене наклали ці жахливі чари та заточили в цьому будинку, мов у склепі, і вона не має жодного права так поводитися зі мною! У голові не вкладалося, як вона взагалі відчула, що він тут. Чому прийшла саме тоді? Адже раніше вона ніколи, ніколи не приходила раніше призначеного часу... Ця підозра отруювала думки, залишаючи липкий осад тривоги.

Єдиною крихітною розрадою в цьому темному болоті відчаю була думка про вечір. Цього вечора до мене мали прийти Агата та Веста. Я з нетерпінням чекала на цей час, бо вони були єдиними, кому я могла довіритися. Я так палала бажанням розповісти їм про Люція —про те, як його присутність на мить змусила мене забути про цю  в'язницю. Мені відчайдушно потрібно було поділитися цим дивом із тими, хто міг мене зрозуміти й підтримати.

Коли сонце сховалось за горизонт і я знову перетворилася, вкрившись чорною лускою, я одразу пішла в сад до озера чекати на дівчат. Вечір був неймовірно теплим, і лагідний вечірній вітерець м'яко торкався моєї шкіри, ніби намагаючись здути з серця всю ту важку смуток і тугу. Я сиділа біля самої води, не зводячи очей із таємничої гладі, і буквально лічила хвилини. Я вже дочекатися не могла, коли нарешті з'являться мої єдині подруги, і я розкажу їм усе про Люція.

Вода в озері раптом заворушилася, пускаючи легкі кола, і з її темної глибини винурнули вони. Це було гарно й дивовижно плавно. Атмосфера довкола миттєво змінилася: повітря згустіло, ставши п'янким і тягучим, сповненим чарівного, майже солодкого туману. Агата й Веста були мов справжні магніти — така була їхня природа, що притягувала й заворожувала кожного, хто насмілювався на них глянути.

Вода м'яко стікала по їхніх плечах, коли вони наблизилися до берега. Побачивши мене, Веста вигнула губи в таємничій усмішці й тихо мовила: — Привіт, сама темрява.

Я посміхнулася їй у відповідь — так легко й невимушено, ніби до кінця розуміла глибокий зміст її слів. Але насправді це завжди залишалося для мене загадкою. Ким вони бачили мене? Потворою? Частиною свого магічного світу? Чи чимось набагато більшим, ніж я сама про себе знала?

Проте зараз ці загадки не мали значення — головне, що мої єдині подруги були поруч, і я могла нарешті вилити ім свою душу.

— Йдемо пити чай, у мене є багато цукерок, — вихопилося в мене з радісним піднесенням.

Агата здивовано вигнула брову й перезирнулася з Вестою: — Та не може бути... Невже Мора?

— Ні, — відповіла я з таємничою усмішкою, відчуваючи, як щоки починають паленіти від приємного хвилювання. — Дещо трапилось за цей тиждень.

Дівчата миттєво переглянулися, їхні очі спалахнули дикою цікавістю, і вони аж зашепотіли разом: — Розповідай!

На кухні я поставила воду для чаю, а дівчата зацікавлено роздивлялися цукерки. Усі вони були з дорогих сортів шоколаду. Спостерігаючи за ними, я помітила, як Агата дивно й голосно шипіла від захвату, розглядаючи яскраві обгортки. Це її шипіння завжди звучало надто по-зміїному, і від нього мені ставало трохи лячно.

Коли чай був готовий і пара від гарячих чашок заповнила затишний куточок, я глибоко вдихнула й розпочала:

— Двері відчинились...

— Що?! Як?! — перелякано запитала Веста, аж сплеснувши руками. В її очах промайнув справжній страх.

— Два хлопці зайшли у дім, ніби нічого не сталося, — стиха відповіла я, згадуючи той момент. — Вони просто шукали дзеркало правди.

В цей самий момент двері на першому поверсі реально відчинилися.

Знайомий звук металевого засува лунко розлігся передпокоєм. У мене відбрало мову, а серце болісно вдарилося об ребра. Це він, — промайнула в голові божевільна, панічна думка. — Невже Люцій повернувся? Боги, ну чому саме зараз?! Мені відчайдушно кортіло бігти йому назустріч, але жах від власного перетворення виявився сильнішим. Замість тендітної дівчини він побачить потвору, вкриту чорною лускою.

Я злякано подивилася на Весту й Агату. У їхніх очах відбився точно такий самий заціпенілий страх. Дівчата миттєво зорієнтувалися, а я забилася в найдальший куток тісної комори, притиснувши долоні до рота. Моє серце калатало так гучно, що відголосок лунав у скронях, а чорна луска на моєму тілі напружилася й заніміла від жаху. Крізь вузьку щілину дверцят я могла тільки слухати, як Люцій говорив із моїми подругами. Мені кортіло вискочити та  закричати, що я тут, але переляк заковав мене в кайдани — я не могла дозволити йому побачити мою теперішню подобу.

— О, красунчику! А ми на тебе й не чекали, — вишкірилася Веста, грайливо перебираючи пальцями з прозорими перетинками.

— Чи ти не знав, що сюди можна приходити тільки вдень? — додала Агата, примруживши сяючі очі, і вони засміялися. — Чи ти просто шукаєш смерті?

— Я шукаю Меланію, — відрізав Люцій, пильно розглядаючи гостей.

Усередині мене все перевернулося. Він повернувся. Він шукав мене. Від його голосу по тілу пробіг гарячий струм, але брехня дівчат одразу ж закрутила мене в холодний вир.

— Хто це? Ми таку не знаємо, — знизала плечима Веста захищаючи мене.

— Дивно. Я бачив її тут декілька днів поспіль. Ми малювали в кімнаті нагорі, — сказав Люцій, зсунувши брови.

Коли Люцій промовив про кімнату нагорі й наші спільні малюнки, а дівчата заніміли від нефейкового переляку, у моїй душі все перевернулося. Крізь щілину в коморі я бачила їхні округлені очі  і це був не захисний спектакль для чужинця. Вони справді вперше чули про це.

— Будеш чай з цукерками? — трохи збентежено запитала Агата.

— Буду, — відповів Люцій і рішуче зробив крок до столу.

Від русалок віяло небезпечним холодом, і я вперше в житті відчула від своїх подруг таку отруйну ворожість. Мій страх за Люція сягнув піку: у мене все всередині стиснулося від тваринного жаху, що вони зараз просто нападуть на нього або затягнуть у темні глибини.

Але водночас бачити, як Люцій непохитно стоїть проти цієї крижаної загрози це розривало серце на частини. Він не лякався їхнього магічного холоду, не відступав перед небезпекою.