БІБЛІОТЕКА

Крім саду, ще на горищі можна було потрапити у велику бібліотеку. Не знаю, чи вистачило б у мене життя, щоб перечитати всі ті книжки. Вона простягалася вглиб набагато далі, ніж дозволяв дах будинку, з високими дерев'яними стелажами, що йшли кудись у напівтемряву під саму стелю, і важким запахом старого паперу, шкіряних обкладинок та висушеної трави.

Там щодня я проводила пів дня у пошуках історій про схожий випадок. За 5 років ні на що подібне я так і не натрапила.

Я гортала сторінки до болю в пальцях, вдивляючись у дрібний готичний шрифт та дивні магічні руни. Я прочитала різний людський та магічний досвід: фоліанти про стародавні ельфійські прокляття, щоденники магів, описи чарів Забуття та замкнених просторів. Але нічого про потвору вночі. Жодної згадки я поки не знайшла.

Ніхто не писав про істоту, яка приходить із темрявою, перетворюючи дім на пастку і змушуючи мене ховатися за шторою кожного разу, коли сонце сідає за горизонт. Будинок ніби навмисно мовчав про це, залишаючи свої найстрашніші таємниці без жодного пояснення на папері.

Але я була вперта. Я шукала можливо хоча б якісь натяки у світі про схожу історію.

Упертість — це взагалі єдине, що залишалося в мені незламним за всі ці п'ять років. Коли реальність довкола розсипається, а Дні перетворюються на суцільну сіру смугу, упертість стає твоїм єдиним якорем. Тому я знову й знову витягала вкриті пилом томи, від яких чхати хотілося, і просиджувала годинами на підлозі між стелажами.

Я вчитувалася у міфи давніх рас, у сплутані легенди гномів, у смутні перекази людських мандрівників про нічних створінь, що живляться страхом. Шукала поміж рядків. Якщо в книгах не було прямої назви схожої потвори, я намагалася знайти бодай схожий магічний відбиток, схожу поведінку, бодай якийсь фрагмент пазла, що підказав би: що зі мною відбувається?

Пальці вже були брудні від старого чорнила й пилу, а спина німіла від незручної пози, але я вперто гортала сторінки. Десь тут мала бути відповідь. Не може бути, щоб схожа істота, яка щоночі володарює в цьому будинку, не залишила жодного сліду в історії.

Коли очі втомлювались, вже був вечір. Сонце сідало, і мої руки вкривались чорною лускою. Я не дивилась на себе в дзеркало. У цей момент я відчувала, що щось і в мені змінювалось: я ставала більш дратівливою. Я завжди намагалась вийти з бібліотеки раніше цього перетворення, щоб нічого не пошкодити.

Я збігала сходами донизу, поки темні магічні імпульси починали пульсувати у венах, розмиваючи мої власні думки. Я віддавалася цьому дикому стану. Йшла за своїми дикими імпульсами, які неможливо було зупинити. У ці години отруєна, темна магія будинку й потвори, що володарювала вночі, просочувалася в мене, змушуючи блукати темними коридорами, блукаючи від стіни до стіни в глухій дратівливості.

Мені здавалось: ще день — і я точно зійду з розуму. Межа між моїм людським розумом і цією дикою звіриною сутністю тоншала щовечора. Але сьогодні прийдуть Агата та Весті.

Ця думка була як спалах світла крізь густий туман. Гості із зовнішнього світу — це єдине, що здатне нагадати мені, хто я є насправді, і втримати мій розум від остаточного падіння в темряву.