ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЬ

Вперше за довгий час я прокинулась на самому світанку, коли перші сонячні промені тільки-но торкалися верхівок дерев. Після вечірніх розмов із русалками про моє дивне походження всередині щось зрушилося. З'явилася  внутрішня згода з тим, що мені справді потрібен час, аби наважитися й туди подивитися. Почуття провини та постійний страх трохи відступили, поступившись місцем важкому прийняттю.

На душі стало так легко, що з'явився апетит: я смачно поснідала гарячими смаженими яйцями та скоринкою хліба, втішаючись простою людською їжею.

Після сніданку я пішла в сад до озера. Повітря було прохолодним і свіжим. Я сіла на вологу траву біля самого краю і просто сиділа, вдивляючись у глиб. Темна, нерухома вода діла як магічний кришталь, віддзеркалюючи не лише неба й крони, а й увесь наш дім у напівпрозорому зрізі.

І раптом у цій темній воді я побачила те, від чого кров застигла в жилах: масивні парадні двері будинку відчинилися.

Боже, як я злякалась! Внутрішній спокій миттєво розпався на шматки, а серце забилося десь у самому горлі. Як добре, що я не спала у цей час і опинилася біля озера! Ці двері ніколи й ніхто не міг відчинити ззовні — за всі п'ять років вони залишалися непорушною перепоною, і пройти крізь них могла тільки Мора.

Що це за чортівня?!

Впустивши пальці у холодну воду, я, затамувавши подих, роздивлялась у водяній гладі деталі. У дім безтурботно зайшли два хлопці. Один із них був величезний, широкий у плечах і кремезний, як справжній ведмідь, із важкою ходою людини, яка звикла покладатися на силу. Другий — трохи нижчий, стрункіший і гарний, із гострими, точеними рисами обличчя та впевненими рухами.

Вони поводилися так, ніби не вдерлися у чужу в'язницю, а прийшли до себе додому. Я бачила у віддзеркаленні, як той великий, з цікавістю оглядаючись, пішов шлятися по першому поверху — заглядаючи на кухню та у вітальню. А другий, не гаючи часу, одразу повернув до центральних сходів і рушив на поверх вище.

Саме туди, де в порожній кімнаті під шаром тканини чекало Дзеркало Правди.

Що цікаво, він його не побачив — ніби пройшов крізь. Страх пройшов по всьому тілу, але цікавість виявилася сильнішою: я неймовірно хотіла роздивитися їх зблизька. Тому я швидко відкрила двері, які зʼявились за моєю спиною, і увійшла на другий поверх.

Зорієнтувавшись за секунду, я юркнула за важку тканину штори. За мить хлопець підійшов прямо до моєї схованки, різко відсмикнув її і, здивовано роздивляючись мене, запитав:

— Хто ти така? І що ти тут робиш?

Я ніби заклякла. З одного боку, я просто закам'яніла — я ж не бачила справжніх людей цілих п'ять років! Тим паче таких гарних хлопців. А з іншого — у голові вирувала така буря думок, що я ледь стримувала крик. Хотілося схопити його за плечі й випалити: «Як ти взагалі зайшов сюди?! Тут було зачинено! Я пробувала відкрити ці кляті двері тисячу разів! Тисячу, Карл! Там було наглухо зачинено!»

— Що ти тут робиш? — знову запитав хлопець, звузивши очі.

І тут я чітко відчула, як важкі кроки другого наближаються по коридору. Враження було таке, ніби світ остаточно збожеволів: двоє людей якимось дивом спокійно зайшли в дім, який п'ять років був моєю неприступною в'язницею!

— Знайшов щось? — запитав інший.

— Так, — відповів його друг  і миттєво повернувся назад до штори, щоб показати мене.

Скориставшись тією єдиною секундою, коли він відволікся на голос друга, я шугнула в таємний прохід і вийшла знову у сад.

Я впала на траву біля озера, хапаючи ротом прохолодне повітря. Все тіло палало жаром, а серце калатало так люто, ніби ось-ось вискочить із моїх грудей. Страх, шок і божевільна надія перепліталися всередині: моє ізольоване життя в цьому будинку щойно розкололося назавжди.

Як тільки важкі кроки хлопців затихли, а в будинку знову запанувала глуха, знайома тиша, я вискочила зі своєї схованки. Ноги самі несли мене донизу. Я збігала сходами, не відчуваючи під собою сходинок, бо в голові була лише одна вибухова думка: якщо вони зайшли, значить, будинок зламано. Значить, я вільна!

Дике, запаморочливе щастя хвилею накрило мене з головою. У моїй уяві перед очима вже розгорталися вулиці Ілюріона: я вже ніби відчувала цей забутий за п'ять років запах — суміш магічного пилу, печеного хліба з людських крамниць і свіжого вечірнього вітру. Я майже бачила, як торкаюся руками справжньої, не за чарованої огорожі, як іду туди, куди захочу, без страху перетворитися на потвору.

Я підбігла до парадних дверей, схопилася обома руками за масивну, холодну металеву ручку і рипнула її на себе.

Нічого.

Вона навіть не поворухнулася.

— Ні, ні, ні... — зашепотіла я, відчуваючи, як щастя всередині миттєво холоне й перетворюється на крижаний жах.

Я спробувала ще раз. І ще раз. Я смикала цю ручку всією вагою свого тіла, спиралася ногами в дерев'яний одвірок, штовхала двері плечем, виламувала пальці. Але клята деревина була непорушна, мов кам'яна скеля. Вони пустили двох чужинців, але мене — мою людську сутність, моє тіло — вони продовжували тримати у в'язниці.

Всередині піднялася нищівна, руйнівна буря. Сльози засліпили очі, гарячими струмками котячись по щоках, і я закричала — дико, горласто, зібравши в цей крик увесь біль п'яти років ізоляції: — Ні! Чорт! Сука!

Хвиля безумного гніву накрила мене так сильно, що на секунду мені здалося, ніби моя темна істота зараз вирветься на волю прямо серед білого дня. Я відчула, як шкіру на руках почало пекти, як під нігтями проступає дика, свербляча магія. Я з усієї сили вдарила кулаками по зачинених дверях, раз за разом, поки кисті не заніміли від болю.

Але двері мовчали.

Знесилена, зламана й остаточно спустошена, я просто сповзла по одвірку донизу. Я впала на холодну підлогу й ридала, обхопивши коліна руками. Надія, яка спалахнула так яскраво й боляче, розпалася на отруйний попіл. Я знову була зачинена.