ПОДАРУНОК

Агата та Веста завжди заходили через сад, бо там було озеро, а вони були озерними русалками. Я познайомилась з ними, коли вночі, охоплена диким нічним перетворенням, бігла як скажена по саду та шукала місяць. Прагнучи прохолоди, я наткнулася на темне  озеро і раптом побачила їх. Я була просто приголомшена чотири роки тому, дізнавшись, що в моєму замкнутому світі взагалі хтось є.

Вони були чимось схожі на мою нічну потвору — такі ж граціозні, але їхня луска була сяючого срібного кольору, який м’яко підсвічувався під місячним сяйвом, створюючи навколо них магічний нічний німб.

Цікаво, що тоді мої дикі, неконтрольовані імпульси зовсім не злякались їх. Хоча пізніше з книжок у бібліотеці я дізналася, що озерні русалки — це одні з найнебезпечніших та найпідступніших істот в усьому Ілюріоні. Але тієї першої ночі не було жодної агресії в їх сторону. Ми просто мовчали й годинами невідривно дивились одна на одну з такою любовю. Ми обережно торкалися дівочих рук із гострими кігтиками, розглядали одна одну, наче три диких звіра, що випадково зустрілися на водопої.

Коли прийшов ранок і перші промені сонця торкнулися дерев саду, вони безшумно пішли під воду.

Я прийшла до озера на наступний день, але їх не було. Потім ще день і ще... Я відчула таку глибоку смуток і розчарування, які важко було витримати. На п'ятий день мені вже здавалося, що це була лише галюцинація — виплід моєї самотності та отруєної магії, і що я остаточно сходжу з розуму.

І ось на сьомий день, коли минув рівно тиждень, вони повернулись. Прийшовши до озера вкотре без особливої надії, я побачила, що вони чекали на мене на каменях біля води — з широкими усмішками та подарунком.

На березі, прямо на вологій від нічної роси траві, стояло велике старовинне дзеркало в темній рамі.

Як зараз пам’ятаю, одна з них — це була Агата — винирнула з води, обперлася ліктями про каміння, примружила свої сяючі сріблом очі й мовила замість звичайного «привіт»: — Привіт, сама темрява.

Я посміхнулась і відчула таке велике, майже дитяче щастя від того, що вони повернулися. Позаду залишилися всі страхи про галюцинації та божевілля. Дівчата розповівши мені, як увесь цей тиждень намагалися збагнути, що це за магічне місце і чому озеро в ньому виявилося пов'язане із зовнішніми каналами їх клану у місті Ілюріона. Вони зізналися, що були неймовірно здивовані знайти мене тут і що за все своє довге життя в магічних водах ніколи не бачили таких дивних русалок, як я — з чорною, мов глибока ніч, лускою та дикими поривами характеру.

Почувши їхні слова, я щиро обраділа. У моїй бідній, виснаженій пошуками голові спалахнула нова надія та з'явилася ще одна гіпотеза: а що, якщо я насправді русалка? Можливо, моє колишнє людське життя було лише ілюзією, а ці нічні перетворення — це просто моя справжня природа, яка виривається наволю з настанням темряви?

Саме для цього вони й принесли це дзеркало. Воно було не звичайним — це було давнє Дзеркало Правди, яке вони потайки потягли з якихось закритих артефактних лавок зовнішнього світу.

— Воно не дивиться на твоє обличчя чи одяг, — тихо мовила Веста, грайливо плеснувши водою. — Воно показує сутність. Те, що приховане під чарами, прокляттями або твоїми власними страхами.

Я ступила крок до дзеркала, намагаючись серед нічної темряви розгледіти свою істинну природу й нарешті зрозуміти, хто я насправді: дівчина з теплого минулого, нічна потвора чи темна озерна русалка.

Те, що тієї ночі я побачила у дзеркалі, я вже колись бачила... Але я більше ніколи у світі не хотіла туди дивитися. Навіть згадувати про це.

Тоді, чотири роки тому, від жаху й шоку я просто розділилася зі своєю людською сутністю, віддалася дикому нічному імпульсу й наосліп втекла від них углиб саду, ховаючись у напівтемряві між сяючими стовбурами. Я просто не змогла витримати правди про себе.

Ми більше ніколи з ними про це не говорили. Тієї ночі вони все зрозуміли й більше ніколи не розпитували мене про дзеркало і про те, що саме воно мені показало. Вони сховали його в одній із порожніх кімнат на другому поверсі будинку, подалі від моїх очей.

Але вони не покинули мене. Щопонеділка, як тільки сонце сідало за горизонт і місячне світло торкалося води, Агата й Веста поверталися. Вони стали моєю єдиною ниточкою до життя.