ВЛАДА

Я почула сміх на кухні і, зайшовши всередину, побачила картину: Веста щось  шукає на поличках, а Агата сміється так, що аж живіт зараз лусне.

— Що ви тут робите? — запитала я, спираючись на одвірок.

— Тебе катують голодом! Невже у цьому будинку немає хоча б граму цукру? — з награним жахом вигукнула Агата.

— Мора останнім часом приносить тільки хліб та мʼясо, — зітхнула я.

— Яка гидота! — скривилася Веста, відчиняючи чергову порожню шафку. — Як можна так поводитися з наймогутнішою істотою у світі?

— Наймогутніша істота у світі тут  це Мора, — сказала я.

І ми всі засміялися, чудово знаючи її важкий, залізобетонний характер, перед яким безсила будь-яка древня магія.

— Що нового на вулицях Ілюріона? — запитала Меланія, сідаючи за дерев'яний стіл і підбираючи ноги під себе.

— Кажуть, ельфи збираються у місті і готують заколот, — уже серйозніше відповіла Агата, опираючись спиною на кухонну тумбу. — Ельфійська знать таємно приходила до нас за підтримкою, але, здається, наш володар відмовився.

— Чому для них так важливо це місце? — запитала Меланія, уважно вдивляючись у подруг.

— Бо ельфійська магія сильно ослабла за останній час, і збільшення людей на територіях нашої землі ослаблює її ще більше, — пояснила Веста, нарешті полишивши марні пошуки солодощів. — Ельфи хочуть балансу. Можливо, найкраще, що вони можуть зробити — це вигнати людей звідси, бо завдяки їх адаптації біля магії їхня кількість суттєво збільшується щодня.

Дівчата перезирнулися. Розмови про зовнішній світ завжди залишали гіркуватий присмак. Поки там, за стінами, вирували політичні інтриги, розпадалися союзи й вирішувалася доля рас, мій власний світ зводився до цієї кухні, солонкуватого м'яса та очікування чергового понеділка.

У цих розмовах про політику та війну між магічним і не магічним світом я знов і знов питала себе: а до якого світу належу я?

Вдень я людина. Звичайна дівчина, яка сумує за теплою маминою кухнею, фруктовим морозивом і спокійним минулим. Але щойно сонце сідає за горизонт, моя шкіра вкривається чорною лускою, а розум затягує дика, неконтрольована темрява. Якщо ельфи здобудуть верх і вирішать очистити Ілюріон, чи проженуть вони мене разом із людьми? Чи, можливо, закриють у ще глибшій в'язниці як магічне створіння, як потвору, якій немає місця серед світла?

Хто я тоді? Людина з магічним прокляттям, темна русалка чи просто помилка цього зламаного світу, де два виміри натиснули один на одного? Як це працює?

Ці думи пекли зсередини, але відповіді не було ні в пилявих книжках з бібліотеки, ні у віддзеркаленні Дзеркала Правди, від якого я так боягузливо втекла. Я лише мовчки дивилася на русалок, відчуваючи, як межа між моїми двома сутностями з кожним вечором стає все тоншою.

— От би хтось дістав цукерки, — з награною тугою промовила Агата, зітхнувши на всю кухню.

Агата була справжнім поціновувачем солодкого. Вона могла годинами розповідати про ласощі з людських крамниць із таким захопленням, наче це були найцінніші магічні артефакти. Іноді бувало таке, що Мора залишала цукор або шоколад, і я завжди тримала його для неї. Хоча сама теж дуже любила солодощі, але для мене було набагато важливіше, щоб вони з Вестою повертались сюди знов і знов. Можливість бачити їх, чути їхній сміх і не почуватися остаточно викресленою з життя була для мене ціннішою за будь-які цукерки у світі.

— Здається, наступного разу нам доведеться пограбувати купецьку лавку на людському ринку, перш ніж плисти до тебе, — усміхнулася Веста, хитнувши головою, від чого її сяюче волосся розсипалося по плечах.

— Я б подивилася, як ти грабуєш купецьку лавку, — засміялася я, відчуваючи, як важкий туман тривожних думок про війну й ельфів трохи розсіюється.

Поки дівчата ще щось весело обговорювали, я дивилася на них і думала про те, наскільки дивно влаштований цей дім. За його дверима вирував небезпечний, готовий вибухнути Ілюріон, у його коридорах чатувала нічна темрява й невідомість, але зараз, на цій маленькій напівосвітленій кухні, поруч із озерними русалками, мені здавалося, що я вдома.

— А чи є така вірогідність, — запитала Меланія у Вести, — що коли влада перейде до ельфів, мене виженуть з міста?

— Ні, — відповіла Веста. — Це озеро, яке є частиною цього дому, тісно повʼязане з нашою територією. Тобто ти — частина нашої спільноти, і я не думаю, що ельфи наважаться тут щось перевіряти. Але як людина отримала такий звʼязок з нашою спільнотою — це вже інше питання. Бо наш вид харчується енергією людей, ми затягуємо їх на дно і беремо енергію для життя нашої раси. І це дійсно цікаво, як людина змогла стати частиною цієї екосистеми.

Слова Вести лунали спокійно, але в повітрі кухні на мить зависла важка, дзвінка тиша. Я перевела погляд зі своїх долонь на дівчат. Думка про те, що за дверима цього будинку ховається вид, який бачить у людях лише здобич і джерело сили, відгукнулася всередині дивним тривожним трепетом.

— Тобто... для будь-якої іншої людини ваше озеро було б смертельною пасткою? — тихо вирвалося в мене.

— Для будь-якої іншої — так, — погодилася Агата, припинивши шукати солодощі й глянувши на мене з глибокою, майже хижацькою ніжністю. — Але не для тебе, саму темряву. Ти живеш у будинку, який насичений магією набагато древнішою за звичайні людські життя. Твоя енергія не просто годує це місце — вона переплелася з магією нашого озера. Саме тому ми з Вестою відчуваємо тебе як свою, а не як черговий харч.

Я зглотнула клубок у горлі. З одного боку, це давало примарне відчуття захищеності від ельфійського заколоту: моє ув'язнення й магічна аномалія будинку раптом стали моєю найкращою бронею. Але з іншого — це ставило ще більше запитань. Яким чином моя родина змогла пустити коріння в такому місці? Що за древній договір чи прокляття прив'язали мене до екосистеми озерних русалок?

— Знаєш, — мовила Веста, спираючись підборіддям на долоню й уважно роздивляючись моє обличчя, — іноді мені здається, що не ти стала частиною озера, а озеро колись стало частиною тебе.