НЕВДЯЧНЕ ДІВЧИСЬКО

Не знаю, скільки я так сиділа й плакала на холодній підлозі перед цими глухими дверима. Такого глибокого відчаю я не відчувала вже дуже давно. Надія, яка на коротку мить спалахнула в моїх грудях і пообіцяла свободу, розпалася на отруйний попіл, залишивши по собі лише порожнечу.

В якийсь момент замок важко клацнув, і двері знову відчинилися. У будинок увійшла Мора. У руках вона тримала туго набиті торби — певно, з їжею, яку приносила, аби я просто не здохла тут від голоду.

Разом із нею всередину увірвався морозний холод, важка напруга та щось невимовно зле. Це був її незмінний вайб — отруйний, від якого повітря в передпокої миттєво ставало гнилим і важким, ніби перед бурею. Вона глянула на мене згори вниз своїм крижаним, презирливим поглядом — так, ніби перед нею на підлозі корчилося найнікчемніше створіння у світі. Мора навіть не зупинилася, а лише щось роздратовано бурмотіла собі під ніс, ступаючи важкими кроками.

Не в силах витримати огиди в її очах, я важко встала з підлоги й піднялася на горище, аби сховатися. Але навіть там, серед запилених балок і темряви, я виразно чула, як її сиплячий, злостивий голос лунав луною по всьому будинку:

— Невдячне дівчисько... Невдячне дівчисько! Нехай здохне з голоду! Чому я взагалі маю це робити, чому я мушу тягати їй ці торби? Невдячне дівчисько!..

Заховавшись у кутку на горищі, я знову розплакалася. Від її отруйних слів усередині все стискалося в кривавий вузол, хотілося закрити вуха й дико, по-вовчому вити від безпорадності. Насправді Мора постійно так поводилася, і саме через це я всією душею, кожною клітиною свого тіла ненавиділа ті дні, коли вона приходила. Вона ненавиділа мене всім своїм нутром — за сам факт мого існування. А можливо, вона просто ненавиділа весь цей світ, і я була для неї лише зручною мішенню, на яку можна було без покарання виливати свою жовч.

За якийсь час двері з гучнимгрюкотом зачинилися — Мора пішла, залишивши мене в спокої щонайменше на тиждень. Я нарешті зробила глибокий вдих, відчуваючи, як легені трохи розправляються. Але полегшення тривало лише секунду.

За вікном погасли останні відбліски заходу, і тілом пройшов знайомий, болісний імпульс. Шкіру на руках і спині почало пекти й свербіти, а під нігтями проступала дика, темрява. Я знову перетворювалася на потвору.

Не пам'ятаючи себе від жаху, я вискочила з дому й побігла в сад. Я бігла крізь темряву, не розбираючи дороги, через кущі й високу траву, бігла так, ніби могла втекти від власного тіла, від цієї клятої чорної луски, що вкривала мене щовечора.

Коли сили остаточно вичерпалися, а легені палали вогнем, я знесилено впала під великим розлогим деревом біля самого краю озера. Гаряче дихання з виском виривалося з грудей, а перед очима все пливло. Я лежала на вологій землі й намагалася зібрати докупи розтрощені думки.

Що вони шукали у цьому будинку? Навіщо вони взагалі сюди прийшли?

Думки хаотично блукали по тому короткому, але яскравому фрагменту, коли чужинці були на другому поверсі. Згадуючи кожну секунду, я раптом усвідомила дещо дивне: він підійшов прямо до Дзеркала Правди, але так його й не побачив. Він провів поглядом прямо крізь нього, ніби там була лише порожня стіна. Будинок сам приховав дзеркало від його очей.

«Та кому те Дзеркало Правди взагалі потрібно?» — гірко й роздратовано подумала я, стискаючи пальці в холодній траві.

І раптом у голові спалахнула божевільна думка, від якої перехопило подих:

«Боже... якщо він повернеться хоча б ще один раз... Я готова віддати йому це кляте дзеркало. Всяке бісове дзеркало, будь-яку таємницю цього будинку! Аби тільки він повернеться сюди ще раз. Аби тільки ці двері знову відчинилися».