САД

Поснідавши запеченим мʼясом та хлібом, я вирішила погуляти у саду. Це було єдине місце, де я відчувала себе як вдома, бо колись із мамою у дитинстві я гуляла схожими садами.

Я штовхнула важкі дерев'яні двері й ступила на м'яку, вкриту росою траву. Магічний простір будинку миттєво розгорнувся довкола, ховаючи за спиною стіни й стелю. Тут, серед сяючих високих дерев повітря завжди здавалося солодшим. Воно пахло вологою землею та далеким спогадом про щастя.

Там, у саду, у мене було відчуття, що я нарешті вільна, особливо коли я дивилась на крони дерев і бачила небо. Блакитне, залите лагідним сонцем — воно здавалося справжнім. Я могла годинами закидати голову догори, спостерігаючи, як магічні крони переплітаються з хмарами, і уявляти, що цих п'яти років увзянення ніколи не було. Що за межами цього саду мене чекає мама, чекає рідний дім і спокійне життя.

Але, повертаючись у дім, я розуміла, що це ілюзія. Бо справжня свобода — це вийти на вулицю і зустрітися з реальним світом.

Без штучних магічних неба й небесних світил, без замкнених дверей за спиною. Справжня свобода була там, на вулицях Ілюріона, де кипіло життя, де шуміли феї, ходили люди й плуталися стежки двох змішаних світів. А цей сад, попри всю свою дивовижну красу, залишався лише золотою кліткою всередині більшої, вкритої пилом в'язниці.

Я провела пальцями по пелюстках сяючої квітки, відчуваючи її магічне тепло. Будинок відгукувався на мій смуток, шелестячи листям над головою, ніби намагався втішити. Але штучне небо не могло замінити справжнього.

Я так сумувала за своєю родиною, особливо за мамою. Я часто згадувала, як ми їли фруктове морозиво і як вона доглядала за моїм волоссям, роблячи маски. Це було ще за декілька років до того, як ми потрапили сюди.

Ці спогади накочували раптовими хвилями, пробиваючи весь мій захист. Втягуючи солодкий аромат саду, я майже відчувала той самий смак холодного полуничного морозива на язиці та мамині  ніжні пальці, які дбайливо перебирали мої пасма, втираючи запашну олію. Вони з татом робили все, щоб моє дитинство здавалося казкою, навіть коли я почала змінюватися.

Тепер ці відчуття пекли гірше за вогонь. Я стояла посеред магічного саду, торкаючись свого волосся, яке вже п'ять років не знало теплого дотику. Дім пам'ятав її. Магія, виткана в цих стінах, зберігала відбитки її аури, але вона була лише луною, бездушним віддзеркаленням того, що я втратила назавжди.

Сльози запекли в очах, але я важко проковтнула клубок у горлі й змусила себе розвернутися. Досить. Занурення в минуле не давало свободи, воно лише труїло душу й висмоктувало останні сили.