Розділ 1: Повернення до туманного долу

Густий туман осідав на лобове скло автівки дрібними, важкими краплями. Марія зменшила швидкість, коли дорога почала вужчати, закручуючись поміж високих ялин, що стіною стояли обабіч шляху. Вона не була тут майже п'ятнадцять років. З того самого дня, як виїхала до великого міста, присягнувшись собі ніколи не повертатися в цей віддалений куток, де вечорами ліс здавався живим, а люди вірили у дивні прикмети більше, ніж у здоровий глузд.

Але дзвінок нотаріуса три дні тому змінив усе.

«Пані Маріє, ви єдина спадкоємиця будинку та ділянки. Вам потрібно приїхати особисто, щоб підписати папери та забрати ключі».

Марія міцніше стиснула кермо. Як журналістка, вона звикла вірити фактам, диктофонним записам і перевіреним джерелам. У її світі не було місця казкам про лісових духів чи прокляті місця. Проте зараз, коли вдалині крізь туман виринули перші дахи рідного містечка, дитячі страхи, які вона так довго пригнічувала, знову підступили до горла.

Автівка тихо зупинилася біля старої дерев'яної брами. За нею, в глибині занедбаного саду, стояв двоповерховий будинок із темного дерева. На першому поверсі, незважаючи на те, що будинок вважався порожнім уже кілька місяців, у вікні на мить спалахнуло й одразу згасло тьмяне жовте світло.

Марія вимкнула двигун. У тиші було чути лише, як остигає мотор і як десь у глибині лісу кричить нічна птаха.

Вона взяла зі сусіднього сидіння важку шкіряну сумку з диктофоном і зробила глибокий вдих.

— Це просто старий будинок, — мовила вона вголос, наче намагаючись переконати сама себе. — Просто старий будинок.

Марія дістала з кишені важку зв'язку ключів, яку їй передав нотаріус. Заіржавіла клямка брами піддалася з важким рипінням. Стежка до ґанку давно заросла високою травою та дикими кущами, які в темряві чіплялися за поли її пальта, ніби намагалися втримати й не пустити далі.

Піднявшись на ґанок, Марія обрала найбільший кований ключ і вставила його у свердловину важких дубових дверей. Замок провернувся з глухим клацанням.

Усередині пахло сухими травами, старинним деревом і чимось ще — ледве вловним солодкуватим ароматом воску. Вона ступила до передпокою і одразу ж увімкнула ліхтарик на телефоні. Яскравий промінь прорізав темряву, вихоплюючи з неї силуети зачехлених тканиною меблів та вкриті пилом портрети на стінах.

— Гей? Є хтось? — її голос лунав чужо та відбивався луною від високої стелі.

Відповіддю була лише тиша. Марія повільно пройшла до вітальні — саме туди, де з вулиці їй здалося світло. На столі посеред кімнати стояла масивна підсвічка. Один із ґнотів на ній ще тлів, пускаючи в повітря тонку цівку блакитного диму. Свічку загасили лише кілька хвилин тому.

Серце прискорено забилося. Хтось був тут просто перед її приїздом.

Марія поспіхом оглянула кімнату. На дубовому письмовому столі біля вікна лежав великий шкіряний блокнот, притиснутий важким бронзовим затискачем у формі пташиного крила. Обкладинка була потертою від часу, а сторінки — пожовклими.

Вона підійшла ближче й посвітила на першу сторінку. На ній акуратним, але трохи здригаючимся почерком було написано:
Маріє, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає, а туман знову спустився з гір. Вони думають, що це просто казки для туристів. Але ти знаєш правду. Не вір нікому в цьому містечку, особливо тим, хто посміхається найголовніше. Шукай відповідь у підвалі, за третьою балкою. І пам'ятай: ліс бачить усе».

Знизу стояв підпис, від якого у Марії перехопило подих. Це був почерк її бабусі, яка зникла безвісти у цьому лісі багато років тому і яку вважали мертвою.

Раптом позаду неї, на другому поверсі будинку, пролунав чіткий, повільний крок.
Страх крижаною хвилею прокотився спиною, але журналістські інстинкти та запеклість виявилися сильнішими за бажання втекти. Марія міцніше стиснула у руках важкий металевий ліхтарик, який просмоктався з її сумки, і вимкнула світло на телефоні, щоб не засліплювати себе й не ставати легкою мішенню.

Сходи на другий поверх пронизливо рипіли під кожним кроком, хоч вона й намагалася наступати на край сходинок, де дерево було міцнішим. Пахло пилом, вогкістю й тим самим солодкуватим воском.

— Я знаю, що ви там! — голосно мовила Марія, зупинившись на верхньому майданчику. — Я викликала поліцію, вони вже підтулюють до будинку!

Це була брехня, але в темряві вона мала звучати переконливо.

У коридорі другого поверху панувала суцільна темрява. Всі двері до спалень були зачинені, окрім одних — наприкінці коридору, що вели до колишнього кабінету. Звідти пробивалася тонка смужка слабкого місячного світла.

Марія повільно наблизилася й штовхнула двері. Вони безшумно відчинилися.

Біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати вривалося вологе нічне повітря разом із шумом лісового вітру, стояла постать у темному плащі. Людина не тікала. Вона повільно повернулася обличчям до Марії.

Промінь ліхтарика вихопив з темряви молоде обличчя чоловіка з проникливим, дещо втомленим поглядом. На ньому не було маски, а в руках він тримав старовинну дерев'яну скриньку.

— Ти даремно сюди повернулася, Маріє, — сказав він тихо, але чітко. Його голос звучав дивно знайомо, наче луна з далекого дитинства. — Це містечко не пробачає тим, хто намагається розкопати його минуле.

Він зробив крок назад — просто на широкий карниз за вікном.

— Зачекай! Хто ти такий?! Звідки ти знаєш моє ім'я? — вигукнула Марія, роблячи крок уперед.