ВРАЗЛИВІСТЬ

Той ранок був дивовижно світлим. Я чекала на нього, виглядаючи крізь вітражне скло, і коли о десятій ранку двері будинку традиційно підкорилися його крокам, моє серце зробило вже знайомий, болісний стрибок. Я зустріла його прямо в холі, усе ще не ймучи віри власному щастю.

— Тобі не здається, що це не дуже безпечно — не зачиняти двері? — замість привітання мовив Люцій.

Для Люція ці двері були лише черговим входом — звичайною перепоною, яку він міг вільно відчиняти й зачиняти, коли заманеться. А для мене вони роками залишалися глухим прокляттям. Те, що він проходив крізь них так легко, викликало в мені суміш дикого захвату, адже для мене вони залишалися зачиненими.

— Що будемо робити? — усміхнувся він. — У мене сьогодні вільний день, і я приніс тобі цукерки. Вони неймовірно смачні.

— Дякую, — трохи почервонівши від такої простої, але теплої уваги, відповіла я. — Я якраз планувала сьогодні малювати. Ходімо!

— Малювати? — трохи нахмурився він, але пішов слідом.

Ми піднялися на другий поверх і пройшли в найдальшу кімнату — мою майстерню. Усе приміщення було завішане й заставлене полотнами.

Малювання було моєю єдиною віддушиною, і зараз, коли Люцій роздивлявся мої роботи, у мене від переляку затамувало подих. Перебувати тут поруч із ним здавалося майже боляче — це було все одно, що оголити перед стороннім свої найглибші шрами.

Поруч із похмурими, тривожними й темними картинами, які я писала у важкі дні розпачу й самотності, висіли дивовижно світлі пейзажі. На цих полотнах він міг прочитати всю мою роздерту душу, усі мої таємні бажання й дикий страх перед власною темрявою. Мені одночасно кортіло закрити ці картини собою і відчайдушно хотілося, щоб він зрозумів усе без слів.

— Я зовсім не вмію малювати, — чесно зізнався Люцій, оглядаючись довкола. — Можна я просто щось розповідатиму, поки ти працюєш?

— Добре, — відповіла я, відчувши легкий укол розчарування, адже я так хотіла розділити з ним цей процес. Але одразу ж запитала: — Тебе не було два дні. Де ти блукав? Що робив?

— У мене було чергування. Я працюю за графіком: дві доби на службі, одна — вихідна.

— Чи задоволена була твоя ельфійка дзеркалом? — немовби між іншим запитала я, відчуваючи укол ревнощів.

— Вона не моя, — швидше, ніж треба, відрізав Люцій. — Але так, вона була рада. Казала, що це дзеркало показує правду.

— Так... — насторожено мовила я, ледь торкаючись пензликом чистого аркуша. Хвиля гіркоти знову підступила до горла. — Це дзеркало тільки для сміливців, які готові побачити свою справжню суть. Воно стояло тут багато років, і ніхто ним не користувався. Бо кому в цьому світі потрібна правда?

— Воно належить тобі? — тихо запитав він.

— Це дзеркало моїх батьків. Вони не дуже любили цей предмет, який передавався в нашому роду з покоління в покоління.

Я збрехала. Я збрехала легко й переконливо, бо навіть перед Люцієм не була готова відкрити цю страшну, отруйну таємницю. Я нікому й ніколи у світі не збиралася розповідати про той жахливий день, коли Веста та Агата вперше притягли це кляте дзеркало в мій дім, і про те, що саме я побачила у його віддзеркаленні. Спогад про ту мить досі примушував моє серце стискатися від льодяного жаху, і я краще вмерла б, ніж знову пережила той сором і розпач, розповівши про це бодай комусь.

— Чому ж ти так легко мені його подарувала?

— Бо я вже знаю свою правду, — я зупинила пензель, згадавши свою чорну луску та нічний жах. — І, повір мені, вона дорого мені коштує.

У повітрі знову згусла важка напруга. Прагнучи розрядити обстановку, Люцій швидко сказав:

— Мене переводять в інший відділ! Учора прийшла відповідь. Раніше я просто охороняв Північний палац, а тепер працюватиму розвідником. Правда, через місяць до тебе зможу приходити тільки вечорами...

Тільки вечорами. Ці слова вдарили мене, мов обухом по голові. Усередині все похололо від жаху. Увечері я перетворююся на потвору. Увечері він побачить мою чорну луску й помре від страху або вб'є мене сам.

Напруга скувала моє тіло, але я силою волі приборкала паніку. Я не мала права показати свій страх зараз. Зробивши глибокий вдих, я усміхнулася й простягнула йому пензель:

— Вітаю. Хочеш спробувати?

Люцій обережно взяв пензель з моїх рук. На секунду наші пальці зіткнулися, і по моєму тілу пробіг гарячий струм. Я затамувала подих, але не відсахнулася, а повільно підвела очі, зустрівшись із його палаючим поглядом.

— Попереджаю, я малюю як розлючений гном, — ніби вибачаючись, пожартував він.

— Давай допоможу, — тихо мовила я.

Я підійшла ближче — настільки, що відчула тепло його тіла. Ставши майже впритул за його спиною, я охопила його міцну долоню своєю теплою рукою, спрямовуючи пензель до полотна. Мій подих торкався його шиї, а серце калатало так гучно, що мені здавалося, він чує кожен його удар. Увесь мій світ звузився до цього дотику, до його тепла.

Я повільно вела його рукою, залишаючи на полотні м'які синьо-золоті лінії.

— Бачиш? Це зовсім не складно, — шепнула я йому прямо у вухо, п'яніючи від цієї миті. — Головне — не думати, а відчувати.

Люцій трохи повернув голову. Наші обличчя опинилися за якийсь сантиметр одне від одного. Я бачила кожну іскринку в його очах, відчувала його прискорене дихання. Світ навколо зупинився. Мені відчайдушно, до болю в грудях хотілося, щоб він поцілував мене просто зараз.

Ми завмерли так на кілька довгих секунд, дихаючи одним повітрям.

— Дякую, що ти повернувся, Люцію, — ледь чутно мовила я, міцніше стискаючи його руку.

І в цей момент знизу лунко луснула тиша.

Гучний, важкий удар луною прокотився будинком — ніби важкі двері на першому поверсі від пориву вітру вдарилися об стіну або хтось впевнено зайшов усередину.

Казка розпалася на друзки. Я здригнулася й швидко відсмикнула руку, відчуваючи, як обличчя паленіє від переляку. Чистий затишок миттєво змінився крижаним, отруйним страхом. Внизу лунав повільний, важкий крок. Це була не Мора — хода була зовсім іншою.