ЗАМКНЕНА

Я розплющила очі і побачила, що вже бачила сонечко за вікном. Заплющила їх знов — хотілось поспати ще, бо планів не було, як татових, і знов заплющила очі. Не виходило. Я перевернулась, намагаючись знайти положення, у якому б могла знов заснути. Правда була в тому, що у світі снів мені було цікавіше: там щось відбувалось. Тому я любила спати. Я багато спала, блукаючи новими світами.

Я ще перевернулась і зрозуміла, що заснути вже не вдасться. На годиннику була 12 година, і це, якщо чесно, була моя норма. Який сенс вставати, якщо немає сенсу у цьому житті? Я вже 5 рік тут сама. Єдині мої гості — це Мора, яку я боюсь до всрачки і яка, слава богу, приходить не так часто, та більш весела компанія — Агата і Весті, які щопонеділка розважають мене й розповідають, що відбуваються за межами цього будинку у місті Ілоріон.

Що у мене сьогодні по плану? Нічого. Можливо, помалюю, але це малювання вже остогидло мені до чортиків. Можливо, перерию бібліотеку у пошуках чогось цікавенького почитати.

Зійшовши з ліжка, я ступила босими ногами на прохолодну дерев’яну підлогу. Щодня мій ранок починався однаково: з відчуття, що цей будинок — не просто притулок, а велетенський магічний акваріум, у якому час застряг, як муха в бурштині. Я підійшла до важких оксамитових шторок і ледь відсмикнула край.

Вулиця Тіні вирувала десь там, за забитими дошками вікнами, але сюди доходив лише слабкий гул. Будинок простягався далі, ніж дозволяли геометричні закони людського світу. Він дихав магією мого роду — захисною, але водночас задушливою. Коли ти живеш у місці, яке може створити за дверима цілий сад чи затишне горище з каміном, межі між реальністю та ілюзією поступово розмиваються.

Я потягнулася до старого дерев'яного мольберта в кутку кімнати. На полотні застигли незавершені фарби — сріблясті та глибокі смарагдові відтінки. Я малювала те, що бачила у своїх снах — єдиному місці, де не існувало забитих вікон і п'яти років вимушеної ізоляції. Сни були моїм справжнім життям. Там я бачила розмиті силуети, чула рідний сміх і відчувала тепло, якого так бракувало в цих стінах. Але малювання більше не рятувало. Воно перетворилося на замкнене коло: ти намагаєшся виплеснути тугу на полотно, а отримуєш лише її дзеркальне відображення.

Я відвернулася від мольберта й рушила до виходу зі спальні.

Попереду був день, схожий на тисячі попередніх. Перебирати старовинні фоліанти в бібліотеці, шукаючи підказки, як розірвати це магічне коло, чи просто чекати. Чекати на черговий візит Мори, від одного імені якої шкірою біг мороз, адже ця істота приносила з собою холод і нагадування про те, хто насправді контролює моє ув'язнення. Або чекати на Агату й Весті — єдиних, хто пробирався крізь чари замку, щоб принести бодай краплю живого повітря із зовнішнього світу: новини про людський район та плітки русалочого світу.

Я провела долонею по стіні, відчуваючи, як магія будинку відгукується легким, ледь відчутним тремтінням. Будинок тримав мене у безпеці.